затанцював, уминаючи сiно.
Чим вище пiднiмався дубок, тим менше Василенка непокоїв острах, i вiн так уже порядкував, нiби крадiжка не була крадiжкою. Характерне злодiйське почуття, що найстрашнiше – це початок злочину, пiдсвiдомо жило в кожнiй його клiтинi.
Iще один удар – i вила мiцно вп'ялися в пiдiпрiлу землю. Карпо з силою рвонув на себе кусень стiжка, але вiн розвалився. Яскравий одсвiт заколивав синiм полотном неба, затрепетав на тризубцi вил. Розтоплений метал блискавицi, вириваючи з далини масиви лiсу, пролився в рiку. Ослiплений Карпо одвернувся вбiк i зразу ж здивовано, з острахом оступився назад, заклiпав очима: перед ним, важко дихаючи, стояв Полiкарп Сергiєнко. Його обличчя тремтiло вiд обурення i ненавистi.
– Полiкарпе Явдокимовичу… Це ви?.. Драстуйте, – низько вклонився, до болю стискаючи вила в руках. А за плечi кiгтями вчепився страх. I вже пiтне тiло, холонучи, зовсiм не чуло пощипування перетертих стеблин i колючого насiння. Iз темряви суворо глянули невблаганнi очi нового прокурора.
– Що? Увесь у батька вдався! I на висилцi хочеш замiнити старого? Його там мiсце ще не прохололо, – так промовив, наче кожне слово було каменем.
Василенко, як щур, зарився у сiно, а Карпо пiдступив ближче до Сергiєнка, покiрно нахилив голову, обтрушену сухими стеблинами сiна.
– Усi злодiйськi курси пройшов? – злiсно вiдкусував Полiкарп.
– Правильно, Полiкарпе Явдокимовичу, – зiтхнув. – Навчив мене красти батько, будь вiн не ладен зi своєю наукою. З дитинства навчив. А зараз нiчого не можу вдiяти з собою. Що вже не робив…
– Ну, то ми тобi зробимо, – пообiцяв Сергiєнко.
– Тепер моє життя у ваших руках, – важко промовив Карпо, надiючись на одно: розжалобити Полiкарпа. Шукаючи порятунку, коловоротом завирували думки; просiваючись, вони переливалися в покiрну розслаблену мову, тремтiли безвiльним полохливим листом.
Полiкарп насторожився. З подивом слухав Варчука, а потiм рiзко обiрвав:
– Не прикидайся дурником i овечкою. Твої iкла аж смердять здохлятиною. Мов лисяче кубло смердять.
– Полiкарпе Явдокимовичу… Що хочете зроблю. Всю душу вiддам…
– А вона, ця душа, в тебе є? – повеселiшав Сергiєнко. – Iнтересно б було хоч здалеку подивитись. Вона в тебе певне схожа на клубок зарази.
– Яка вже не є… Заплачу вам…
– Багато?
– Багато, багато! – зрадiв Карпо, i мова його стала жвавiшою. – Стiльки ви не скоро заробите в колгоспi…
– Ох, i сукин же ти син! – отверезив його Сергiєнко. – Ти людську совiсть хочеш злодiйським карбованцем вирвати! Як печiнки у нас колись виривав?
– Полiкарпе Явдокимовичу…
– Замовч, стерво погане. В мiлiцiї поговориш…
Карпо аж затрусився: зрозумiв – Полiкарпа нiчим не обломиш. До дрижання напружилось мiцне тiло. Люто вiдхилився назад, скошеним оком змiряв вiддаль до рiчки i кинувся з вилами на Сергiєнка. Той спритно вiдскочив убiк, метнувся до другого стiжка. Карпо круто обернувся назад, щоб зустрiти Полiкарпа з протилежної сторони: хотiлося вбити чоловiка з одного вдару – тодi не буде слiдiв кровi. Але Сергiєнко, очевидно зрозумiвши намiр Карпа, щось крикнув i побiг до Бугу.
«Оце гаразд. Сам до рiки побiг», – зловтiшне рвонувся вперед.
– пж, зараза, i хай тебе раки їдять! – перекривився в злобi, наздоганяючи Полiкарпа.
I в цей час хтось, як обухом, вдарив його по головi. Карпо, випустивши вила, широко закружляв по лузi, але втримався на ногах.
«Дмитро Горицвiт», – з жахом рiзнула догадка.
Але коли мигнула блискавка, вiн побачив, що бiля Полiкарпа стояв його син Леонiд.
«Тепер кiнець», – похололо всерединi, i вiн м'якими котячими стрибками кинувся шукати порятунку до Крупяка.
Скошений луг шершнями опiкав йому ноги; у пiтне тiло клiщами в'їдалось насiння, моторошними людськими голосами обзивалась рiка, а попереду грiзно схрещувались блискавицi.
