Підійшов Тарас Григорович до Скоропадського, поплескав по плечу:
– Нарешті і я доброго пана побачив на своєму віку… Тепер на весіллі погуляю, подивлюсь, як молодята танцюватимуть… А може, ви, пане Скоропадський, і на волю їх відпустите, так я б написав про вашу добрість цілу поему… Чи, може, жаль вам?
Почервонів Скоропадський ще більше:
– Хай буде по-вашому, Тарасе Григоровичу, відпускаю їх на волю…
Тут Шевченко дістає з кишені гербовий папір, ручку, чорнило. Він завжди це при собі мав.
– Давайте, – каже пану, – все по закону зробимо.
Нікуди подітися Скоропадському. Відпустив молодят на волю. Ще й на весілля по десять карбованців дав. Скоро й весілля відгуляли. Тарас Григорович теж прийшов, випив по чарці з кріпаками. Першу за здоров'я молодої, другу за здоров'я молодого, а третю чарку підняв та й каже:
– Вип'ємо за те, щоб ми завжди були від панів розумніші й хитріші і повиганяли їх геть із своєї землі!
Довго тоді згадували про це весілля у селі. І прозвали Шевченка «хитрим сватом».
НАЙКРАЩІ ЛІКИ
Якогось літа гостював Тарас Григорович у Качанівці. Малював там портрети, вірші писав, з селянами розмовляв, про життя їхнє гірке розпитував. Бідкалися кріпаки. З усіх навколишніх сіл приходили на панів скаржитись, просили поета лихові їхньому зарадити.
Найгірш бідували кріпаки пана Самойловича. Примушував осоружний пан працювати їх і в свята, і в будні. Але й цього йому було замало, наказав, клятий, своєму осаулі гнати людей вночі на панщину.
– Хай працюють, іродові душі! А хто не скориться, – на стайню…
Ішли вночі жінки й чоловіки на поле, діток малих із собою брали… Жали пшеницю чужу.
Дізнався про це Шевченко, вирішив піти до Самойловича в маєток. Довго чекав на подвір'ї, поки прийме його пан. Нарешті відчинилися двері, вийшов лакей у блискучому кунтуші.
– Їх благородіє запрошує вас до кабінету.
Стіни в кабінеті дорогими картинами завішані, підлога килимами вистелена. Лежить Самойлович на дивані й курить довжелезну люльку. Біля нього сидить козачок, віялом махає. Глянув Шевченко на пана й зупинився вражений. Очі в Самойловича жиром заплили, щоки – ніби в кабана годованого, живіт – як велетенські ночви… Дивиться й пан на Шевченка, очицями кліпає.
Мовчать обоє. Пригадалося Тарасу Григоровичу його дитинство. Ось так і він колись сидів біля пана Енгельгардта, люльку йому подавав, усі примхи виконував.
– Чого зволите? – обізвався поміщик кволим голосом. – Може, щось цікаве повідаєте чи бесідою освіченою порадуєте.
А Шевченко був метикований. Розум мав вигадливий, світлий.
– Прийшов до вас, пане Самойловичу, – починає здаля, – познайомитися, поговорити, портрет з вас намалювати, щоб усьому світові показати славного нащадка старшинського роду.
До вподоби ці слова Самойловичу. Підняв трохи голову, наказав козачку подати води кухоль.
– Та швидше повертайся, бидло погане, наче не своїми ходиш! – крикнув на хлопця. А тоді знов до Шевченка. – От якби знайшлася мудра людина й вигадала таку палицю сучкувату, щоб ударив одного хлопа по спині, а в усіх боліло. Нема вже здоров'я, а то я б навчив своїх кріпаків шанувати моє слово…
– А чим же ви хворі? – цікавиться Шевченко.
– Помираю, – зітхає пан, – де не лікувався, у кого не був – усе марно. Запливаю геть-чисто жиром. Оце приїхав з Кавказу, був на водах. Не допомогло. Певно, помирати доведеться. А не хочеться… Скільки в мене індиків, курочок, поросяток… Хто ж їх їстиме, ласуватиме?
– Пане Самойловичу, а що коли я вас вилікую,– пропонує Шевченко, – яку мені нагороду дасте?
