Мамека немає серед покараних лише тому, що він пасе твоїх овець біля фортеці. Ти наказав послати його туди з великою отарою за непослух…
– Скачіть у степ, – наказав бай, – приведіть сюди Мамека і скарайте, дарма що він підліток… Коли не погасити бодай маленьку іскру, може спалахнути велика пожежа.
Мчать охоронці, щосили б'ють нагайками ситих коней – треба ж швидше виконати байський наказ. Аж ось і фортеця. Побіля неї, в долині, пасеться отара.
Під'їжджає передній охоронець до пастуха – малого хлопця в старому драному халаті й латаній- перелатаній шапці, заламує йому руки за спину й грубо валить на землю.
– Завіщо б'єшся? – вигукує Мамек. – Ти нікчемний байський попихач! Тебе проклинають усі люди степу.
– Щеня! – люто кричить охоронець. – Досить, наслухалися від тебе й твого роду усяких звинувачень… Тепер відповіси за все… Знай, батько твій уже мертвий. А зараз привеземо й твоє тіло і кинемо баю під ноги. Ніхто не врятує тебе від смерті!
Зблід Мамек на виду. Значить, немає вже в нього батька, лежить він перед юртою бая із своїми друзями-побратимами, а мати плаче, побивається над ним. Страшно стало хлопчику. Але він і знаку не подав.
– За кров, пролиту сьогодні, ви будете покарані, – крикнув голосно й плюнув охоронцю межи очі. І в ту ж мить волосяний аркан чорною гадюкою обвив тоненьку хлоп'ячу шию. Потемніло від болю в очах, закрутилось і провалилося кудись у безвість блакитне небо. Мамек упав на землю, й коні поволокли степом його худеньке тіло.
І раптом пролунав чийсь грізний окрик:
– Зупиніться, душогуби!
Охоронці оглянулись. До йих біг якийсь чоловік у білому військовому вбранні, на плечах виблискували погони. Охоронці бачили таких людей в губернаторському палаці, куди відвозили багаті дарунки. Військові стояли біля воріт, тримаючи в руках гвинтівки з гострими багнетами. З ними не можна було жартувати.
– Як ви смієте знущатись над малим хлоп'ям? – крикнув військовий грізно. – Як у вас руки піднялися? Адже у вас теж, мабуть, є діти і у ваших грудях б'ються людські серця… Ні, ви не люди, ви звірі! Гірші від звірів!
Військовий зняв волосяний аркан з Мамека, відчепив від пояса флягу з водою й побризкав хлопчика. Мамек опритомнів.
– За те, що ви знущалися над дитиною, – вигукнув незнайомець, – ніхто з вас не вернеться живим в свій аул!
Найстарший охоронець, тремтячи від жаху, сказав:
– О, найясніший начальник! Ти сказав правду. У нас є діти, але ми раби… Ми виконуємо наказ могутнього бая Момунбая. Сьогодні в нашому аулі покарано бідняків, тепер мусить вмерти і цей хлопчик: Він складав вірші й насміхався над баєм. Момунбай наказав вбити Мамека, і немає в степу людини, яка зважиться врятувати життя цьому нещасному!
– Ідіть до бая, – відповів незнайомець, – і передайте йому, що я, акин Тарази, не дозволяю стратити малого Мамека. Він житиме… А з баєм я ще поквитаюсь.
Коли охоронці почули ім'я акина Тарази, вони здійняли руки до неба й почали благати:
– О, не вражай нас своїм гнівом!
А потім припали до коней і чимдуж поскакали в степ. З акином Тарази ніхто не сміє жартувати, йому скоряються наймогутніші баї. Тільки-но скаже акин слово, воно одразу ж втілюється у життя. Це він, акин Тарази, при всьому народі обернув одного клятого бая в старого верблюда, а його охоронців у вовків. Дивне то було видовище. Спершу вовки загризли верблюда, розтягли по степу його кістки, потім вчепилися один одному в горлянки й гризлися доти, поки не сконали. Про цю подію довідались усі. Бідні стали вважати акина Тарази своїм найкращим другом і захисником, а баї боялись його, як вогню, й обминали десятою дорогою.
