гавбиць, примусили їх поспішно завернути назад у яр, залишивши на полі бою чимало своїх ранених і забитих.
На спостерігавчому пункті нашої групи стояв гомін від команд, бо гармати стояли в садку, біля будинку. 'Шрапнель … трубка … граната… батарея огонь!', а внизу було чути голосне повторення команди, а далі: 'Перша!.. Друга!.. ' Гармаші, без сорочок, спітнілі, справлялися добре й швидко. Піхота не могла, нарікати на працю своїх вірних побратимів по зброї — гармашів.
Після 12-ої години дня, на фронті знову затихло; тільки рідкі, поодинокі стріли порушували спокій, але о годині 15-ій ворог знову перейшов до наступу. Артилерія червоних зосередила свій вогонь головним чином ліворуч шосе, на відтинку, що його боронила сотня сотника Афнера. Ця неповна сотня фактично лише визначала фронт, бо її відтинок мав біля одного кілометра й тому лава була дуже рідка — до 50 кроків козак від козака. Частина цієї лани була на висоті 118,5. Здавалося, що сотня ця не витримає скупченої сили ворога і тому я вважав за конечне особисто відвідати цей відтинок, щоб зміцнити на дусі його оборонців. Я зупинився на висоті 118,5, що була старою козацькою могилою, щоб подивитися на розташування ворога, але повернутися назад стало вже проблемою, тяжкою до розв'язаний. Ворожий спостерігач зауважив наш рух і в наслідок цього, за якусь хвилину, могилу засипано гранатами. Червоні гармаші стріляли добре: були моменти, коли здавалося, що козацька могила стане й нашою могилою… Не зважаючи на це, козаки сотника Афнера й він сам, трималися з подивугідним спокоєм. Усі разом, ми міцно притискалися до землі й весь час струшували з себе землю, що осідала на нас у наслідок вибухів.
Козацькі могили в районі Кам'янця Подільського, з високим насипом, робили тільки запорожці; сила їх поклало тут свої буйні голови. У цих могилах їх поховано. Після 300-літньої перерви, на тих самих полях і в тих самих ярах, знову гуркотіли українські гармати, а запорізька могила прикривала тих, що відновили збройну боротьбу за визволення України з московської неволі. Раптом ворожий обстріл припинився, а разом із тим і ворожий наступ. Чому саме — ми ще тоді не знали.
Від групи полк. Ольшевського не було донесення, хоч вона й тягнула за собою телефонний дріт, що був старий і попсований. Бідолашні наші телефоністи були змушені бігати весь час і направляти його під час страшної спеки, а заступити непевний телефонічний зв'язок кінним не було як, за браком коней, і це відчувалося нами дуже дошкульно. Нарешті полк. Ольшевський повідомив, що його група вибила ворога з с. Колубаївці і зайняла його, а тепер провадить розвідку, з метою дальшого наступу. Я поінформував його, що, хоч у нас усе гаразд і атаки червоних відбито, то все ж, положення наше може погіршитися з огляду на брак набоїв. Це змушує нас до приспішення часу нанесення ворогові головного удару і таке завдання покладається на групу полк. Ольшевського. Телефон перестав працювати й тому дальших донесень від полк. Ольшевського того дня не було. О годині 19-ій ворожа піхота розпочала раптовий відступ. Негайно Чорноморці рушили вперед і незабаром увійшли до лісу. Наші батареї рушили за Чорноморцями й зайняли нову позицію на узсліссі. Полк. Царенко доніс, що його полк провадить бій в лісі та що ворог, хоч і ставить опір, але продовжує відступ, невідомо чому. Штаб групи рушив разом із Чорноморським полком вслід за відступаючим ворогом.
О годині 21-ій, коли вже сутеніло, Чорноморці підходили до м. Шатава, що вже було здобуте групою полк. Ольшевського. Окремий курінь і сині здобули це містечко бравурною атакою, після завзятого бою. Ворог намагався перейти до контр-наступу з с. Михайлівка, загрожуючи тилові групи, щоб не допустити до захоплення Шатави. 1-ий курінь синіх, під командою сот. С. Довгаля, за співучастю гірської гармати і Кінногірського дивізіону полк. Алмазова, вибив червоних із с. Михайлівка й тим остаточно вирішив бій за Шатаву на нашу користь. Артилерія групи полк. Ольшевського підбила одну ворожу гармату й вона дісталася нам як трофей; решта ворожих гармат утікла по дорозі на м. Дунаївці. До наших рук дісталися: бронепотяг, одна гармата з запасом стрілен, до сотні полонених, але, нажаль, лише невелика кількість рушничних набоїв.
