– Гарапник два кiнцi має, – уся зарошена i щаслива, пiдiйшла до свого чоловiка. – Подивись, яке жито у нас!
– З кожного колоска буде жменька. А чи скоро ти навчишся готовi пампушки збирати? В Ободiвському колгоспi, кажуть, уже на плодових дiлянках четвертушки вина родять, а скоро й пiвлiтри почнуть.
– Цить уже, – засмiялась i вогкою рукою затулила уста чоловiковi.
– Навiть i висловитись не дасть. Що то, значить, дай жiнцi рiвноправiє, – з удаваною скорботою похитав головою Варивон. – Ну, пора уже додому… Григорiю, а ти не думав над таким дiлом: чи не можна стебло пругкiшим зробити? Щоб, як лозина, було: куди хоч погнеться, а встане.
– Думаю, Варивоне, – коротко вiдповiв, слiдкуючи, як перекочуються полем обважнiлi жита, пересипанi янтарними, наче ягоди, краплинами.
Неквапною ходою, торкаючись один одного руками, Варивон i Василина пiшли у село, а Григорiй ще довго ходив полями, що прiсно пахнули молодим вiдпаром.
Увечерi зайшов на конюшню, оглянув коней, поговорив з конюхами i подався на короварню.
– Григорiю! У нас сьогоднi радiсть. Принцеса двох теляток привела! – вибiгла йому назустрiч мiцнотiла завзята Катерина Прокопчук.
– Це добре. А чого у вас гнiй не вивезений подалi од короварнi? Всяку нечисть, мух бiля молока розводите.
– Вже двiчi казала конюхам. Не слухають мене.
– А головi казала?.. Якi телята славнi, – пiдiйшов до породистої корови, що саме умивала язиком своє дитя. Доторкнувся до телички, i Принцеса жалiбно замукала, вивертаючи назовнi вогкi, сумовитi очi. – Не плач, не плач…
Це були дрiбнi краплини на зелених листках буднiв, одначе Григорiй не мiг обiйтися без них, як не обходиться людина без хлiба чи води. З проникнення в найдрiбнiшi турботи дня складалося тверезе вiдношення до працi та людей, приходили новi роботящi задуми, i вони, мов надвечiрнє сонце, єднали сьогоднiшнє з прийдешнiм.
Над сизою вiд роси долиною все нижче опускався вечiр, пригинаючи молодика до неясних обрисiв хатiв. Бiля рiвчака Григорiй наздогнав Софiю. Задуманими очима подивилася на нього дружина i мовчки пiшла по кладцi, що, вигинаючися, розбудила занепокоєний плескiт.
- Софiє, чого ти така? – охопив на тому березi тонкi плечi дружини.
– Сьогоднi, Григорiю, вiд мене двох найкращих дiвчат забрали, – тихо промовила, тiснiше притуляючись до чоловiка.
– Як забрали?! – аж зупинився, обурений i лихий,
– Ти не кричи. Ланковими їх поставили. Сказали, що виросли в мене дiвчата. Хай бiльше дiло пiднiмають.
– Он воно що, – заспокоївся Григорiй. – I ти боїшся, що не впораєшся зi своєю роботою?
– Нi, з роботою впораємося. От тiльки на душi у мене так, як у матерi, що вiддає своїх дочок: i радiсно i тривожно… Вiдлетiли вiд мене мої горлицi… Завтра новi прилетять…
I навiть голос у Софiї став на диво схожий на материний, переснований втiхою i тихою печаллю.
XXVIII
Свирид Яковлевич, не заховуючи свого задоволення, слухав чiткi вiдповiдi Леонiда Сергiєнка. А той, i сам почуваючи свою силу, так «рiзав», начеб строєвим кроком карбував гомiнку землю. Навiть звiдкись у голосi знайшлися солiднi басовi струни, i Леонiд особливо натискав на них, коли громив троцькiстiв, бухарiнцiв, зiнов'ївцiв та iншу погань.
– Досить, Льоню. Коли так на iспитах будеш вiдповiдати, то п'ятiрка тобi по iсторiї ВКП(б) забезпечена. Порадував старого, – схвально промовив Мiрошниченко, пiдводячись з-за столу. – В добру путь, Льоню. Будь достойним командиром. Пильнуй, щоб нiяка гадина не пiдповзла до нашого серця.
