не було легкою проблемою. Залишивши заслону в напрямку на м. Бар, полк. Шандрук повів свій полк через село Шипинка.
Наступ на Копайгород — 22 липня 1919 р.
Копайгород 'привітав' стрільців градом шрапнелів і рушничних та кулеметних куль. Розпочався бій. Ворог виявив сильний спротив. Гармати, що їх приділено до 9-го полку, піддержували атаку стрільців інтенсивним огнем. Хоч лавам 9-го полку й пощастило вдертися до містечка, але, як це бувало й перед тим, червоні завзято боронилися в середині містечка. Треба признати, що боронилися вони надзвичайно вперто і хоробро, використовуючи будинки як прикриття. Допіро о 16-ій годині стрільцям вдалося змусити червоноармійців остаточно залишити містечко.
Чорноморці захопили Володіївці чоловим ударом, але ворожа піхота, прикриваючись лісом, що прилягав до села, перейшла до контр-атаки. Дійшло до зустрічного бою. На допомогу Чорноморцям рушив 7 -ий Синій полк, а наші гармати збільшили темп свого вогню, зуживши 600 гранат і шрапнелів. Лише з великим зусиллям змушено ворога до відступу, але на коротко, бо після малої передишки ворог знову перейшов до контратаки. У напрямку з с. Володіївці до м. Копайгород. на якийсь час затихло, але після 16-ої години раптом звідтіля донеслася до нас жвава гарматна, стрілянина, що все наближалася до штабу 3-ої дивізії. Відчувалося, що з 9-им полком сталося щось неприємне, можливо він є у відступі, але донесення від полк. Шандрука не було. Штаб дивізії не мав уже жадної резерви, бо навіть команду зв'язку відправлено на допомогу полк. Царенкові, а батареї ось-ось залишаться без стрілен…
У цей критичний для дивізії мент, збоку с. Борок з'явилося авто, що швидко наближалося до артилерійської позиції. Полк. Чижевський повернув свій гарматний далековид у напрямку авта, довго дивився, й нарешті пробуркотів: 'Здається, що це їде Головний Отаман'.
Головний Отаман!.. Як він опинився тут? Як міг він відважатися їхати автом сам, без охорони, по тилу дивізій що в ньому було повно окремих большевицьких банд? А якщо це дійсно Симон Петлюра, то приїхав він у дуже незручний для нас час, коли 3-тя дивізія напружувала всі свої сили, щоб подолати ворога. Зуживши всі резерви, я покладав усі надії, під чає цього скрутного нашого становища, на витривалість полків, на їхніх славетних командирів, бо інакше… відступ на очах Головного Отамана, Чутка про те, що їде Головний Отаман зробила своє позитивне враження. Гармаші поспішно одягали свої подерті 'мундири' і на команду кожний став на своє місце. За кілька хвилин до артилерійської позиції під'їхало авто і з нього вийшов Головний Отаман у супроводі ген. кватирмайстера штабу армії, генштабу полк. Капустянського.
— Струнко! Панове старшина! — голосно залунала команда. Комдив підійшов до Головного Отамана з рапортом:
— Пане Головний Отамане! 3-тя дивізія проводить бій у складі 7-го, 8-го і 9-го полків… — Снмон Петлюра не дав докінчити рапорт:
— Доброго здоров'я, Олександре Івановичу! Бачу, що 'гаряче' у Вас… Уже давно мав бажання відвідати Вас і дивізію та подякувати за блискучі переможні бої.
— Доброго здоров'я хлопці! — привітав він козаків.
— Слава Україні! Слава! — відповіли козаки.
Як ми вже не раз згадували, Симон Петлюра був хоробрий. Він не лякався смертн; його приваблювала армія, він любив її. любив картину бою й якби не його високе становище, він напевно прийняв би участь у бою сам особисто, як це було під арсеналом у Києві в 1918 році. Усе ж, він часом не витримував і рвався до передової лінії фронту; від цього кроку його завжди треба було стримувати.
— Хочу відпочити у Вас, — не раз казав Головний Отаман, коли приїздив відвідати дивізію, й тому не хотілося інформувати його, що він приїхав якраз тоді, коли 3-тя дивізія була в такому стані, що кожної хвилини ворог міг змусити її до відступу…
— Хай гармаші продовжують своє діло! — звернувся до мене С. Петлюра.
На батареях знову залунала команда: 'трубка … віддаль … мірник… батарея вогонь!' Раптом сталася прикра несподіванка: телофоніст штабу дивізії, що був зі своїм апаратом на зах. околиці с. Володієвці, повідомив, що з с. Берлінці Лісові, в тил 7-го і 8-го полків, виходить лава ворожої піхоти. Для паралізування цього небезпечного для нас маневру, що міг би змусити 3-тю дивізію до відступу, прийшлося зробити те, що в нормальних умовинах, коли ще є резерва, ніколи не робиться: в тому напрямку вислано 25 вибраних з- поміж гарматної ослуги козаків із одним кулеметом, під командою старшини-гармашів, щоб 'налакати' ворога й тим зупинити його обхідний рух… Обов’язки козаків із гарматної обслуги, що мали 'лякати' перейняли на себе старшини гармаші й батареї продовжували стріляти. На всякий випадок, до гармат притягнуто передки, щоб у разі потреби вивезти їх на нову позицію.
