– Не дамся я вам у руки живою! – крикнула дівчина. – Краще смерть, ніж наруга!
Зняла Катря з себе червоний пояс та на дубі й повісилась. Набігли гайдуки, постояли, подивились і пішли назад до пана з порожніми руками. А дівчину кріпаки зняли, поплакали над нею та тут-таки під дубом і поховали.
Збігло кліька років. Пан Кисіль на людей гримає та все докоряє:
– Що, волі захотіли? Пройдисвіта Шевченка слухали? Бач, нема про нього ніякої звістки. Цар-батюшка жартувати не любить.
Тільки марно радів пан Кисіль. Знайшовся Тарас Шевченко. Приїхав у село – і до Киселя в гості. Пан саме в церкві був, гріхи свої відмолював. Підійшов до нього Тарас Григорович, питає грізно:
– Ти навіщо дівчині життя занапастив? Гадаєш, як братів у солдати віддав, а коханого на ярмарку продав, так нема в неї захисників? Буде тобі незабаром страшна кара, ніякими молитвами не врятуєшся!..
– Геть звідси! – верещить пан. – Ти мужик, і не тобі нас, благородних дворян, учити!.. Твоє щастя, що стоїш у божому храмі, а то б я спустив тобі різками шкіру.
– Ще побачимо, пане, хто без шкіри лишиться.
Настала ніч. І раптом як загуркотить грім, блискавиці, наче мечі, розкололи навпіл небо. Здригнулась земля – і спалахнув панський будинок, немов велетенська свічка, зайнялися скирти хліба, стайні, комори…
На ранок все стихло. Там, де вчора стояв маєток, лишилася купа попелу. Згорів у страшному вогні пан Кисіль разом із своїми гайдуками, позбувся не тільки шкіри, а й самого життя.
Справдилося слово Тарасове.
ЗУСТРІЧ З ЦАРЕМ
Дуже багато клопоту завдав Тарас Григорович царю. Тільки настане день, жандарми й доповідають:
– Ваша величність, селяни бунтують, вимагають землі, волі, палять панські маєтки. І збурює їх своїми віршами поет Тарас Шевченко.
Гнівається цар, гупає кулаками по столу:
– Зловити Шевченка, кинути у в'язницю – у найглибший і найміцніший каземат!
Розбіглись жандарми по всій Україні виконувати царський наказ. Схопили Тараса Григоровича. Зрадів цар, жандармам медалі вручає, дякує за вірну службу. «Тепер, – думає, – житимемо спокійно, безтурботно».
Через кілька днів викликає цар головного жандарма, питає:
– Як справи? Тихо в моєму царстві, ніхто не бунтує селян?
– Ваша величність, – скаржиться жандарм, – нема спокою в царстві, палають панські садиби, бунтують мужики… І у всьому винен цей поет Тарас Шевченко.
– Як? – здивувався цар. – Хіба Шевченко на волі?
– Та Шевченко у в'язниці, – відповідає жандарм, – але ж його пісні на волі, ось вони й не дають нам спокою. І ніхто не в змозі ті пісні виловити й за грати кинути.
– Треба їх знищити!-грізно наказує цар.– Щоб через день-два про Шевченкові пісні ніхто й не згадував!
– Ваша величність, – озивається жандарм, – тих пісень знищити ніяк не можна, бо тоді доведеться всіх селян – і чоловіків, і жінок, і малих дітей – кинути у в'язниці. А хто на панів працюватиме?
– Що ж нам робити? – питає цар розпачливо. – Сьогодні поміщиків убивають, завтра до мене доберуться. І все це через якогось там Шевченка!
Бігає цар по кабінету, як навіжений, та все думає, як би його врятуватися від народної помсти. Раптом зупинився й наказує жандармові:
– Веди мене до Шевченка, я сам з ним поговорю.
Прийшов цар у каземат, а Тарас Григорович сидить і щось записує в свою книжечку. Глянув на царя й знову пише. А цар постояв мовчки, потім і каже:
– Слухайте, Тарасе Григоровичу, зайшов я до вас поговорити по щирості. Жаль мені вашої молодості, таланту, згниєте ви у в'язниці, не зазнавши ні щастя, ні радості.
Сипле цар словами, виспівує, наче той соловей:
– Ви людина розумна, освічена. Забудемо минуле, наділю я вас маєтком, золотом, почестями. А ви славитимете в своїх віршах мою імперію, кріпаків до покори закликатимете, панам та мені, царю-государю, коритися навчатимете їх.
Глянув Шевченко на царя, засміявся:
– Не купиш ти мене, царю, ні маєтком, ні золотом.
– Так тоді згниєш у казематі! – закричав цар.– Гут довіку й залишишся!
– Та краще вже у в'язниці гнити, – відповів Шевченко, – ніж запроданцем стати. Ти гадаєш, царю, посадив мене в кам'яний мішок – і врятувався? Ідуть мої думи, ідуть мої пісні крізь кам'яні стіни до братів знедолених, їх на борню підіймають! А ти, царю, забирайся геть із своїми дарунками, із своїми обіцянками!
І наказав тоді цар заслати Шевченка на край землі, у степи безлюдні, заборонив йому малювати й вірші писати, аж доки не покається. Доки не згодиться царю вірою-правдою служити.
Довго чекав цар Шевченкового каяття. Та все листи поетові слав, умовляв схаменутися. Тяжко було Тарасу Григоровичу на засланні, проте він ніколи не нарікав на свою долю. І на листи царські не відповідав. Тільки раз, коли вже дуже набрид йому цар своїми депешами, поет написав:
НЕСПОДІВАНИЙ РЯТІВНИК
Далеко за обрій вигнув свою жовтаву спину безкраїй піщаний степ, укритий колючим бур'яном, низенькими деревцями саксаулу та блискучими солончаками. Тихо в степу, німо.
Тільки зрідка пройде караван верблюдів, видзвонюючи нескінченну пісню мідними дзвіночками. Та ще, часом, забреде якийсь табун коней чи отара овець в пошуках їжі. Поскубають зголоднілі тварини бліду, кволу травицю, яку ще не доконала спека, й ідуть собі далі…
І знову тихо в степу. Коли це раптом зчинився гамір по аулах. Жінки лементують, рвуть на собі коси, діти злякано припадають до матерів. То бай Момунбай карає непокірних за те, що ремствують нещасні бідаки на своє злиденне життя. Заманулося їм, бач, мати табуни коней та жити в шовкових юртах, як він, Момунбай. Позаздрили вони на його багатство. А хіба ж можна так, щоб усі були рівні, багаті й щасливі. Бідні мусять ввесь вік працювати на баїв. Той, хто не згоден з цим, повинен загинути. Так сказав Момунбай – і вже падають на жовтий пісок трупи бідняків. Ніхто не просить бая зглянутися, не чекає на його милість. Момунбай не звик до жалощів, за свої табуни, за свої багаті юрти ладен він знищити увесь люд.
Упав на пісок останній бунтар. І тоді бай запитав своїх охоронців:
– Я бачу мертвих злочинців, але не всіх… Де непокірний Мамек? Він, щоправда, неповнолітній, але теж мусить загинути… Це він складав про мене обурливі пісні… Я не раз чув, як він погрожував баям, як підбурював односельчан не слухатися моїх наказів…
– Могутній баю, – відповіли охоронці, – твоє слово сповнене мудрості, твоє бажання – закон для нас…