– Що хоч проси, тільки врятуй від загибелі.
– Врятую, але така умова: на панщину кріпаків не гнати, не бити, а за ліки тисячу карбованців готівкою. За місяць, пане, будете як жердина.
Вагається поміщик. Хочеться йому вилікуватись, але умова непідходяща.
– Слухай, голубе, – благає Самойлович, – не забирай ти в мене останньої радості. Люблю я попоїсти і люблю з кріпачками своїми побалакати, нагаєм по спинах їх погуляти. Краще я дам тобі за лікування десять тисяч золотих, а хлопів, вражих синів, битиму!
– Ні, так буде, як я сказав.
Умовляв, умовляв поміщик – врешті згодився. Не хотілося йому наглої смерті.
– Тепер, – каже Шевченко, – напишіть мені розписку, що згодні лікуватися і ніяких претензій потім до мене не матимете. І, звісно, згадайте в тій розписці за тисячу золотих.
Написав поміщик розписку, зітхає.
– Ой, не вірю я в твої ліки. І хто вже тільки не брався за це, не допомагає. Може, десь за морем і є знахар, що зарадив би моїй біді, так не знаю дороги.
– Не журіться, пане. У вас під боком є такий знахар, кращого не треба… Тільки одягайтесь у селянське вбрання, бо панів цей знахар не лікує.
Одягнув лакей на пана Самойловича свиту, штани полотняні, постоли… Сів Тарас Григорович з паном на бричку, поїхали.
Недалеко Качанівки хутір був, а на тому хуторі панська гуральня. Тяжко працювали там кріпаки. Наглядав за ними управитель, німець. Високий на зріст, руки – як ті ломаки. Ходить по гуральні з нагайкою, кріпаків шмагає. До цього управителя й привіз Шевченко пана Самойловича. Вийшов німець до своїх гостей, очима лупає. А Тарас Григорович в академії вчився, і по-німецькому, і по-турецькому розмовляти вмів.
– Прийшов я до вас, добродію, по допомогу, – звернувся він до управителя. – У мого приятеля є кріпак, лежень і гуляка. Тільки їсть та спить. Геть чисто заплив жиром… Так я оце привіз його до вас, може, навчите, як на білому світі жити. Зробіть з нього робітника путящого – дам вам тисячу карбованців… П'ятсот сьогодні, а решту – через місяць, як виб'єте з нього лінощі…
Почув управитель про гроші, засміявся радісно:
– Гут! Гут!
Підійшов до Самойловича та тиць нагайкою в пузо:
– О, яка жирна свиня.
А Самойлович по-німецькому не розуміє, про що домовився Шевченко, не знає. Тільки, як побачив нагайку, почав кричати:
– Як ти смієш мене, дворянина, зневажати!
– О, він ще й вередує, – каже управитель по-німецькому.
Та як почав шмагати Самойловича нагайкою. Той, як вуж, звивається, лементує:
– Рятуйте, хто в бога вірує!
Та хто ж буде рятувати, коли всі німця бояться. А Шевченко стоїть, посміхається:
– Ну як, пане Самойловичу, добре нагай по спині гуляє та лойок зганяє?
Через місяць знову прийшов Тарас Григорович на гуральню, питає управителя, як там ледар, чи навчився працювати.
– Гут! – відповідає німець, – працює за трьох, але схуд дуже…
Зайшов на подвір'я, дивиться Тарас Григорович, стоїть біля казана робітник, сухий, як жердина. Помітив Шевченка, кинувся до нього і давай благати:
– Рятуйте мене з цього пекла, бо я тут загину! Лишилися на мені самі шкіра та кістки…
Засміявся Шевченко:
– От бачите, пане Самойловичу, вилікувались. Не треба було нікуди й їздити, лікар під боком. Тепер аби ще одне ваше бажання здійснилось – аби знайти таку сучкувату палицю…
– Навіщо палицю? – перебив його Самойлович. – Вік житиму – нікого пальцем не зачеплю.
Тепер я знаю, почім ківш лиха. Прошу вас, Тарасе Григоровичу, визвольте мене з цього пекла.
Заплатив Шевченко управителю гроші, подякував за лікування. Повернувся пан у свій маєток – ніхто
