заражувало здоровий лiс.
Микола, постукуючи обухом по окоренках, облюбував кiлька осик, i гостра пила засичала по їхньому живому тiлi. Розсвiжували стовбури. Микола вмiло роздвоїв один кряж, показав Карповi, як треба виколювати торець.
– Що ви робите з нього?
– А ти не знаєш? Тобi «теє» не пояснив? – сказав з смiшком про Шкаварлигу. – Стружку добуваємо.
– Яку стружку? – запитав, начеб i не бачив її в вiчi.
– Церковну, – знову засмiявся. – Ту, з якої баби квiтки до свят роблять.
– I якийсь зарiбок перепадає, чи де там? – запитав обережно i наче недбало.
– Тепер нашi дiла вгору пiшли. Своїх конкурентiв придушили i цiну на товар пiдвищили. Трудно було спочатку борсатися. Та Шкаварлига не видумає тобi чогось!
– Вiн такий чоловiк, – невнятно похвалив, щоб випитати яке слово.
– Комерсант заядливий, – пожвавiшав Микола. – Копiйку з-пiд самої землi видряпає. Не бачив, яку ми стружку виводим? Куди там закордонним фуганкам! На них прогорiли нашi конкуренти. У них фуганки не беруть стрiчки ширшої за шiсть-сiм сантиметрiв, ми ж – на десять захоплюємо. Скiльки я помарудився, поки такий iнструмент видумав, – натиснув на «я».
– Невже самi придумали? – з захопленням i здивованням промовив Карпо. Його тон пiдкупив балакучого майстра.
– Ну, не до всього сам дiйшов, але ж схитрив…
– I невже фуганок краще закордонного зробили?
– Аякже! Вивчив я цю чужоземщину за роботою. По дереву як ступа ходить – неповоротка, при змiнi температури коробиться, а коли до ножа клин пiдганяєш – починається вiбрацiя. Словом, гибле дiло… Ну, ти витесуй торець, а я пiду ножi гартувати. Теж тонка робота. Гартував i в автолi, i в олiї, i в солярцi, i в водi, аж поки на вискозинi не зупинився. Да! Тепер працюй по совiстi. За трьох, бо «теє» швидко нажене. Саме гарячi днi надходять, коли стружку iз рук виривають.
Микола, мугикаючи пiсеньку, пiшов до лiсництва, а Карпо, як на ворогiв, накинувся на кряжi осичини, що мiцно вiяли пахощами свiжої болотянистої риби.
Рiвно через пiвмiсяця в Карпову кiмнатку зайшов Шкаварлига. Вузькими очима суворо оглянув обдертого, неголеного Варчука, похитав головою:
– Ти, теє, найменше живеш у лiсах, а вже ходиш як справжнiй лiсовик. Гляди, моїх корiв не перелякай. Завтра з Миколою на базар поїдеш – стружку завезеш. Постарайтеся оптом спустити ту, що трохи зацвiла. Ну, собi щось купиш.
– Грошей у мене нема, – прибiднився Карпо, бажаючи нарештi взнати, чи заробив щось: усе непокоївся, що добра хазяйська харч з незмiнною горiлкою не залишить йому нi копiйки.
– Нема? – Шкаварлига недовiрливо поморщився i сiв бiля столу. Сухi дошки зарипiли пiд його важкими руками. Повiльно заговорив: – В цьому мiсяцi, сам знаєш, фiнiнспектор у нас попасся. То добрий шкуродер… З тебе я вирахував, теє, двiстi карбованцiв.
Карпо аж скривився i пригнув голову, наче його по потилицi вдарили.
– Ну, i за харч двiстi, – продовжував Шкаварлига.
– Так це чотириста за мiсяць!? – аж пiдскочив. – «Ще йому, вовкулацi, доведеться доплачувати».
– Чотириста. I не за мiсяць, а за половинку.
Карпо позеленiв. Ненавидящими очима змiряв масивну постать Шкаварлиги. «Оце вскочив у лавочку. Останню шкуру здеруть».
I вперше за пiвмiсяця вiн побачив на вiдквашених губах лiсника щось подiбне до усмiшки. Одну за одною вiн красиво викинув на стiл три пачки грошей.
