не впізнає його. Навіть дружина зреклася.
– Геть! – кричить. – Ти не мій чоловік! Ледве вмовив її Самойлович. Пожив він трохи вдома, відгодувався і почав гніватися на Шевченка, як той смів, мовляв, над дворянином збиткуватися.
Почув про це Тарас Григорович. Прийшов знову до Самойловича і каже:
– Ти мені розписку дав? Дав! От я тебе й вилікував. І можеш до мене всіх панів на лікування присилати, нікому не відмовлю. Я чоловік добрий!
Почервонів Самойлович, замовк і більше не нарікав на Шевченка. Та, мабуть, не сподобались панам поетові ліки, бо більше жоден поміщик не просив у Тараса Григоровича допомоги. Обминали його пани десятою дорогою.
ЛЮДЯМ НА ПОСМІХОВИСЬКО
Славився колись між панами поміщик Галаган. Ніхто не міг так, як він, над кріпаками знущатися. І все з примовками, з жартами. Бувало, шмагають якогось бідолаху різками на стайні – Галаган уже тут як тут. Стоїть, кепкує. Полюбляв, клятий, щоб усе пишно було, незвичайно. Ката завжди в червоне одягали, а він відійде від своєї жертви, розженеться як слід, біжить і кричить:
– Бережися, кат катує! За непослух карає!
Підскочить до нещасного, вдарить з усієї сили і знову відбігає.
Кріпак голосить, стогне, просить пана помилувати. А Галаган тільки посміхається.
Зійдуться, було, до гурту пани та все дивуються, допитуються в Галагана:
– І як то ви зуміли мужиків до рук прибрати? Вони й слухняні у вас, і працьовиті…
Посміхається Галаган задоволене, панянкам підморгує:
– Та в мене з хамами коротка розмова. З мужиком треба по-мужичому. Він благородного слова все одно не зрозуміє…
– Так навчіть і нас з мужиками розмовляти, – просять пани.
– Це дуже просто, – відповідає Галаган. – Прийде до мене мужик, щось клянчить, скаржиться, шматок хліба вимолює… Я мовчки вислухаю, а потім підійду, скручу дулю і тицьну під самісінький ніс. На цьому наша розмова й кінчається.
Отак розповідає Галаган, а наприкінці ще й дулю покаже. Пани сміються, панянки верещать, віялами очі закривають.
– Мудро! Мудро! – схвально кивають головами поміщики. – Отак з бидлом і треба поводитись…
Якось Галаган запросив Шевченка до себе й замовив намалювати портрет. Приїхав Тарас Григорович до Галагана. Саме було літо, стояла ясна тепла погода. Заманулося Галагану, щоб змалював його художник на тлі парку під зеленим крислатим дубом. Сидить Галаган в кріслі, голову підняв гордовито – позує.
Коли це заходить у двір кріпачка з малою дитиною на руках. Обличчя в жінки чорне, змарніле, сама худа-худа, ледь на ногах тримається:
– Пане, пожалійте мене .нещасну, – звертається вона до Галагана. – Нема більше сили на панщину ходити… Я вже дві десятини вижала й копи поставила… А осаула знов загадує на роботу, нагайкою шмагає. Пожалійте мене, ласкавий пане!..
Підійшов Галаган до жінки, зсукав велику дулю й мовчки в обличчя тиче, мовляв, оце тобі моя поміч. Схопився Тарас Григорович з місця. Портрет на землю жбурнув, ще й ногою наступив.
– Хіба ж ти людина! – гукає Галаганові. – Над ким ти збиткуєшся? Щоб же ти довіку отак з дулею ходив людям на посміховисько…
Забрав Шевченко свої фарби і пішов з двору.
Біжить Галаган з подвір'я в покої – біда. Ніяк не може руки розтулити. Таке сталося – пальці ніби поприкипали один до одного. Як не силкувався – нічого не виходить. Прийшов лікар, почав класти до руки припарки, краплями закордонними поїв Галагана – все марно.
Поїхав Галаган до губернатора скаржитися на Шевченка.
– Пане губернаторе, цей бунтар зробив мене калікою, тепер я не можу ні писати, ні одягатися. Ось погляньте, яка біда…
Показує Галаган губернатору дулю, а той від сміху за живіт хапається.
– Як же це так? – питає губернатор. – Не можна розтулити пальців, от дивина… Вік прожив, а такого не бачив… Оце тобі й спати доводиться з дулею?
Заливається губернатор, чиновники від сміху під столи лізуть. Стоїть Галаган посеред кімнати, тримає дулю перед собою і мало не плаче. Так і пішов ні з чим. Пану горе – а люди радіють.
– Оце, – кажуть, – пане, буде тобі добра наука, як над кріпаками збиткуватися…
Довго лікувався Галаган, до усяких знаменитих лікарів ходив, а таки довелося все життя дулю поперед себе носити. Бо слово Тараса міцне й непорушне: сказав – що вкарбував.
«БОРІТЕСЯ-ПОБОРЕТЕ!»
Їде Шевченко шляхом, коли чує – крик стоїть у селі, плач, голосіння. «Що воно там таке?» – думає. Аж бачить, навстріч йому чвалають три дядьки, побиті, покатовані.
– Люди добрі, хто це вас так понівечив? – жахається Шевченко.
– Ой, не питай, чоловіче, – відповідають дядьки.-Це пан нагаями гріхи з кріпаків списує. А почує нас, то ще додасть…
Розсердився Тарас Григорович. І почав дядьків лаяти. Як це так? Отакі дужі, здорові, руками підкову можуть розігнути, а хиляться перед паном, як трава перед морозом!
Стоять дядьки, трусяться від страху.
– Мовчи, чоловіче, – благають Тараса Григоровича, – не накликай біди на наші голови. Зараз хоч як- небудь живемо-перебиваємось, а почнеш пану суперечити – у тюрмі згноїть.
– Хіба ж це життя? – скрикнув Шевченко. – Та як отак жити, такі муки терпіти, краще взяти сокиру до рук і порубати панів на дрібні шматочки. А тоді й у тюрмі відсидіти можна.
Почули дядьки таке, вуха пальцями позатикали і ну тікати.
– Зачекайте, – кричить їм навздогінці Шевченко, – зараз я вам покажу, як треба з панами розмовляти.
Зійшов на пагорб, махнув рукою – і в ту ж мить панський маєток, скирти хліба, комори – все охопив вогонь. Полум'я високе – до самого неба дістає.
Вискочив з маєтку пан, біжить вулицею, до кріпаків руки простягає.
– Рятуйте мої пожитки, братики рідні, горить усе, пропадає…
Махнув Шевченко вдруге рукою – впало полум'я на землю, забилося вогненними крильми – і згасло…
– Бачили, як пан побивався? – питає Шевченко кріпаків. – Отак треба з ними, осоружними, розмовляти… Хай би догорів маєток, та жаль мені, бо скоро й сліду панського не буде на Україні, а у маєтках ваші діти розуму набиратимуться. За правду, добрі люди, боротися треба. Борітеся – поборете!
Поїхав Шевченко. А дядьки стоять та дивляться вслід, над його словами міркують…
Не обдурив Тарас Григорович. Правду сказав тоді селянам. У панському маєтку тепер технікум, і вчаться в ньому праправнуки колишніх кріпаків.
НА ВОЛЮ
Якось приїхав Тарас Григорович у Яготин. А тут саме ярмарок великий зібрався. Пригнали люди на продаж корів, овець, свиней, а один пан вивів продавати вродливу дівчину-кріпачку. Напередодні з цим
