значну віддаль і неминучі бої по дорозі, буде запізненим і тому непотрібним; крім того, ми втратимо і той невеликий терен, що його посідає дивізія, а тим самим і армія. Щождо руху вперед, у східньому напрямку, то він давав 3-ій дивізії певні перспективи: вона могла прорватися до повстанських районів (Гайсинщина, Брацлавшина тощо), і разом із повстанцями розгорнути свої операції. Пізніше, коли становище на фронті Проскурівської групи змінилося на нашу користь, доцільне розв'язання Комдивом 3-ої дивізії проблеми руху вперед чи назад, знайшло безглузду, так характерну для наших партійників того часу, оцінку коментатора в партійній пресі: він закинув 3-ій дивізії й Комдиву не більш і не менш як 'замір' йти на 'з'єднання' з біломосковською армією ген. Денікіна… Тут місце пригадати, що за такий самий безпідставний, демагогічно- ідіотичний закид славнозвісному Командирові групи, полк. Болбочанові, його усунуто з армії 22 січня 1919 року, без слідства, лише на підставі доносу відомого авантюрника і пізнішого зрадника, Волоха. Ось так наші партійці рубали ті гілля, що на них самі сиділи… 3-тя дивізія була не до вподоби партійцям тільки тому, що вона не хотіла в'язати себе з якою-будь партією, не підлягала партійним впливам і їй не залежало на 'протектораті' тієї чи іншої партії.
Відступ 2-ої дивізії відбився рикошетом на 3-ій дивізії взагалі й на 7-му Синьому полку особливо, бо його заатаковано червоними з двох протилежних напрямків — сходу і заходу. Синій полк займав того часу станцію і с. Рахни. Ворог атакував із боку ст. Вапнярки (схід) і ст. Ярошенки (захід), висадивши піхоту, під прикриттям своїх бронепотягів. Славетні Синьожупанники витримали наступ червоноармійців і матросів, із двох боків, аж до темного вечора, коли Синій полк одержав наказ відійти до м. Мурафа. Втрати Синіх під час бою, порівнююче, в такому запеклому бою, малі: забито одного старшину й забито та поранено 15 козаків. Залізнична лінія Жмеринка — Одеса знову опинилася в руках червоних. 8-ий Чорноморський полк залишився в м. Джурині.
Полк. Шандрук доніс, що він здобув м. Могилів. У поході на Могилів, 9-ий Стрілецький полк дійшов, без стику з ворогом, до району сіл Серебрія — Немія, що безпосередньо межували з Могилевим. Ці села були збольшевичені. Бувший прапорщик російської армії, Чабан, зорганізував у цьому районі відділ партизанського характеру й назвав його Немійсько-Серебрійським полком. Складався він із околичних селян, головним чином із сіл Немії й Серебрії та Копайгородських, Озаринських і Могилівських жидів. Чисельність 'полку' доходила до 1000 багнетів. Його завданням були оборона Могилева й наскоки на антибольшевицько настроєні села. Червоні партизани були добре большевиками озброєні, включно до кулеметів і гармат. Незалежно від того, Могилів був одним із прифронтових міст на південному фронті російської армії, що мало підручні склади зброї і амуніції для обслуги армії. І хоч чимало того пограблено під час революції, то все ж дещо залишилося на складах, а ще більше у місцевого населення.
3-го липня 1919 р., не доходячи до Могилева, дозори 9-го полку обстріляно кулеметами. Був це початок бою за Могилів. Стрільці наступали з півночі, фронтом до 3 кілометрів, двома куренями — 1-им Запорізьким і 3-им Буковинським. 2-ий курінь мав обійти Могилів із північного сходу й відрізати партизанам відступ уздовж шляху на с. Березівку. Спочатку виглядало, що бій затягнеться, бо від самого початку бою оборона мала затятий характер, але так тривало лише біля двох годин. Під нестримним натиском стрільців, які, не зважаючи на рушничний, кулеметний і гарматний огонь, підсовувалися все ближче і ближче до оборонної лінії червоних партизанів, в лавах чабанівського 'полку' раптом вибухла паніка й вони почали тікати, мавши на п'ятах стрільців 9-го полку. К-ир полку, полк. Шандрук, був зо своїм штабом на узгір'ї, звідкіля й керував боєм.
Раптом, під час бою, коли чабанівці тікали безладною отарою з поля бою, румуни відкрили по командній групі на узгір'ї гарматний огонь. На щастя обійшлося без жертв, бо стрільна перелітали високолетом. Делегація від полку виявила, що румуни прийняли 9-ий полк за большевиків, бо мали відомості нібито на Могилів простує колона червоних.