– Постараюсь, Свириде Яковлевичу!
– Знаєш, як неспокiйно тепер у свiтi…
– Знаю, Свириде Яковлевичу…
Помовчали.
– Кажеш, алгебра тебе непокоїть?
– Тiльки вона. – Леонiд глянув у вiкно i здивовано вигукнув: – Ой, Свириде Яковлевичу! Пропав ваш вiдпочинок: свiтає!
– Невже розвидняється? От тобi й маєш! I не помiтили, коли нiч пройшла. Ти чого з Кушнiрем нiяк не помиришся?
– Скупий вiн рицар. Поговорiть ви iз ним, щоб не притискав копiйку там, де не треба. Ми, комсомольцi, краще хотiли зробити: збудували б пару дубкiв i сiно зразу б пiдвозили на заготовчий пункт. Не прийшлося б конi перед жнивами морити чи горюче витрачати. Економiя – економiєю, а розмах треба ширший мати.
– Вiрно, комсомольське плем'я. Тiльки, гляди, не вiддасть вiн за тебе дочки, – засмiявся Мiрошниченко.
– Це ми ще побачимо! – рубанув зопалу i почервонiв.
– Ну, Льоню, я в МТС їду, а ти прямуй додому – вiдпочинь.
– Нi, я в колгосп. Сьогоднi возовиця починається.
– Зараз же менi додому! Чуєш?
– Слухаюсь! – витягнувся по-вiйськовому i через хвилину невинним голосом запитав: – Свириде Яковлевичу, от ви приїдете в МТС, то вiдпочиватимете?
– Саме тепер завалюсь спати! Що видумав!
– А як же я можу завалитися спати. У вас же школу проходжу!
– Не люблю неслухняних учнiв. Тебе куди пiдвезти?
– На поле. До стайнi.
Машина, розводячи зелений свiт, легко пiшла по вогких од туману i роси колiях. Свiтання мiнилося з кожною хвилиною, широкими повiвами перемiщувало барви i тiнi, потiм враз бризнуло промiнням, i над обрiєм на золотих вервечках загойдалися парашути хмарин. Дiвочою рукою кликала до себе просвiтлена налита нива, мерехтiла сережками i тихо спiвала землi колискову.
Та вже прокидалася земля.
За житами басовито обiзвався трактор i розбудив перепiлку. Перебравши ногами теплi крапчастi крашанки, вона комусь проспiвала: «спать пiдем» i здивовано повела сiрою голiвкою в бiк дороги.
В червонiй хусточцi, як саме свiтання, iшла на поле молода ланкова, i вслiд за нею пухнастий шлях обсiвався квiтами невеличких дiвочих слiдiв. Два вже лiтнiх бригадири, сперечаючись i розмахуючи руками, пiдiйшли до зеленої повенi жита i – наче в рiку пiрнули – зрiдка над колоссям зачорнiє картуз, та й знову нема. Бiля Бугу незадоволеним киргикан-ням кажар обiзвалися сiножатки, а потiм застрочили рiвно, ритмiчно, вiдганяючи од берега табунець червонооких ниркiв. До лугу, мов квiтник, помчала машина з дiвчатами, i широка пiсня довго розтiкалася над блискавицями дорiг.
«Припiзнився трохи», – оглянувши поле, Леонiд сiв на воза, розкрив алгебру.
Добрi лискучi конi побiгли пружною луговою дорогою.
– Корiнь зведеного квадратного рiвняння дорiвнює половинi другого коефiцiєнта, взятого з супротивним знаком, плюс – мiнус корень квадратний з квадрата цiєї половини –без вiльного числа… Це ми знаємо, – косуючи, як птах, одним оком у книгу, перевiряв себе хлопець… – Корiнь повного квадратного рiвняння дорiвнює дробовi… дорiвнює дробовi. дробовi… – I вже забувши про все, не бачить, як назустрiч йому випливають першi фури iз сiном, як весело переморгується i пирхає молодь, спостерiгаючи за своїм товаришем.
– Льоню! А плюс Б – скiльки буде? – переливається здоровим смiхом басовитий голос двадцятилiтнього велетня Прокопчука.
– А-а-а! Це ти, подвiйний знак! Бiднi, бiднi коненята – аж з шкури вилазять, такi центнери везучи, –
