Давно вже дійшла чутка до бая про мудрого акина Тарази, якого боїться сам цар, тому й заслав у їхні дикі степи. Знав бай і те, що з усіх аулів ходять люди до цього акина вирішувати свої суперечки, питати поради… «Слово акина Тарази чисте, як кришталь, світле, як день, і ласкаве, як весняне сонце»,– говорили казахи.
От бай і вирішив довести своїм землякам, що він мудріший і хитріший за цього акина. Не кваплячись піднявся Хасан з подушок і повагом рушив назустріч гостю.
– Акин Тарази справді мудрий, коли прийшов на суд з палицею… Хай вона й покарає свавільних, – улесливо заговорив бай.
Нахмурив високе чоло акин Тарази й гнівно спитав:
– Хто дав тобі, баю, право позбавити життя цих молодят? Адже ти відняв наречену в Махамбета? Ти нечесна й безсоромна людина!
Бай глумливо посміхнувся:
– Красуня належить тому, хто має більше золота… І як ніколи не зеленітиме ця палиця, яку ти тримаєш у руці, так ніколи Дамеля не належатиме жебракові Махамбету!
– Але ж ця палиця може зазеленіти! – відповів акин Тарази.
Почувши ці слова, бай зареготав і вигукнув:
– О, мудрий Тарази! Ти, певно, вважаєш старого Хасана за дурня й невігласа. Слухайте мене, казахи… Я, бай Хасан, дарую вам усі борги, віддаю своє майно і навіть повертаю цьому жебракові красуню Дамелю… Тільки нехай мудрий Тарази змусить зазеленіти свою палицю… А якщо ні – все ваше добро і ви самі станете моєю власністю. Чи згодні ви?
Люди мовчки дивились на Тарази, чекали, що скаже він, цей добрий сміливий акин.
– Згоджуйтесь! – озвався той.
І немов з одних грудей вилетіло:
– Згодні!
Акин Тарази вклонився, подякував за довіру. Потому викопав неглибоку ямку, ввіткнув у неї вербову палицю й попросив кухоль води. Навколо стояла тиша. Люди боялись поворухнутися. Нарешті принесли води, і Тарази почав поливати патика. Тієї ж миті на ньому з'явилися ніжні листочки й радісно залопотіли на вітрі.
Люди сміялися, обіймали одне одного, і тільки бай стояв чорніший від землі.
– Акин Тарази злий чарівник! – вигукнув він. – Його треба зв'язати й стратити!
Тоді наперед вийшов старий казах. Чимало зим і весен прошуміло над його головою, чимало довелось йому побачити за свій довгий вік.
– Ні, це не чари! – сказав він. – Це серце акина Тарази, сповнене правди й любові до людей, змусило зазеленіти палицю, вдихнуло в неї життя…
Немов дикий звір, крикнув бай – не хотілося йому розлучатись із своїм багатством, а ще більше не хотілося дарувати борги біднякам. Довго, мов скажений, звивався він по землі, рвав на собі волосся, а потім схопився на ноги й кинувся бігти в степ. І досі ніхто не знає, куди він подівся. Люди забрали награбоване в них добро. Махамбет одружився з красунею Дамелею, і коли народився в них син, дали йому найдорожче для них ім'я – Тарази.
А з невеличкого патика виросло високе й пишне дерево. І сьогодні шумить зеленим гіллям кучерява верба, розповідає про славного Кобзаря з далекої України, якого казахи за справедливість і добрість прозвали мудрим акином Тарази.
СПРАВЕДЛИВИЙ АКИН
Табуни коней, отари овець бродили степом. Трави не' було – вигоріла. Лише в долині дещо лишилося. Але там стояли охоронці бая Шунгая.
– Геть звідси!-кричали вони пастухам.-Це пасовисько належить баю Шунгаю! Йому подарував родючі долини великий цар, і в губернатора е бумага про це… Хто хоче випасати свої табуни на землі бая – мусить платити гроші.
