паном трапилася неприємність. Програв у карти своєму сусідові за вечір тисячу карбованців. От і вирішив уторгувати.
Плаче бідна дівчина, сльозами гіркими вмивається. Свою долю кляне-проклинає. А неподалік стоять її старенька згорблена мати, батько, як голуб, сивий і теж за слізьми світу не бачать.
Навколо дівчини зібрався гурт панів, оглядають красуню, торгуються, та все ціну набавляють.
Аж ось підходить Тарас Григорович Шевченко. Похмурий, очі від гніву вогнем пломеніють. Питає пана:
– Скільки ж ти правиш за дівчину?
А пан зневажливо оглянув Тараса Григоровича, його вбогу свитку, старенькі, зношені чоботи й відповідає пихато:
– Стільки, що ти й до вечора не перелічиш. От як твою свитку й чоботи продати, так цих грошей вистачить лише на те, щоб подивитися на мій товар…
Ще більше спохмурнів поет. Та так грізно глянув на пана, що той аж одсахнувся й замовк.
– Ти прийшов на ярмарок, – каже Тарас Григорович, – так і розмовляй з людьми шанобливо, бо будеш багато варнякати – підеш додому латаний.
Подивився пан на Шевченка, а він широкоплечий, кремезний, очі, як гарячі вуглики, сяють.
«Це такий гайдамака, – подумав пан, – що й ножа з халяви вихопить». І вже трохи лагідніше звернувся до покупця.
– Правлю за дівчину тисячу карбованців, а мені дають вісімсот.
Вийшов Тарас Григорович на майдан, зняв шапку, низенько вклонився людям, озвався голосно, так, щоб усі чули:
– Люди добрі! Пан, як худобу, продає нещасну дівчину… Відриває її від старих батьків, віддає на наругу, на поталу… Є в мене дев'ятсот карбованців, а пан править за дівчину тисячу… Віддаю я свої гроші на викуп! А в кого серце щире, допоможіть бідолашній з неволі вийти!
Завирував натовп, підходять люди до Тараса Григоровича, кидають гроші в шапку. Хто копійку кине, хто карбованця, а якийсь дідусь останнього шага віддав…
Полічив Шевченко гроші – вийшло тисяча триста карбованців. Підійшов тоді до пана, віддав йому тисячу, а останні триста простяг дівчині:
– Хай, – каже, – тобі й на посаг буде… Кинулась дівчина до Тараса Григоровича, і плаче, і сміється від радості.
– Голубе мій, – примовляє, – як же тебе звати, як величати, якими словами мені за таку поміч дякувати?
Посміхається Шевченко.
– Ще рано дякувати. Треба йти до писаря, щоб він вольну виписав та свідки те бачили.
Ледь не весь ярмарок до писаря посунув. І старі, і малі, й молоді. Пани теж чимчикують позаду та все плечима знизують, дивуються, мовляв, що то воно за чоловік дивний – одягнений в свиту, а гроші великі має і на вітер кидає…
При всій громаді виписав писар вольну дівчині, і батьку її, й матері. А тоді питає Тараса Григоровича:
– Хто ж дав їм волю?
Подумав Тарас Григорович і відповів:
– Народ дав цій дівчині волю! І прийде ще такий час, коли не буде на землі ні царя, ні пана… Повстане народ – і волю собі здобуде! Спом'янете моє слово, люди добрі…
Поставив свій підпис на вольній Тарас Григорович, вклонився людям, побажав щастя, здоров'я дівчині і пішов.
А люди мерщій до писаря, просять подивитися на підпис, дізнатися хочуть, хто це такий добрий, мужній та сміливий, що й царя і панів не боїться.
Прочитав писар підпис на вольній і каже:
– Це був Тарас Шевченко.
Кинулись люди шукати поета, та не знайшли, Пішов він далі бідним допомагати.
ДІВОЧА МОГИЛА
Ростуть на Михайловій горі могутні дуби-велети. Багато бачили вони на своєму довгому віку.
Любив колись відпочивати під цими дубами
Тарас Григорович Шевченко, писав тут свої невмирущі вірші, мріяв про волю для бідного люду.
Стоять дуби, шелестять зеленим листом, згадують події давні. А часом налетить вітер, розворушить дубове листя, запитає стиха: «Пам'ятаєш, старий дубе, красуню Катрю?»
І тоді зітхнуть дуби, зашепочуть сумно-сумно. Певно, згадають безталанну дівчину-кріпачку, що спить у могилі під дубами на високій горі.
Жила колись ця Катря недалеко від Михайлової гори. І вродою, і розумом наділила її доля – тільки щастя не дала.
Братів Катриних пани в солдати віддали за непослух, коханого на ярмарку продали, навіки з дівчиною розлучили.
Зажурилася після цього Катря, засумувала. Ніщо їй не любе, ніщо їй не миле. Ходить як тінь по хаті, білі руки заламує.
Невдовзі пішла чутка між людей, нібито поселився на Михайловій горі Тарас Шевченко, який усе знає: і коли пани згинуть, і коли воля буде.
Прийшла Катря на Михайлову гору, знайшла Шевченка, розповіла йому про своє горе.
– Скажи мені правду, чи довго наш народ страждатиме у ярмі панському? Чи довго нас пани за худобу матимуть?
– Не плач, дівчино, – втішає Катрю Тарас Григорович, – скоро настане воля! Поглянь на Дніпро широкий, сьогодні він синій, а незабаром почервоніє від панської крові. Не довго, дівчино, чекати вже.
Пішла Катря в село весела, щаслива, ніби знову на світ народилася. Зустрічає людей, розповідає всім, що скоро воля буде.
Дізнався про це пан Кисіль. Послав гайдуків, наказав привести дівчину в свої покої. Схопили гайдуки Катрю, тягнуть за руки білі, косами русими пилюгу на шляху замітають.
– Так це ти волю кріпакам провіщала, – доскіпується пан, – волі, значить, забажалося? До пройдисвіта, до гайдамаки ходила? Зачекай же – матимеш волю.
Наказав пан зігнати на майдан усіх людей. Вивели гайдуки Катрю – і почали бити різками.
Не каялась дівчина, не плакала, не просила в пана милості.
Забрали потім старі батьки Катрю додому. Довго лікували її, прикладали до страшних ран цілюще зілля, поїли джерельною водою. Лежить Катря, бліда, змарніла, відкриє очі й питає:
– Мамо, нема ще волі?
– Мовчи, доню, – озветься мати, – мовчи, не накликай біди… Лютує пан, ще гірше над людьми збиткується.
– А де ж Шевченко? – допитується Катря.
– Нема, доню, нашого сокола, – плачучи відповідає мати, – нема, забрали його царські слуги, закували в кайдани, повезли в степи далекі на муку. І як закували його в кайдани, поклонився він людям, гукнув: «Не журіться, брати мої, воля прийде!»
Ледь почала ходити Катря, прийшли з панського двору, на роботу кличуть:
– Іди, Катре, хоче пан, щоб ти в нього покоївкою була…
– Не діждеться він, – гукнула Катря не своїм голосом, – не піду я до нього, клятого! Мамо, тату, не плачте за мною, не побивайтесь… Як жити в отакому пеклі – краще вмерти.
Вискочила Катря з хати, подалась у степ. Біжить, не розбираючи дороги, сама не знає куди, аби подалі від пана, від його гайдуків. Збігла на Михайлову гору, прихилилась до старого дуба, за слізьми й світу не бачить. Коли чує, женуться за нею посіпаки панські.