Полк. Шандрук здобув Могилів із малими втратами, але трофеї були значні: 200 полонених (головним чином жидів), 4 гармати на позиції, з цілою горою стрілен, 2 гармати на залізничних плятформах (з яких рівнож стріляли по стрільцях), і гармата, що стояла на вильоті з Могилівського двірця, 15 кудеметів і сотні рушниць на позиції. Крім того, тікаючи, партизани залишили багато кулеметів на вулицях міста. Після закінчення бою, к-ир 2-го куреня, полк. Чміль, перевів пацифікацію збольшевичених сіл — Немії й Серебрії. Селяни знесли кулемети, рушниці, гранати, гарматні стрільна, багато сідел і різного військового майна. До цього дійшли ще відкриті замасковані 4 гармати.
Маршрут Лубенського кінного полку, що вирушив походом на Могилів того самого дня, що й 9 полк, був інший ніж стрільців, із ухилом на захід, через с. Кіківку, м. Ізраїлівку й м. Юрківці в обхід с. Серебрії. По дорозі переглянули на станції Ізраїлівці кілька вантажних вагонів із різним військовим майном і, погрузивши на хурманки те, що надавалося для кінноти, рушили далі. Під час усього походу, на опір ворога не наткнулися. Наближаючнсь до передмістя Могилева з заходу, колона Лубенців перейшла топографічний хребет і почала спускатися з гори до міста, ввійшовши в той спосіб в поле обсервації румунів, на боці р. Дністра. Коли вся колона була на схилі горн, несподівано почулися два гарматні постріли з румунського боку і за хвилину, обабіч дороги, недалеко від полкового прапора, вибухли дві перші гранати. Прапор не був розгорнутий і румунське командування не було повідомлено про замір Лубенців ввійти до міста через гору.
Кіннотники кинулися вниз, на дорогу, що була прикрита деревами і високим насипом. Курява піднялася вгору й вітер ніс її на румунський бік. Румуни продовжували обстріл, але вже навмання, бо не бачили цілі й незабаром поростали стріляти. К-ир Лубенців послав адьютанта з сурмачем і розгорнутим прапором на берег Дністра, щоб викликати румунських парляментарів для вияснення непорозуміння, а полковий лікар і кілька вояків поспішили до ранених. ГІоранеио й контужено 5 кіннотників, у тому числі й пізнішого майора, Є. Навроцького. У двох коней були перебиті ноги й їх треба було застрелити. До Могилева Лубенці ввійшли допіро на другий день. Румуни перепросили за прикре непорозуміння, забрали одного тяжче пораненого однорічника до свого шпиталю на лікування й дали двоє добрих коней взамін за дострілених; крім того, просили повідомляти їх про наш рух і обіцяли підтримати, в разі потреби, кулеметним огнем. У той спосіб, після обстрілу румунами двох наших частин, на протязі одного й того самого дня, дійшло на Могилівському відтинкові до свого роду неофіційної 'воєнної конвенції' поміж нами й румунами.
Розділ ХХ
Сили ворога та його заміри. Напруження на фронті дивізії. Повстанці от. Тютюнника й от. Павловського. 3-тя дивізія шикується до удару
Наші невдачі на всіх фронтах і особливо відступ найближчого на фронті сусіди 2-ої дивізії — спричинилися до збільшення активности ворога проти 3-ої дивізії. Очевидно, червоне командування мало замір, поконавши 3-тю дивізію, що весь час стояла йому на перешкоді, вийти в запілля Проскурівської нашої груші, захопити Могилівський плацдарм і, оточивши армію УНР, остаточно покінчити з 'жовто-блакитною' небезпекою. Наша таємна розвідка повідомила, що до району ст. Вапнярка, Попелюхи, як рівнож ст. Цвітково, прибули свіжі сили ворога. На ст. Вапнярка було аж 5 ворожих бронепотягів, із них два цілковито забронировані, з дальнобійними морськими гарматами. Настрій серед червоноармійців хвалькуватий: 'ось', мовляв, 'як прийдуть в Одеси полки з матросів чорноморської фльоти, то ми покажемо петлюровцям 'кузькину мать'… Усіх знищимо… Пізнають, гайдамаки, як то воювати з комуністичною владою'…
У запіллі 3-ої дивізії поплічники большевиків підняли голови й розпочали саботяжі. Вони псували телефонічні дроти, обстрілювали наші обози, вбивали поодиноких наших вояків і національно-свідомих українців. У деяких селах знову відновили свою нищівну діяльність комуністичні організації; творилися бойові відділи, що мали споїм завданням терористичні акції. У таких селах не було життя національно свідомим селянам: невтральні пристосовувалися до обставин і врешті-решт села опинялись у рухах харцизників. З багатьох сіл приходили до штабу 3-ої дивізії законспіровані селяни з проханням командирувати до їхніх сіл хоч невеличкі відділи вояків для підтримання в селах ладу й приборкання большевиків.
— Хіба ж ви самі не зможете знищити селянських бандитів? — питали ми.
— Можемо, але якщо українське військо відійде, то всіх переріжуть… Дуже просимо: зробіть суд і розправу — відповідали-просили селяни.
На превеликий жаль, ми не були в стані задовольнити прохання селян, бо кожний козак був потрібний на фронті. Прийшлося обмежитися призначенням кількох старшин для скликання в селах зборів
