Розділ 10
Щоб прискорити дослідження різних вічок, я розпорядився активувати ще два допоміжні пульти для керування зондами і всадовив за них спеціально викликаних до рубки Анну Ґамбаріні та Сьюзан Ґреґорі. Надалі нам не доводилося пробивати за допомогою лазерів „дірки” у вічках для передачі радіосигналів — після проходження тунелів зонди в автоматичному режимі виконували заздалегідь запроґрамовані маневри і поверталися назад. Зроблені ними відеозаписи завантажувалися в навіґаційний комп’ютер, той методично обробляв їх і приблизно визначав розташування точок виходу. Втім, далеко не завжди йому це вдавалося — десь у кожному другому випадку просто не знаходилося жодних орієнтирів, за які можна було б зачепитися.
Питання з назвами було вирішено стихійно. Систему сполучених тунелями планет ми охрестили вельми прозаїчно й банально — Мережа Світів, а вічка-входи до тунелів назвали порталами. Я запропонував тимчасово іменувати нововідкриті планети Атлантидами, проте Сьюзан заперечила, що це слово надто вже затаскане, і висунула свій варіант — Шамбала. Назва всім сподобалася, ми схвалили її одностайно. Почесний номер „1” було надано планеті, біля якої ми знаходилися, а Шамбалою-2 стала планета, куди вийшов наш перший зонд, — ну, і так далі.
Крім того, було встановлено, що пошкоджені вічка, між якими відсутня перетинка, все одно справно функціонують, але діють як єдиний портал і ведуть до тієї ж самої планети. Ми зійшлися на тому, що тут спрацьовує відомий принцип „природа не терпить порожнечі”, і при руйнуванні тунелю один з сусідніх порталів просто захоплює звільнену ділянку простору.
До одинадцятої вечора, коли ми нарешті вирішили зробити перерву на ніч, нами було розвідано майже вісім десятків планет, що такою ж мірою, а то й дужче, постраждали від невідомої, але напевно спільної для всіх катастрофи. І лише Шамбала-74 мала значно менші масштаби пошкоджень, ніж решта. За Лопесовим рішенням, туди було вдруге надіслано зонд зі спеціальною проґрамою, він здійснив три витки довкола неї в перпендикулярних площинах і повернувся з детальними відеозаписами різних частин поверхні.
Ця планета мала справжні моря та океани, пошкоджені ділянки займали не більше чверті поверхні суші, вулканів (як діючих, так і вже згаслих) було на цілий порядок менше, а в регіонах, які оминула катастрофа, існувало рослинне і, можливо, тваринне життя. Прискіпливий аналіз записів не виявив ознак технолоґічної цивілізації — чи, принаймні, її решток. З цього приводу Краснова висловила припущення, що переважна більшість планет у Мережі Світів були незаселені. Мовляв, цивілізація її творців просто резервувала для себе життєвий простір на мільйони років уперед.
Над Шамбалою-74 система порталів була майже ціла. На записах ми виявили лише два десятки розривів — і саме в тих місцях, де поверхня найбільше постраждала. Таким чином, здобула додаткове підтвердження гіпотеза про безпосередній зв’язок між пошкодженнями на планетах та руйнацією тунелів. Що ж до можливих причин цього катаклізму, то вони залишалися предметом запеклих суперечок — здебільшого між Лопесом та Штерном, до яких періодично долучався Олівейра, що чергував у машинному відсіку.
Я в їхній дискусії участі не брав, хоча мав свої міркування з цього приводу. Просто зараз мене турбувало інше. Я дивився на оточену порталами планету і думав про те, чи годяться ці тунелі для нас. Те, що зонди безперешкодно проходили через них і поверталися назад, ще нічого не означало. Звичайні гіперпросторові стрибки також не завдавали шкоди автоматиці — зате людей, за винятком жменьки обраних, перетворювали на ідіотів. Та чи зможемо бодай ми, резистентні, витримати перехід по тунелю на десятки й сотні мільйонів парсеків? Як це перевірити, я не знав…
Тобто, звичайно, знав. Це був мій обов’язок і моя прерогатива як капітана корабля.
Але я боявся. Досі ніколи не вважав себе боягузом, проте зараз мені було страшно аж до дрижаків…
*
Близько опівночі всі розійшлися спати, і я лишився в рубці сам-один — якраз сьогодні була моя черга нести вахту в першу половину ночі. Це збіглося напрочуд вдало, бо інакше мені довелося б змінювати ґрафік чергувань, що могло викликати підозри.