Грошей ніхто не мав. Люди тільки-но сплатили подать царю. Худоба почала падати.
Тоді бідняки поїхали скаржитись на бая до губернатора
– Слухайте, ви, – роздратовано мовив губернатор, – бай Шунгай вірно служить царю… Він володар цих степів і річок. І ви мусите коритись йому… Хто буде суперечити – попаде до в'язниці… А зараз вас відшмагають різками козаки.
Схопили охоронці бідолашних посланців, відшмагали різками й вигнали на вулицю.
– Що ж тепер робити? – бідкались казахи. Довго ходили вони містом і випадково почули новину: живе недалеко справедливий акин Тарази, якого боїться сам цар. Тарази любить бідних казахів і ненавидить баїв. Порадились посланці й вирішили піти до справедливого акина. Зайшли на невелике подвір'я, зупинилися перед ганком. Вийшов навстріч їм акин, запитав чемно:
– Що вам треба, добрі люди? – Голос у нього був щирий, ласкавий.
Казахи низько вклонилися.
– Мудрий акине Тарази, прийшли ми до тебе за порадою. Забрав усі пасовиська бай Шунгай… І тепер ми не маємо де пасти наші табуни… Діти голодні, жінки голодні. Ми шукали правди в губернатора – і не знайшли. Тепер ось до тебе звертаємось. Люди кажуть, ти мудрий і справедливий. Допоможи нам, інакше загинемо.
Акин Тарази вислухав, і на його високе чоло лягла задума. Добрі очі, які ще недавно світилися ласкою, спалахнули гнівом.
– Я піду з вами, – сказав Тарази, – і покараю бая.
Надвечір потомлені мандрівники повернулися додому, їх одразу ж оточили жителі аулу. Вони були такі худі й змарнілі, що скидалися на привиди.
– Що сказав губернатор? Він наказав покарати Шунгая за грабіж і неправду? Тепер ми можемо гнати наші табуни в долину?
– Ні, – відповіли посланці, – губернатор наказав нам коритися баю й слухатися його, бо він володар цих степів… Але з нами приїхав справедливий акин Тарази, і він допоможе нам!
Коли бай Шунгай довідався про приїзд акина Тарази, він вийшов із своєї шовкової юрти.
– Навіщо ви, – закричав він на людей, – покликали чужого чоловіка вирішувати нашу суперечку? Я знаю, що акин Тарази – чарівник і бунтар.
Він розсердив царя, і тепер його послали в наші степи набиратись розуму… А ви пішли позичати в Та- рази мудрості!
Мовчав акин, мовчали й люди.
– Я володар степів, і моє слово закон, – продовжував бай, – ніхто не може пасти свої табуни в моїх долинах. Так сказав я – і це справедливо… Мені дав дозвіл сам цар – і його слово теж справедливе! Якщо акин Тарази дійсно мудрий, нехай він доведе мені, що я помиляюсь.
Тоді Тарази вийшов наперед і сказав голосно:
– Хто вважає, що бай Шунгай вчинив справедливо, підійдіть до нього… Хто не згоден, станьте навпроти…
Всі жителі аулу стали навпроти бая. Біля нього лишилися тільки родичі й охоронці.
Тоді акин Тарази набрав у жмені крупного піску й мовив так:
– Вітре, ти літаєш у степу, чуєш всі розмови і все знаєш… Я прошу тебе – виріши нашу суперечку… Візьми оцей пісок і вибий ним очі неправому… Хай буде так!..
Ще не скінчив акин Тарази своєї промови, як бай Шунгай закрив долонями очі, впав на коліна й закричав:
– Я визнаю себе винним! Я вчинив злочин, привласнив долини, які належать усім… Я відмовляюсь від цих пасовиськ… Тільки не вибивай мені очі… Я знаю, ти великий чарівник і тобі підвладні вітер, сонце і вся земля…
– Добре, – сказав мудрий акин Тарази. – Хай твої очі лишаться в тебе. Дивись на змучених людей, і
