дозір за ворожий. Забиті Сині були урочисто поховані в с. Гулі; прощальну зворушливу промову виголосив їх командир — полк. Вишнівський.
Знайомство козаків 3-ої дивізії з Запорізькою Січчю отамана Божка розпочалося ще під м. Ориніним, напередодні наступу на Кам'янець Подільський; як ми вже згадували, сотня 'Січовиків' не витримала тоді атаки групки ворожих кіннотників. Пізніше Запорізька Січ (2-га дивізія) затрималася із наступом на Проскурів, що відбилося негативно на операціях 3-ої дивізії. Захоплення червоними Нової Ушиці й, у зв'язку з цим, вимушений відступ 3-ої дивізії на 40 кілометрів, сталися рівнож у наслідок пасивности Запорізької Січі от. Божка.
Усе це не могло не відбитися негативно на відношенню 3-ої дивізії до Запорізької Січі. Ми дивилися на 2-гу дивізію, як на частину, що на неї покладатися в боях було годі… Отже, не диво, що трагічна смерть трьох найкращих кіннотників Синього полку, з вини 'Січовиків', викликала в дивізії загальне обурення й нарікання: 'від ворога, мовляв, тікають, а своїх забивають!' До всього цього треба ще додати на мінус Запорізької Січі внутрішню організацію, що була карикатурним наслідуванням, історичної Запорізької Січі, як рівнож своєрідну дисципліну 'Січовиків', яка нічого спільного з загальноприйнятою дисципліною не мала.
Та й взагалі те, що було може добре й цінне в 17–18 віках, не надавалося до сучасних модерних засад організації та керування військом. У нашій дивізії це розуміли навіть козаки. Зупиняємося над тими мінусами не для того, щоб підкреслити, що 3-тя дивізія була кращою, а 2-га гіршою, й не тому, що хочемо обмовити її з мотивів амбіційного характеру. Нашою метою є звернути увагу майбутніх українських поколінь на ті хиби, що поважно ослаблювали нашу армію, для того, щоб їх не повторювати в майбутньому. Робимо це без жадних намірів образити кого будь, хто належав тоді до складу Запорізької Січі. Всі вони були українськими патріотами, що хотіли прислужитися своїй Батьківщині, й не їхньою виною було, що їхній патріотизм не використано в повній мірі лише тому, що їхній командор от. Божко забув, або не прийняв під увагу, що він командував своєю Січчю не в 17-му, а в 20-му віці.
З огляду на те, що 2-га дивізія зайняла м. Ялтушків, я скерував свою дивізію до с. Конишева, а на ночівлю вона залишилась у районі сіл Конишів — Михайлівці. До от. Божка вислав я листа з пропозицією призначити місце для нашого побачення з метою обговорення оперативних справ і нав'язаних персонального контакту. Зустріч ця відбулася в с. Гулі, на містку, до якого я пробув разом із двома моїми ординарцями. Побачення призначено на 19-ту годину, але Божко спізнився аж на 50 хвилин. Приїхав він у маленькому авті Форда, поволі вийшов із нього, й шкандибаючи, пішов мені назустріч. Був він у синьому жупані й смушковій щапці, з червоним верхом; на одній нові чобіт, а на другій — пантофель; збоку мав запорізьку шаблю, обличчя інтелігентне й пристойне.
— Реґулярщина! — привітав він мене, дивлячись на мою уніформу … — А ми — продовжував він — вибавте, додержуємося запорізьких звичаїв і традицій… Ногу свою ушкодив, тому не дивуйтесь, що в такому вигляді. Сядьмо, Пане Отамане! — не давши мені дійти до слова, запропонував він.
Ми сіли на підніжки авта. Божко знову забрав голос. Оповів про становище 2-ої дивізії, задав кілька питань щодо 3-ої дивізії, а далі почав лаяти штаб армії, запілля, Уряд і окремих осіб. Усіх обвинувачував у зраді, незарадності на фронті і т. п. Взагалі, через усю його тираду червоною ниткою проходила думка, що всі в армії 'кацапи', що всі, крім нього, нічого не варті…
— Ось Ви, Пане Отамане, запровадили в себе 'реґулярщину', а що ж вона варта! Зрадять вони, с …… с…! Ось побачите!.. Треба відродити дух Запорізької Січі. Вся армія повинна бути Запорізькою Січчю… З 'регулярщиною' ми ніколи не переможемо 'кацапів'!.. — темпераментно й тенденційно філософствував 'запорізький отаман'.
— Даруйте, що мої 'січовики' забили у Вас трьох козаків, але ж, самі бачите, які вони в мене завзяті… — раптом змінив він тему.
Здалека донеслася гарматна й рушнична стрілянина, як на фронті 3-ої дивізії, так і Запорізької Січі.
— Бувайте здорові! — поспішно попрощався Божко, сівши в авто, так і не давши мені дійти до голосу. Авто з гуркотінням рушило в бік м. Ялтушкова.
