зі скрутного становища зручним, хоч і ризиковним фланговим маневром, в запілля 2-ої і 3-ої дивізій, в район, наприклад, Нової Ушиці, але в цьому випадку сталося б те, чого так прагнуло червоне командування: УГА була б відрізана від армії УНР і кожну з них знищено б окремо… На протязі кількох днів мало бути вирішено для нас Гамлетівське питання: 'бути чи не бути'. Одначе, для обох наших армій зарисовувалась уже перспективи спільної акції, треба було лише витримати тиск на протязі короткого часу.
Надії на це були, бо хоч зазнали ми поразки під Проскуровим, хоч становище було майже катастрофічне, одначе ані серед. командного складу, ані серед рядового козацтва Проскуріської групи панічного настрою чи деморалізації, або взагалі якогось почуття безнадійности не було. Відчувалася фізична втома від безперервних боїв і пересувань, але, не зважаючи на все, панувала загальна думка: 'битися до останнього набою'…
У тому часі в Запорізькому корпусі сталися два трагічні випадки, що їх тяжко й прикро згадувати, бо вони є плямами на світлих сторінках нашої новітньої історії. Згадати їх мусимо, бо історія лише тоді є такою, коли вона правдива. коли залишає майбутнім поколінням не тільки самі світла, але й тіні, бо тільки тоді вона є 'вчителькою життя'.
На початках нашої національної революції, ще за Центральної ради, одним із перших командирів, що виступили збройно в обороні своєї Батьківщини-України, був славетний полковник Болбочан, основоположник 7-ої Республіканської дивізії. Був це один із наших найкращих і найбільше видатних старшин, що ним мала б підставу пишатися кожна регулярна армія. В початку 1919 року, полковник Болбочан був командиром Лівобережного фронту. Дисципліна і лад, що їх він був запровадив у підлеглих йому частинах. не були до вподоби 'отаманові' О. Волохові, командирові Гайдамацького полку, 2-ої Запорізької дивізії, у той час ще не розшифрованому авантюрникові й прихильникові 'радянської платформи'. Щоб позбутися небажаного зверхника, Волох вислав донос до Головної Команди, в якому закинув полк. Болбочанові замір перейти до т. зв. 'білої армії' ген. Денікіна й водночас; на власну руку, заарештувавши його. Був це ганебний наклеп, але на цій безглуздій підставі полк. Болбочана усунуто з армії без слідства і суду й він був змушений переїхати до Галичини і там замешкати, як приватна людина. Сталося це в кінці січня 1919 року, коли штаб полк. Болбочана був у Кременчуці на Полтавщині.
У червні того ж року, великий український патріот і лицар по своїй натурі, полк. Болбочан став жертвою свого довір'я до кількох партій правого ухилу і групи командирів полків свого корпусу. К-ир 2-ої Запорізької дивізії, полк. Осмоловський (мол.) і полковники його дивізії Дяченко, Дубовий, Малець, Троцький, Цирюльник і Пирогів склали заяву державному інспекторові Запорізької групи, Гавришкові, з вимогою, щоб уряд УНР призначив полк. Болбочана командиром повищої групи, а праві партії обіцяли підтримати його. Гавришко видав наказ про усунення діючого к-ра групи, полк. Сальського. хоч не мав на те ані підстав. ані права. Викликано полк. Болбочана з Галичини і він прибувши, покладаючись на заповіджену підтримку. оголосив себе командиром Запорізького корпусу. Полк. ген. штабу В. Сальський відмовився виконати безправний наказ Гавришка. Постав заколот на фронті у тяжкий для нас час критичних проскурівських боїв. Полк. Болбочана арештовано й віддано під в. суд, який видав на нього вирок смерті… Ні один із тих полковників, що спровокували полковника Болбочана, не стали у його обороні… Прохання полк. Сальського і полк. Коновальця про помилування не узгляднено. Вирок затверджено тодішній Наказним Отаманом О. Осецьким, а виконано 29-го червня 1919 року, по кількох тижнях після судового вироку, начальником контррозвідки, хорун. Миколою Чоботарівим, вночі, в полі, біля станції Балін. Під час перебування під арештом, очікуючи виконаня вироку смерти, полк. Болбочан від тяжких переживань збожеволів і в такому стані його й розстріляно… Головного організатора трагічної авантюри, Гавришка, ріннож заарештовано, але він утік і перейшов до большевиків.
У цій трагічній події кидається в вічі, що полк. Болбочана ані помилувано, ані замінено кару смерти на якусь іншу, хоч перед тим помилувано, або замінено кару смерти засудженим на смерть кільком жидам- комуністам, що мали на свойому сумлінні чимало розстріляних ними українців. Для прикладу згадаємо про чолову комуністку і ката українців, що її взято до полону після капітуляції арсеналу в Києві. Мова йде про жидівку Є. Бош.