На всьому фронті дивізії відбувався завзятий бій. З лінії передових лав 7-го і 8-го полків було чути жваву рушничну стрілянину й тріскотіння кулеметів. Щоб підтримати ці частини на дусі, полк. Царенкові передано по телефону, що до дивізії приїхав Головний Отаман і тому Чорноморці й Сиві мусять розбити ворога, не сподіваючись на допомогу, бож нам не випадає відступати в присутності Головного Отамана… Хоробрий, спокійний і досвідчений вояк, полк. Царенко мав одну хибу, а саме: любив поскаржитись на те, що в полку бракує того чи іншого; що тяжко виконати наказ, або, що полк перевтомлений і т. ін., але пізніше блискуче виковував покладене на нього завдання. На цей раз повторилося те саме. Полк. Царенко почав перераховуйте всі труднощі, що їх має поконати полк, але Комдив перервав його:
— Якщо полк не в стані виконати свого завдання, не в селах триматися, то нехай відступав… Головний Отаман побачать на власні очі його відступ.
— Ну, Пане Полковнику, цього не буде! Я вже підготовлюю атаку і як усе, що треба зробиться, відразу вдарю — відповів Царенко з невластивою для нього жвавістю…
Симон Петлюра весь час уважно слідкував за розвитком бою, прислуховувався до розпоряджень Комдива, команд на батареї й телефонічних розмов, але, все ж таки, вів не здавав собі справи в тяжкого становища, що в ньому була тоді 3-тя дивізія. Навіть досвідчений зір ген. Капустянського не зауважив стурбовання' штабу дивізії, хоч, можливо, й відчував, що якісь 'непереливки існують. Мавши, як видно, досить обсервування, Головний Отаман звернувся до мене:
— Олександре Івановичу! Я хотів би порозмовляти з Вами.
Для розмови обоє відійшли вбік. Нам пощастило почути чимало думок Симона Петлюри і його поглядів на сучасне й майбутнє і, своєю чергою. Висловити перед ним свої власні міркування. Про це колись перекажемо окремо. але вважаю за конечне згадати тепер головні теми нашої розмови.
До таких тем належали: міжнародне становище й Україна та Армія УНР і її операції.
На першу тему розмови були дуже короткі. Український Уряд вживає всіх можливих заходів, щоб переможна Антанта визнала Україну й допомогла їй в боротьбі за самостійність і державність, головним чином зброєю, амуніцією й медикаментами. Без усього цього виграти війну неможливо, але водночас успіх дипломатичних заходів Уряду УНР залежить від успіху визвольної збройної боротьби нашої армії. Жалюгідним і для нас фатальним є те, — продовжував свою думку Симон Петлюра, — що Европа не звертав уваги на те, що з 'голими руками' осягнути успіху на полі бою не можна. Якби наша армія спромоглася здобути Київ і Одесу тією силою й тими технічними й медичними засобами, що ми їх ще посідаймо, наколи б сталося таке чудо, бо інакше його назвати не можна, — то наше становище кардинально змінилося б як на нашому внутрішньому, так і на міжнародньому форумі, і звільнення території України від московського окупанта не було б аж так тяжкою проблемою до її позитивного розв'язання, як це є тепер, Особливо захоплювала Головного Отамана думка про зайняття м. Одеси. Тоді, казав він, можна було б, через порти Чорного моря, нав'язати торговельні зносини з Европою і ми могли б тоді дістати все те, що нам потрібно. Тоді ж він висловив бажання, щоб 3-тя дивізія, здобувши залізничну лінію Жмеринка — Одеса, своїм головним стратегічним завданням мала захоплення Одеси, На чолі того війська, що мало б виконати це завдання, на думку Петлюри, мав би стати я. Але водночас Симон Петлюра висловив сумнів щодо можлнвости здобуття нами Одеси. Затяті прихильники першенства походу на Одесу, залишивши столицю України — Київ — на 'потім', не хочуть прийняти під увагу, що поки ми дамо собі раду з червоною армією (якщо дамо) на Одеському фронті, місто Одеса буде зайнято Добровольчою армією ген. Денікіна, за яким стоїть Антанта. З другої руки, скерувавши головні наші сили на Одесу, ми ослаблюємо ліве крило нашої армії й залишаємо його під загрозою знищення, а цілу армію наражаємо на прорив фронту й удар з тилу, — закінчив Петлюра й перейшов на Іншу тему.
Згадавши про сусіда 3-ої дивізії по фронту — Запорізьку Січ — він висловив своє незадоволення тими