Після зустрічі з от. Божком, у нас залишилося невиразне уявлення щодо його особи. Авантюрист?.. Примхуватий?.. Екстравагантний?.. Здається нам, що він був авантюристичної вдачі, але його безперечне, стовідсоткове самодурство не викликає жадного сумніву. Про останнє свідчать оповідання старшин і козаків, що служили в його 'Січі'. Але рівнож безперечним був його організаційний хист, бо потрапив сам, за власною ініціативою, з формувати свою 'Запорізьку Січ'. Сталося це зараз же після повстання, що його очолив був Український Національний Союз. На початку приходу до влади Директорії, зформування Січі було вже фактом доконаним. Наказний Отаман того часу, О. Осецький, наказав переорганізувати її в 2-гу п. дивізію. Мавши великі сантименти до історичної Запорізької Січі, Божко мріяв про її відродження зі всіма старовинними звичаями й традиціями, на чолі з ним, як Гетьманом. Мрії ці перетворилися в нав'язчиву ідею й спричинилися до перетворення ним 2-ої дивізії в дивовижну військову формацію.
При ньому був спеціальний 'бунчуковий курінь' для його власної охорони. Усі свої накази і розпорядження він підписував, 'по-старому, нерегулярному' звичаю, лише гусиним пером, а всі справи, навіть фронтово-бойового характеру вирішувалися 'сходом', але під його головуванням. Божко забрав із музею імені Поля в Січеславі (Дніпропетровську) гетьманську булаву й її завжди носили за ним …
У кінці серпня 1919 року 2-гу дивізію, з наказу штабу армії, розформовано, але Божко знову зформував свій 'бунчуковий курінь' і приєднався до авантюрника ще більшого маштабу — зрадницького 'батька-отамана' Омелька Волоха. У початках грудня 1919 р., між Божком і Волохом дійшло до непорозуміння. Побоюючись Божка, як свого конкурента, Волох наказав своєму прихильникові, що був джурою Божка, забити останнього, що той і зробив.
Марно згинувший отаман Божко відійшов до нашої новітньої історії, як постать контраверсійна. Якби його ілюзійні мрії про відновлення історичної Січі були не прийняли характеру ідеї фікс, він не хорував би на 'отаманію' й міг би добре прислужитися Україні, що її він, без сумніву, по своєму любив. Розперезана дисципліна й бойова не витривалість 2-ої дивізії викликали були в штабі рамії поважне незадоволення, але всі намагання штабу виправити хиби 'Січі' не давали бажаних наслідків, бо отаман Божко не тільки ставив опір цим намаганням, але ще й погрожував зняти 'Січ' із фронту. Це й було причиною розформування 'Запорізької Січі' — 2-ої п. дивізії армії УНР.
Розділ XV
Наступ на м. Копайгород. Приїзд Головного Отамана. Розмова з Симоном Петлюрою. Здобуття м. Копайгород
21-го червня 3-тя дивізія перейшла до наступу на м. Копайгород. Метою наступу було перетяти залізничне сполучення м. Могилів — ст. Жмеринка, щоб такою акцією допомогти 2-ій дивізії під час її наступу на Бар — Жмеринка. Дивізія вийшла на лінію р. Лядова майже без перешкод, але перед селами Марянівка і Борок зустрінула поважний опір ворога. Зламавши спротив, дивізія заночувала в цих селах, а ворог відійшов на лінію залізничного шляху Жмеринка — Могилів.
На ранок 22-го червня ситуація склалася наступна: села Володіївці й Берлінці Лісові, на лінії залізниці, зайняті червоними. Поміж ст. Бар і ст. Копайгород курсував ворожий бронепотяг і прикривав вивантажування ворожої піхоти. 2-га дивізія була десь між Баром і Ялтушковим; зв'язку з нею ми не мали. Містечко Курилівці Муровані зайнято ворогом; його розвідка доходила до м. Вербівець. Селяни повідомили, що якась частина червоної піхоти вийшла з села Котюжани в напрямі на м. Снітково. Отже, як видно, ворог робив перегрупування, щоб заскочити 3-тю дивізію ударом у її праве крило, або навіть у її тил. Треба було попередити можливість такого заскочення ще перед тим, як ворог скінчить перегрупування. Перш над усе, я рішив розбити ворога, що стояв перед нами, а потім повернути дивізію фронтом на південь і самому заскочити червоних атакою групи, що була в районі м. Курилівці Муровані.
Райком 22-го червня, 9-ий Стрілецький полк вирушив із с. Марянівка в напрямку на м. Копайгород. 8-ий Чорноморський полк мав атакувати с. Володіївці, а 7-ий Синій полк залишався в резерві. Штаб 3-ої дивізії і артилерія зайняли позицію на східній околиці с. Борок. 9-ий Стрілецький полк вибив ворожу піхоту зі станції Копайгород, але опинився під гарматним обстрілом ворожого бронепотяга. Вибити червоних із м. Копайгород