Мої думки щодо цього трагічного випадку зводяться до наступного:
1. Полк. Болбочан, один із основоположників армії УНР, що дбав про дисципліну й регулярність; що запровадив лад у підлеглих йому частинах; що вславився в боях із ворогами УНР; що засуджував отаманію і був дуже популярним у Запорізькому корпусі сств жертвою партійної провокації, спричинившись своїм жалюгідним непродуманим вчинком до заколоту в Запорізькому корпусі в найбільш критичний для нашої армії час, на головному Проскурівському франті. Цю безперечну його вину він повинен був відпокутувати. Його треба було засудити й покарати для прикладу, щоб запобігти повторюванню чогось подібного в армії, але засуджуючи, суд повинен був прийняти під увагу всі його великі заслуги, все те, чим полк. Болбочан прислужився УНР. Заслужений український патріот, вояк і чесна, порядна людина, безумовно заслуговував як не на умовне покарання, то принаймні на зменшення кари і в кожному разі не на кару смерти.
2. Якщо вже вирок смерти мав бути конечно, немилосердно виконаний, то або негайно, або на протязі 24 годин, а не змушувати заслуженого командира чекати на розстріл на протязі тижнів у душевних муках, що й довело його до божевілля. Незалежно від того, виконання смертного вироку над людиною розумово хворою було безправним, бо закон у такому випадку забороняв виконання вироку до часу видужання засудженого. Таке порушення закону і взагалі таке поступування тодішнього соціалістичного уряду УНР не можна назвати інакше як злочинним і ганебним…
3. Коли виконується вирок смерти над українським і до того заслуженим Командиром, він мусить бути виконаний з належним почесним ритуалом, а не застрілити десь у полі, як якогось бандита.
4. Засудивши славетного вояка-Командира на смерть, Уряд повинен був притягнути до судової відповідальности, а суд засудити на смерть, рівнож і тих, що своїм впливом і обіцяною підтримкою, спричинилися до провини недосвідченого в політичних інтригах полковника Болбочана. У часі тодішнього політичного розбещення, сотні політичних авантюрними повинні були бути повішені — і в першу чергу 'пупіль' наших лівих есерів, 'батько-отаман' Омелько Волох, за зрадливий перехід на 'радянську платформу' і намагання спонукати Запорізький корпус до переходу на большевицький бік, у березні 1919 року. Як відомо, ані Волоха, ані інших політичних авантюрників, не було притягнено до судової відповідальности. Мало того: не було навіть заряджено слідства над їхньою зрадливою діяльністю… За них покутував лицар-вояк і правдивий патріот, як жертва вигідного партійного політиканства.
Другим трагічним випадком, що стався в тому ж Запорізькому корпусі, але раніше, було підступне вбивство к-ра Гайдамацького полку, полк. Виноградова, здібного старшини-командира і доброго свідомого українця. Це вбивство було ділом рук злочинця, що його надіслало авантюрником, 'батьком' Волохом, для якого полковник Виноградов був перешкодою до зайняття ним становища командира Гайдамацького полку.
Наколи б Волоха було засуджено на смерть за зраду в березні 1919 року (перехід на 'радянську платформу'), то не було б дальших його зломисних каригідних вибриків; понового заколоту, що його він спричинив у критичні листопадом дні в Запорізькому корпусі, за що полковники-запорожці хотіли його вбити (вирок мав був виконати полк. Жупінас), але С. Петлюра став на перешкоді; не було б обеззброєння Волохом полку Січових Стрільців; не було б убито, рівнож підступно, отамана Божка його джурою, за намовою того ж 'батька'; не вкрав бн Волох скарбниці УНР в м. Любарі на початку грудня 1919 року; нарешті, не поповнив би цей, пересякнутий духом тогочасної так фатальної для України, отаманії, авантюрник, поновної зради переходом до большевиків і передачею свого Гайдамацького полку червоній армії, після ограбування державної скарбниці УНР.
Вертаємо до бойових дій на українському фронті. Водночас зі скрутним становищем на Проскурівському фронті, нам не повелося і на його Жмеринському відтинкові. 2-га дивізія отамана Божка не витримала контр-наступу большевиків і відступила, спочатку на м. Бар, а потім іще далі — до м. Копайгород. Ворог наступав через м. Ялтушків у напрямку на м. Нову Ушнцю і м. Миньківці.
У той спосіб, 3-тю дивізію знову відтято від решти армії і дивізійних тилових баз у м.м. Нова Ушиця і Дунаївці. У Дунаївцах залогою був запасовнй курінь 3-ої дивізії, на чолі з полк. Гнатом Стефановим. Цілком ізольована 3-тя дивізія опинялася в дуже небезпечному критичному становищі. Перевіривши настрої своїх полків і їх командирів, Комдив вирішив не відступати, а, не зважаючи на несприятливі обставини, йти тільки вперед.
Для нас було ясно, що відступ 3-ої дивізії та рух на допомогу головним силам нашої Армії, з огляду на