Знав про це і малий Мамек. Він зачудовано дивився на акина Тарази, врешті зважився, спитав:
– Мудрий акине, чом не зробив ти цих розбійників вовками або шакалами?
Акин посміхнувся.
– Навіщо? Адже вони й так хижі, як вовки, і лякливі, мов шакали… Хай вони йдуть до бая і передадуть мої слова… А ти житимеш зі мною…
Так Мамек зостався в акина Тарази. Щодня мудрий акин вчив його читати книги, розповідав дивні історії. Дуже полюбляв хлопчик співати, особливо пісні, які кликали на бій за волю. Ті пісні складав акин Тарази. В серці акина горів невгасний пломінь. І щедрий акин Тарази вділив частку того вогню, того неоціненного скарбу малому Мамеку.
Підріс Мамек, узяв до рук домбру – і пішов від аулу до аулу, поніс своєму народу горді, вогненні пісні. І ввесь степ відгукнувся на ті пісні – піднявся бідний люд проти баїв.
…Давно те діялось. Але не забув безкраїй степ сміливих борців, які принесли йому волю. Не забув він і мудрого акина Тарази, співця з далекої України.
АКИН ТАРАЗИ
Колишеться від вітру стара верба, шелестить зеленими вітами, ніби розповідає про якісь хвилюючі незабутні події. Ніколи не заростає стежка до неї, приходять сюди люди щодня, щогодини, прислухаються до того тихого шелесту.
Про що ж шепоче їм кучерява верба? Мабуть, про того, хто посадив її серед безкрайого степу, та про щире і незрадливе кохання хороброго Махамбета й красуні Дамелі.
Ні кінця ні краю немає степові. Рання весна заквітчує-його барвистими тюльпанами, зеленими травами, і тоді спалахує він мінливою веселкою. Та недовго триває цвітіння. Весна мандрує кудись далі, а натомість приходить жарке літо із спекою, суховіями. Никнуть до спопелілої землі тюльпани, хилиться запашна трава.
Спливали весни одна по одній. Але не марніла краса молодої Дамелі. Знали про неї в найглухіших аулах, недарма стільки пісень присвятив красуні молодий джигіт Махамбет. Щиро і вірно кохав він свою Дамелю, їй складав найкращі пісні, їй навіки віддав своє серце. Мріяв Махамбет про той час, коли назве дівчину вірною дружиною і приведе її в свою юрту. Та скоїлась біда. Дізнався про вродливу Дамелю старий підступний бай Хасан і захотів узяти її собі за дружину. Хто міг заперечити багатому баєві, як усі в аулі заборгували йому? Хасан покликав до себе батька Дамелі, що теж позичав у нього гроші, й почав вимагати борг або… дочку.
Що міг відповісти батько нещасної красуні? Адже в нього ще були діти, їх треба було одягати, годувати. Тяжко зітхнув старий – і згодився. Хай буде Дамеля дружиною бая Хасана…
Та не згодився, не підкорився баєві джигіт Махамбет. Забрав він свою кохану й подався туди, де котить блакитні хвилі Кінгір. Там сподівалися молодята знайти рятунок.
Швидко летіли їхні коні, та ще швидше мчала погоня. Невдовзі наздогнали їх слуги старого бая і, хоч як боронився Махамбет, скрутили йому руки, забрали Дамелю й повезли в аул.
День і ніч сидів Хасан у своїй багатій юрті й вигадував найлютіші тортури, хотів страшною смертю скарати непокірних.
Рано-вранці слуги розстелили коло юрти дорогий килим, поклали пухкі подушки. Вмостився на них старий бай і наказав привести втікачів.
Гордо дивився на свого кривдника Махамбет, а поруч стояла його Дамеля. І ніхто не побачив на їхніх обличчях ні страху, ні каяття.
Суд скінчився швидко. Непокірні мусили загинути того ж таки дня.
Слуги почали одразу готувати місце для страти. Здавалося, ніщо вже не врятує хороброго Махамбета й ніжної Дамелі. Та несподівано з-за пагорба виринув якийсь невисокий кремезний чоловік з сучкуватою палицею.
– Акин Тарази! Акин Тарази! – радісно загомоніли люди, з надією дивлячись на прибулого.
