зразу ж вiдповiдає Леонiд.
– Товаришу «академiк», А плюс Б – скiльки буде? – обзивається задьористий тенорок невеличкого смаглявого Бориса Зарудного, i всi хлопцi разом з Леонiдом вибухають смiхом.
– А я вже нову формулу чув, – невгаває Прокопчук. – Леонiд плюс Надiйка дорiвнює опануванню всiєї алгебри.
– А ти скажи: чому дорiвнює Леонiд плюс Степан Кушнiр?
– Ха-ха-ха!
– Ей ви, многочлени, хоч iз хур кубом не позлiтайте, бо розпадетесь на первiснi чинники, – весело обзивається «академiк».
Леонiд набирає сiно аж бiля електростанцiї. Один вигляд нової будови, що пароплавом зупинилась на живiй сiтцi опромiнених хвиль, знову викликає недобре почуття до Степана Кушнiра. «Проморгав, проморгав», – перекривляє про себе iнтонацiю голови. – А послухався б нас, молодих, i не проморгав би. Який ти тепер план покажеш…»
– Дядю Льоню, вiзьмiть мене iз собою, – пiдбiгає до високої хури Андрiй Горицвiт.
– Отакої! – не стiльки здивований проханням, як тим, що його вперше назвали дядею, протягає Леонiд. – Чому ж ти, одночлен, не бiля машини?
– Вони ще удосвiта на завод поїхали. Вiзьмете?
– Чого ж? Врублимо i вилiзем на хуру. Помагай, Андрiю!
Хлопчак, хоча й чує приховану насмiшку в голосi Леонiда, але обома руками вчеплюється в мотуз, повисає на ньому i, в ритм рухам парубка, усiм тiлом тягне вiрьовку донизу.
– А ти мастак до роботи, – хвалить Леонiд. – По конях! Андрiй проворно вибирається на хуру. Звiдси перед ним розкидається, неначе казка, усе Забужжя.
– Дядю Льоню, так ви дубки i не побудували?
– Не побудував, пiонерiя, – хмурнiє. – Але ось катер швидко закiнчимо. Вже моторчика дiстали, прочистили…
– Я знаю. З автомашини. А мене навчите коло катера ходити?
– Аякже! – говорить таким тоном, що не розбереш, чи смiється, чи погоджується.
– Спасибi, дядю Льоню. – Хлопець замовкає, а потiм, запинаючись, нiяково повiдомляє: – Вiд Надiйки Кушнiр є телеграма Пiслязавтра приїде. Це Iвась менi похвалився. – Найтяжче було сказане, i хлопчак, не дивлячись на Леонiда, стає на весь зрiст, оглядаючи навколо спiвуче привiлля.
– Андрiю, провiр мене по алгебрi. Ось за цими правилами прослiдкуй, – смiючись, притягує його до себе Леонiд. Вони щiльно обоє умощуються на передковi, i їхнi обличчя стають поважними, зосередженими.
Степан Кушнiр пiзно повернувся з сельбуду, задоволений i зборами, i самим собою.
– Свiти, стара, гас, – розсипав копiйку! А скоро електрику засвiтим, – зi смiхом звернувся до дружини. – Жаль, що ти сьогоднi на зборах не змогла бути. Розумiєш, розумiєш, план мiй прийняли одноголосно. Навiть Льонька Сергiєнко виступив «за». З нього мiг би колись господар вийти, аби не так зi своїми проектами, розмахами носився… Ну, i тут я вигоду для свого колгоспу вирвав, – завзятим вогником блиснули очi Кушнiра. – Стовпи нам вивезе квiтчанський колгосп. От ми свiй лiс i збережемо для нових будiвель. Котеджами їх називають, Що нам шкода буде квiтчанам трохи току вдiлити? Ну й в область я недаремно змотався: з енергетиками в мене дружба – водою не розiллєш. От i вирвав обладнання з-пiд самого носа в багрiїв.
– Похвалився чим добрим, – несхвальне похитала головою дружина.
– Сам знаю, сам знаю, що цим не похвалишся, – загарячився Кушнiр. – Але двадцять п'ять разiв їздили за обладнанням, та ще перед жнивами, нема в мене нiякої сили. Нiякої! Я не винен, що багрiї тугiше нас обертаються.