Розділ VII
Наступ на м. Дунаївці й здобуття містечка. Гумористичне привітання
Ворог, відійшовши в напрямку на м. Дунаївці, не давав про себе знати. Від селян нам було відомо, що відступ червоних відбувався в безладдю. Щоб не дати ворогові відпочити й зміцнитися, я рішив продовжувати наступ у напрямку на м. Дунаївці. 6-го червня групі наказано виступити з Шатави о 6-ій годині ранку. Містечко Шатава, як рівнож Маків, з переважно жидівським населенням, значно потерпіли від большевиків. Бідні жидівські крамнички були розбиті, або пограбовані. Ніде не можна було купити хліба для вояків. Тому що частини, за винятком полку Синіх, ще не мали походних кухонь, забезпечення вояків гарячою їжею було дуже тяжким завданням до переведення в життя.
До 11-ої години ранку наш авангард не зустрінувся з червоними і тому певних відомостей про ворога ми ще не мали. Селяни казали, що в Дунаївцях лише невеликий відділ червоної піхоти, а в с. Чаньків — до сотні кінноти. Тому що справа здобуття Дунаївець вимагала швидкої акції, я рішив захопити те містечко ще того самого дня, не зважаючи на те, що до Дунаївець залишалося ще до 18 кілометрів. Полк. Ольшевському наказано наступати на с. Чаньків, а решті частин — вздовж шосе на Дунаївці.
О год, 17-ій полк. Вишнівський доніс, що його полк, після невеликого спротиву ворога, увійшов до м. Дунаївці. Червоні відійшли головними силами по шосе на Міньківці. Тому, що полк. Ольшевський не знайшов ворога в е. Чанькові, йому наказано приєднатися до решти групи в м. Дунаївцях. Ще перед вечером, 6-го червня, наші сили скупчилися в районі цього містечка.
Населення дуже рало вітало нас. Жидівська громада, на чолі з рабином, вийшла назустріч нам із Торою; я зліз із коня, щоб вислухати привітання. Це містечко, як і всі інші на Правобережжі, з досвіду знало, що кожна 'нова власть' — це нові клопоти для населення, часто-густо драматичного характеру, особливо, якщо йде про жидів, і тому їхня громада все намагалася задовільнити 'нову владу'. Так було й на цей раз. У своїй привітальній промові, рабин висловив почуття вдячности жидівського населення за звільнення містечка від большевицьюгх банд. Особливо радісно вітало нас українське населення, з 'Просвітою' на чолі. До голодного козацького шлунку влилося по добрій чарці самогону, що ним так охоче частували українські громадяни наших славетних вояків. Частувавши, не забували й самих себе і в радісному настрою чекали на прибуття командира групи… Зупинившись у с. Січниці, я віддавав різні накази й розпорядження, розмовляв із Кам'янцем, тощо й тому, коли я, разом із своїм штабом, вирушив нарешті до Дунаївців, це містечко було вже окутано темрявою.
Я не знав, що делегація від 'Просвіти' все ще чекала на мене в Дунаївцях й тому не квапився. Коли почало сутеніти, а мене все ще не було, дехто з делегації вернувся до своєї хати; зникли рівнож і ті, що після частування козаків і самих себе, ледве трималися на ногах. Усе ж, із всієї делегації знайшлося двох упертих членів 'Просвіти', що вирішили таки дочекатися мого прибуття, щоб вручити мені 'хліб і сіль'. Врешті-решт і цим двом урвався терпець і вони пішли назустріч 'начальству'.
Коли я зі штабом наближався до містечка, на дорозі, перед нами, з'явилися дві постаті, що голосно розмовляли між собою й по братерському підтримували один одного, бо надмір самогону штовхав їх із одного боку вулиці на другий…
— Панове! Брати! А де ж ваше 'начальство'? — звернулися вони до мене тому, що я їхав спереду.
— Ми є начальством — ледве стримуючи сміх, відповів я.
— Чи ж справді?
— Так, справді!
— Ох, Боже ж мій! Чекали, чекали на Вас та й пішли на зустріч… Ми, українці, вітаємо своє військо. Ви врятували нас. Боже! Москалі проклятущі!..
Так вітали мене, ледве повертаючи язиком, та підтримуючи один одного, делегати; водночас вони розмахували хлібом на рушнику, під самим носом коня. Стомлений кінь спокійно приглядався до них, але, почувши запах хліба, почав тягнутися до нього.
— Та ти, голубе, голодний! — промимрив другий делегат до коня.
— На, їж, їж! — намовляв він коня, підсовуючи водночас шматок хліба коневі під ніс. Цей делегат не був уже в стані панувати над своїми нервами й зворушенням, розплакався й бубонів щось невиразне, опершись на коня…