I все, усе йому здавалося чужим i ворожим на цiй грозовiй землi.
Глуховi лiсовi дороги i бездорiжжя надовго замели Карповi слiди. В похмурого лiсника Шкаварлиги, високого чолов'яги з розбiйницьким виразом обличчя, молодий Варчук знайшов гостинний притулок i нову роботу. Коли вiн уперше побачив насторожену високу постать лiсника, то зразу ж з опаскою покосився на нього: «З таким не доведи господи стрiнутися в тiсному закутовi… Це – фрукт!»
Другого дня Карпо прокинувся в невеличкiй небiленiй кiмнатi, забризканiй краплинами застарiлої живицi. У вiкно обережно постукували гiлки чорноклену, обтрушуючи на землю i шибки ще неблискучу матову росу. На широких лавах стосами пiднiмалися пачки осикової стружки.
«Скiльки її!» – здивувався, шарудячи рукою по тоненьких сухих платiвках.
За стiною хтось скочив босими ногами на пiдлогу, смачно позiхнув i гукнув тремтливим тенорком:
– Агей! Брашка Шкаварлиги, пiднiмайсь!
Карпо також схопився з постелi, з усмiшкою подумав: «Брашка Шкаварлиги. Краще не вигадаєш!» – I зразу ж його обличчя стало шанобливим, пiдкреслено радiсним: на порiг, згинаючись, увiйшов з якимсь обтесаним цурпалком сам господар. Його м'ясистi порiзанi щоки зараз, пiсля голiння, були вогкими i темносинiми; на пiдборiддi яснiше видiлявся задавнений шрам.
– Добре виспався? – забуркотiв, обертаючись назад усiм тулубом, по-вовчи. Щiльно закрив дверi, широко став посеред хати, похмурий i зосереджений.
– Дуже добре. Як в рiдної мами, – з перебiльшеною вдячнiстю сказав Карпо, а Шкаварлига презирливо скривився.
«До цього нелегко пiд'їхати» – визначив, i мова стала бiльш стриманою.
– На роботу сьогоднi пiдеш? Чи ще… теє, вiдпочинеш? – «Теє» було сказано таким тоном, що виключало всякий вiдпочинок.
– Можна i сьогоднi.
– Ага! Дивися сюди i, теє, запам'ятовуй, – поклав на стiл обтесаний цурпалок. – Робота буде неважка, та вмiння потребує. Ти будеш вистругувати з осичини торець. Довжина – вiсiмдесят п'ять сантиметрiв, ширина – десять. У роботу iде таке дерево, що має не менше сорока сантиметрiв у дiаметрi. З нього береш тiльки верхнi шари, де нема жодного сучка i гнилизни. Ось тобi зразок. Бачиш? Ну, та, теє, щоб не нахомутав, пошлю з тобою попервах Миколу… Платню отримуєш вiд виробiтку. Так що, теє, старайся. Особливо тепер – спасiвка на носi! Зрозумiло?
– Зрозумiло, – мотнув головою, хоча до чого тут була спасiвка – не второпав.
– Коли тебе хтось в лiсi за роботою забачить, кажи: заготовляєш, теє, клепку для лiсництва. Чуєш – клепку. Iди – поснiдаєш з хлопцями i – гайда за дiло.
Снiданок здивував Карпа: у глибоких тарiлках димiлося м'ясо, червонiла лiсова малина, полита сметаною, жовтiв брусок свiжого масла, а посеред столу поруч з молоком стояла пляшка з горiлкою.
«За такi харчi усю твою получку видеруть, – недовiрливо оглянув страви скупий Карпо. – Зарання треба рознюхати, що воно i як. Чи це, може, тiльки приманка?»
З Миколою, кирпатим задьористим чоловiчком, який тремтливим тенорком пiдсмiювався з пiдпарщикiв Шкаварлиги, Карпо швидко порозумiвся, але зайвого розпитувати – не розпитував.
Пiсля снiданку обоє вийшли з лiсництва.
Бiля озерця на галявинi подзвонювали дзвониками породистi корови лiсника. Велика кудлата вiвчарка не пускала їх у гущавину i до високого стогу сiна.
«Живе лiсник мов помiщик», – заздрiсно подумав Карпо, коли через дорогу з хрюкотом i верещанням промчав табун напiводичалих свиней.
Чим глибше входили в несходиме чорнолiсся, тим бiльше впадало в око запущення i безгосподарнiсть. Скрiзь валялися розлапистi верхи, почорнiлi стоси однометровок, клiтки хворосту, серцевини осичини. Необкороване i обкороване дерево, начинене паразитами, гнило, трухлявiло i