– Так уже й тугiше, – недовiрливо поглянула на чоловiка. – Який сад у людей! На п'ятдесят гектарiв. А ставки! А ферми!
– Зате в нас конi на весь район. I побачимо, в кого вищий врожай буде… На тебе твiй чоловiк нiчим не вгодить. Прямо не жiнка, а типовий голова ревiзiйної комiсiї. З твоєї ланки я хочу забрати Людмилу Чебрик.
– Це для чого? – занепокоїлася Ольга Вiкторiвна.
– На птахоферму поставимо її, – взяв на переляк дружину.
– На птахоферму ми Людмилу не вiддамо, – рiшуче промовила Ольга Вiкторiвна. – 3 неї зразковий буряковод росте. Нарiк така ланкова буде – з доски пошани не сходитиме.
– Ну, в тебе, послухай, усi одна другої кращi.
– Таки усi! Погано, коли голова не помiтив цього.
– Нi, дещо помiтив.
Розмова iз жiнкою трохи понизила настрiй Кушнiревi, але, пiшовши вiдпочивати у другу кiмнату, вiн швидко з задоволенням поринув у новi господарчi турботи, почуваючи пiд собою мiцну базу: адже електрообладнання значилось не в якихось планах, а, любовно перевiрене руками, ждало бiля рiчки свого часу. Тепер можна мрiяти на всю широчiнь. Вiн не такий хлопчисько, як Леонiд, щоб на голому мiсцi… «Бач, почав поступатись сьогоднi, зрозумiв, що то значить правильно вести господарство» – а в глибинi душi Кушнiр розумiв, що й вiн дечим поступився перед Леонiдом.
– Чекай, чекай, що це таке?
В саду зашерехтiли обережнi кроки, потiм двi тiнi нахилились до яблунi.
– Льоню, уже пора додому.
– Пожди трошки. Я, Надiйко, ще i надивитись на тебе не встиг. Знаєш, чудно якось: здається, що навiть за все життя не надивлюсь на тебе.
– I менi так здається.
– Ти, Надiє, наче з картини зiйшла…
«Хто б подумав, що цей шибеник на такi нiжностi здатний!» – Кушнiр вiдiйшов од вiкна. Слова забубонiли глухiше, нерiвним сiвом дощопаду. Та вже вони порушили рiвний i радiсний бiг думок, звiдкись хмарами нагнали почуття здивовання, жалю i пiдсвiдомої тривоги… Невже це його дитина уже стрiчає молодiсть i любов?
Через якийсь промiжок часу голоснiше задзвенiв голос Надiйки:
– Льоню, iди. Скоро батько прокинеться. Вiн удосвiта, до сонця, з дому виходить.
– Ну й що?
– Як то що?
– Чого ти мене батьком лякаєш? Не раз ми вже посварилися iз ним. I це на користь пiшло. Чудесний був би з твого батька господар, аби тiльки з бiльшим розмахом робив.
I цi слова зразу руйнують лiричний настрiй Кушнiра. «Iще мене повчати буде. Який господар!»
– Та сьогоднiшнiй план побудови електростанцiї дуже iнтересний. Тiльки недобре, що таки не витримав – вирвав у квiтчан бiльше лiсу, анiж треба. Хоч в чому-небудь, а проявить скупiсть. Хитрий, хитрий, – розсмiявся Леонiд, не почуваючи, що копiює iнтонацiю Кушнiра.
I в цей час iз вiкна пролунав уїдливий голос голови:
– Леонiде Полiкарповичу, Леонiде Полiкарповичу, чи не час вам вiдпочивати? Про розмахи всякi i вдень менi розповiсте…
XXIX
Похмурим повертався Крупяк iз мiста. Президiя райвиконкому визнала його роботу незадовiльною, i в строгому рiшеннi вiн не тiльки вiдчував свiдчення Романенка, а й початок кiнця своєї дiяльностi на науково- дослiднiй станцiї. Це зараз не вiдповiдало його планам. Знову згадав про тол i вирiшив якнайскорше позбутися його.
«Хай Карпо десь приховає».
Надвечiрнi тiнi уже покривали луги, коли вiн побачив у долинi високу постать Сафрона. Горблячись,
