Пішов піп у церкву. А Тарас Григорович лишився біля старого кобзаря. Посідали рядком, гомонять.
Падає на землю іней з дерев. Холодно. Вітряно. Прикриває кобзар ноги полами латаної-перелатаної свитини, натягає на вуха драну шапку:
– Ой, морози вдарили, – бідкається, – таких давно не було…
Мовчки встав Тарас Григорович, зайшов у церкву і виніс старому шубу, лисячим хутром підбиту, та смушкову шапку нову.
– Оце вам, дідусю, одежа. Тепер не замерзнете… Ідіть відпочивайте. А ще візьміть сто карбованців, може, згодяться.
Надів старий шубу, дякує, гроші сховав у кишеню, попрощався і пішов своєю дорогою.
А тут саме служба скінчилася. Люди почали розходитись по домівках. Тарас Григорович підійшов до попа:
– Хочу, – каже, – посповідатися!
Піп радіє. Давно вже він намагався затягнути Шевченка до церкви, та все марно. Аж ось поталанило.
– Нарешті й ви схаменулися, – голосно промовляє піп, так, щоб люди чули, – всі ми грішні, але тим, хто покається, буде легше.
Почав піп сповідати Тараса Григоровича.
– Грішний? – питає.
– Грішний, батюшко!
– А чим грішний?
– І словом, і ділом, і думками. Самого царя й панів лаю за те, що людей мордують. Звечора лаю. Прокинусь уранці й знов осоружних згадую, погибелі їм бажаю.
– Великий гріх на душу свою береш, – одказує піп, – великий гріх. Усяка власть від бога. Наше діло коритися й слухати начальство… Покайся, і я відпущу твої гріхи.
– Я ще не все розповів вам, батюшко, – зітхає Тарас Григорович, – є в мене ще один гріх. Узяв чужий одяг не питаючись.
– А де ж ти його подів?
– Віддав старцю убогому!
– А ти не останню одежину взяв у чоловіка? –
розпитує піп.
– Ні, батюшко, у того чоловіка добра повна хата, тільки він скупий дуже, жебраку й шматка хліба ніколи не дасть.
– Ну так ти добре діло вчинив, раб божий. Прощаю і розрішаю. Так і надалі роби…
– А ви на мене не гніваєтесь? – допитується Тарас Григорович. – Не лишаєте на мені гріха?
– Ні, всі твої гріхи прощаю. Амінь.
Подякував Тарас Григорович попу за сповідь і пішов. Кинувся піп одягатись – нема шуби, нема й шапки смушкової. Шукали, шукали – ніде нема. Тоді піп здогадався. До самого вечора просидів у церкві, поки попадя одежу принесла. Сміху було на все село. Сміялись і старі, й малі.
З того часу піп уже ніколи не пропонував Тарасу Григоровичу сповідатися та каятися в гріхах.
ХИТРИЙ СВАТ
Сталося це у селі Васківцях. Прийшов до пана Скоропадського парубок із своєю нареченою просити дозволу на одруження. А тоді було так: благословить пан – твоє щастя. Відмовить – нічого не вдієш. Кланяються молодята та пана благають.
– Похвально, похвально, – каже їм Скоропадський. – Я вас благословлю, ще й відро горілки дам на весілля. Тільки й ви мою волю увольте… Ти, дівчино, виходь заміж за мого кучера, а ти, парубче, одружуйся з економкою…
Дівчина в плач, парубок стоїть ні живий ні мертвий. Економка сліпа й горбата, а кучеру більш як дев'яносто років. Дивиться пан на молодят, регоче.
– Так чого ж ви не хочете до вінця йти?
– Пане, – просить парубок, – віддайте за мене цю дівчину, я кохаю її…
– Геть! – закричав Скоропадський. – Я сказав своє слово… Ще раз прийдете – тебе в солдати забрию, а дівку продам пану Крутовському. Цуценят доглядатиме…
Ідуть молодята від пана, за слізьми дороги не бачать. Де правди шукати, не знають.
– Як отак жити, – каже парубок, – краще руки на себе накласти…
Коли це навстріч іде старий кобзар з кобзою за плечима. Біля нього хлоп'я невелике, за свитину тримається.
Зупинився кобзар біля молодят.
– А чого це ти, моя ясочко, так побиваєшся? – звертається до дівчини.
Розповіли про свою біду нещасні молодята, питають ради в старого.
– Що я вам скажу, діти мої, – відповідає кобзар, – ідіть на сусідній хутір, онде під гаєм, там зараз Тарас Шевченко живе – Кобзар над усіми кобзарями… Він, напевне, знає, як вашому горю зарадити…
Кинулись парубок з дівчиною на хутір. Розпитують у людей, як Шевченка знайти.
– Он там, – показали їм на хату, очеретом вкриту, – він картини малює і всім бідним допомагає…
Зайшли молодята в хату. Дивляться, сидить біля столу кремезний чоловік. Очі добрі, привітні, ніби в них сто сонць світиться. Припрошує гостей до столу. Посідали молодята і геть-чисто все розповіли Шевченку.
– Ходімте, – схопився Тарас Григорович. – Побалакаємо з вашим паном ще раз.
Опинаються молодята. Це ж пан побачить їх у маєтку – розгнівається і тоді вже напевно розлучить.
– Вовка боятися – в ліс не ходити, – заспокоює їх Шевченко. – Спробуємо… Заходьте ви перші, а я за вами…
Тільки-но хлопець з дівчиною ступили на поріг у панському маєтку, кличе Скоропадський гайдуків:
– Хапайте молодого та зараз же в солдати. А молоду на стайню. Різками почастуйте добре… Ти бач, які нахабні!
А Тарас Григорович вийшов наперед і каже:
– Молодого в солдати, молоду на стайню, а свата куди?
– Це ви, Тарасе Григоровичу, – розгубився Скоропадський, – прошу, прошу до нашої господи… Яким же це побитом ви сюди потрапили?
– Та не знаю, як і сказати, – відповідає Шевченко, – прийшов до вас сватом, хочу оцих молодят одружити… Я б і не згодився, але є в мене одна думка… Ремствують на мене пани, тільки й чую, мовляв, ненавидиш нас, картаєш, бо сам з мужиків вийшов… Подумав я – й справді. Негарно виходить… Усе лаю та нарікаю на панів! А як же їх не лаяти? Скільки ходжу по Україні, не бачив жодного доброго пана. Людей у ярма позапрягали, знущаються. А оце почув від людей, ніби таки є добрий пан – Скоропадський. Буцім, полає він, полає, а тоді й пожаліє… От і згодився я стати сватом оцих молодят, дай, думаю, подивлюсь на доброго пана та й вірша про нього напишу… І, може, перестануть на мене благородні пани ремствувати…
Слухає Скоропадський, червоніє, очима аж пече своїх кріпаків. Та боїться при Шевченкові гнів показувати.
– Правду вам, Тарасе Григоровичу, розповіли, – каже улесливо, – люблю погримати, а тоді й пожалію…
Зняв ікону Скоропадський, підійшов до молодят.
– Благословляю на шлюб, багатства й щастя бажаю…
А сам тихенько, як ота змія, сичить:
– Підождіть, вражі діти, здихаюсь свата, я вас так благословлю, що й правнукам закажете…