– Це ще тобi за труди залишилося.
«Триста рублiв! За мiсяць – шiстсот чистоганом», – зразу перемiнився Карпо, з глибокою подякою поглянув на Шкаварлигу.
– Тiльки заховай подалi своє добро, бо тут хлопцi, теє, оббiлують тебе, що й не зоглядишся.
Карпо пiдiйшов до столу i з радiсним подивом, як квочка над курчатами, розпростерся над ним: в кожнiй пачцi було по тисячi карбованцiв.
– Хазяїне! Дорогий мiй! – ще сам собi не вiрячи, перехопив тверду руку Шкаварлиги, притис її до уст.
– Га-га-га, – моторошно забухикав той, ошкiрюючи довгi мiцнi зуби, що так тiснилися, наче виштовхували один одного. – Прорвало? Знаю, кому плачу. Тепер ми, теє, витиснувши супротивникiв, живем, як князi. Та й робив ти совiсно. Скiльки лiсу, теє, перевiв. Гори!..
Збудоражений Карпо побiг до Миколи.
– Став чверть горiлки, – стрiнув його той п'яними очима.
- Поставлю, – розщедрився Карпо. – Грошей у мене ого-го-го!.. Невже так дорого цiниться стружка?
Микола оглянувся навкруги i тихо промовив:
– Цiна пiдходяща. Машина торцю дає… тридцять тисяч карбованцiв.
– Тридцять тисяч? – вражено вигукнув, а Микола покосився:
– Гляди, помовкуй менi! А то як узнають про нашу лавочку… бач, зрадiв, мов теля на прив'язi. Грошi в голову вдарили?
– Вдарили, – радiсно погодився Карпо.
XXXI
Посивiло поле. Важкий колос нагнувся донизу, i жито живою сiткою хилилось на пiвдень, зрiдка просвiчуючись червоною квiткою маку. А далi, за житами, трепетали крильцями синюватi при корiннi вiвса i погойдувалась золотими литими хвилями червона пшениця.
Млiло, густо пахло чебрецем i врожаєм повне лiто. Волоття проса дiвочою рукою кликало до себе в гостi колгоспника. I все поле красувалось перед ним, як стишена щаслива молодиця.
Врожайне лiто завжди наливає хлiбороба добрим спокоєм i певнiстю; так наливає воно колос дорiдним зерном.
Але Григорiй тепер втратив i спокiй, i рiвновагу. Похудiв i став таким скнарою, що Василина тiльки з подивом i прихованою насмiшкою дивилась на нього. Одного разу вона вирвала кiлька колоскiв iз дослiдної дiлянки i радiсно повiдомила Григорiя:
– В кожному колоску по шiстдесят-сiмдесят насiнин. Iз кiлькох колоскiв жменю зерна натеребила.
– Цiлу жменю? – перелякався Григорiй.
– Еге ж, – не розчувши iнтонацiї, з гордiстю промовила молодиця. – Врожай – просто як в пiснi спiвається.
– Це як почне кожен переводити по жменi зерна, то швидко на нашiй нивi всiм колоскам голови поскручують, – сердито почав вичитувати Григорiй. – Тут кожна стеблина вагу має. Гляди, Василино, бiльше i рукою не торкнися до жита. Я вже якось сам полiчу, що дасть поле.
Григорiй i тепер схитрував. Вiн уже давно на самотi полiчив, що кожен квадратний метр має вiд 650 до 680 колоскiв. Приблизно, завмираючи од радiсного сердечного щему, обрахував, скiльки дасть гектар, але нiкому про це й слова не сказав.
Коли ж одного разу побачив, що понад дорогою худоба витолочила вузьку стежку жита, розлютувався, наче вогонь. Василина злякано вiдiйшла подалi од нього: вперше почула з його уст лайку. Цього ж дня Григорiй воринами обгородив дiлянку вiд дороги, а дома сказав Софiї:
– Пiду ночувати в поле.
– Чого?
– Сама повинна догадуватися, – почав пiдшукувати переконливi слова, щоб не подумала дружина