Якийсь час я походжав рубкою, намагаючись угамувати хвилювання і переконуючи себе, що раз я все одно мушу це зробити, то краще зараз, бо чекання точно зведе мене з розуму. В решті-решт я змусив себе підійти до інженерного пульту й зайнявся передстартовою підготовкою шатла планетарного класу, що знаходився в анґарі корабля.
Я майже впорався з цією справою, коли до рубки ввійшли Марсі з Йосідо.
— Перепрошую, кеп, — сказав Хіроші, — але щось не спиться. Що й не дивно після такого багатого на події дня.
— Ми тут розмовляли про Мережу Світів, — підхопила Марсі. — І все гадали, що ж сталося з тими, хто її створив. Я вважаю, що вони загинули, Хіроші — ні. А ви що думаєте?
Я підозріло подивився на них. Невже вони про все здогадалися? Обоє мали якийсь нервовий вигляд. І трималися так напружено, ніби були ладні будь-якої миті накинутися на мене. Вочевидь, щось запідозрили й вирішили перевірити. Можна не сумніватися: якщо зараз накажу їм піти, то їхня підозра перетвориться на впевненість.
— Навіть не знаю, що й думати, — відповів я неохоче. — Утім, мені здається, що хазяїв Мережі Світів більше немає.
Йосідо скептично хмикнув:
— А от я не можу повірити, що цивілізація, яка побудувала таку міжгалактичну систему комунікацій, могла загинути. Це суперечить лоґіці.
— Якраз навпаки, в цьому є своя лоґіка. — Я відчув, що мимоволі втягуюсь у розмову, тим самим відкладаючи момент, якого так боявся. — Якщо прийняти гіпотезу про несподівану глобальну катастрофу, то цілком можливо.
— А як ви гадаєте, чим могла бути викликана ця катастрофа? — запитала Марсі з дещо перебільшеною цікавістю.
— Супернова, — сказав я. — Сонце однієї з планет Мережі вибухнуло. По дорозі ми вже встановили, що шістсот сімнадцять років тому у 519-ї різко зросло нейтринне випромінювання. За моїм припущенням, це був відгомін справжнього нейтринного спалаху, що передував народженню Супернової. Потрапивши в Мережу Світів, жорсткі нейтрино кілька місяців „розгулювали” по ній, потрапляючи з тунелю в тунель, їхні потоки знай накладалися один на одного, доки повністю не розсіялися у просторі.
— Класно звучить, кеп, — захоплено мовила Марсі. — І багато пояснює. А шеф Штерн та адмірал до цього не додумалися.
— Додумалися, не сумнівайся. І Олівейра додумався. Просто поки вони не наважуються говорити про це вголос. Надто часто в астрофізиці списують загадкові явища на наслідки від вибухів Супернових. Це стало заяложеним штампом. Тому наші доктори наук такі стримані й обережні, воліють спершу перебрати всі інші варіанти. А я простий маґістр, мені не страшно пошитися в дурні.
— Ну, гаразд, кеп, — сказав Йосідо. — Припустімо, вибухнула зоря. Планета, назвем її „Альфа”, певна річ, перетворилась на плазму. Потім пішла реакція по тунелях. Без сумніву, та ґрупа планет, „Бета”, що безпосередньо прилягала до „Альфи”, також була знищена. Але далі ударна хвиля послабшала, енерґія вибуху Супернової вичерпалася. У світах „Ґамма”, на зразок нашої Шамбали-1, руйнування заторкнули лише поверхню. А планети наступного ешелону, „Дельта”, такі, скажімо, як Шамбала-74, взагалі відбулися легким переляком. Певна річ, кількість постраждалих планет має бути величезна — кількадесят, а то й кількасот тисяч. Але якщо Мережа Світів, за припущенням адмірала Лопеса, охоплює мільйони і навіть мільярди планет, то руйнувань зазнала лише незначна їх частина.
— Зате найважливіша, — зауважив я. — Зваж, що із семи десятків довільно обраних тунелів знайшовся тільки один, який веде до частково ушкожденої планети, а решта — до так само зруйнованих, як Шамбала-1. Окрім того, удару було завдано не через один або кілька тунелів, а як мінімум через кілька сотень. Звідси випливає, що планети цієї ґрупи були тісно пов’язані як між собою, так і, відповідно до твоєї
