небудь. Нiякої пiдтримки не буде, – по-дитячи правдивими очима глянув на Дмитра, а самому аж нетерпиться розповiсти свою пригоду статечному бригадировi.
– Та розказуй уже.
– Еге, розказуй, – знову завагався для виду Борис, а потiм махнув рукою, мовляв, де моє не пропадало, i, аж мiняючись вiд задоволення, почав своє оповiдання.
– Ну, самi ви знаєте: наша бригада за бiльшовицький урожай проса б'ється. Уже в нас такi волотки висипаються, що очей не одiрвеш: одного в пригорщi не втиснеш, не волоток, а зразу ледве не цiлий снiп… Коли, як на грiх, почув я, що в Багринi зав хати-лабораторiї новий гатунок проса виводить. Дременув я туди, а цей завiдуючий Федiр Хмара обмiряв мiй незавидний рiст, спитав, чи не школяр я, i навiть до проса не допустив. Ще й насмiшку на мiй новенький костюм пустив: «Це у вас усi такi женишки чистенькi i малюсiнькi?..» Такий вредний чоловiк. Ну й що б менi було пiсля цього прийти додому i розповiсти про все своєму бригадировi? Так нi – якийсь дiдько спокусив самому знайти дане просо. Виждав я вечiрню годину, коли Федiр Хмара кудись вiдлучився, i гайда на город. Пробираюся садком, коли дивлюся на одну яблуню, а там плоди ну прямо, як на зсипному пунктi: рiзних форм, кольорiв i величини, «їй-право, чоловiк вегетативною гiбридизацiєю займається», – подумав i сам не знаю, як воно сталося: скинув пiджак – i на яблуню. Не встиг я навiть налюбуватися тим деревом, аж чую такий приємний спiвучий дiвочий голос:
– I не стидно вам, товаришу? Такий великий, а по садках лазять.
Глянув униз – стоїть там дiвчина i тримає в руцi мiй новенький пiджак, шовковою пiдкладкою уверх. Тут картуз iз мене, ну а я за ним навздогiн. Скотився з дерева, хотiв розмову нiжну завести, та дiвчина нi одному моєму слову не вiрить i дивиться на мене з цiлковитою пiдозрою. Нарештi вiдкопилила губки i ошпарила мене: «Товаришу, чи ви сором дома залишили, чи зроду його не мали. Вам простих яблук нехватило, що ви на дослiдне дерево полiзли? Про пiджак з батьком поговорите» – i брязь дверима перед моїм носом. Настрiй у мене на перемiнне пiшов. Одначе духом не падаю: приземлився бiля клунi i не спускаю очей з хати. Згодом виходить моя дiвчина з дiйницею доїти корову, чогось сама собi усмiхається i навiть пiсеньку наспiвує. Видно, нiяк її совiсть не гризе за мою одежинку. Тiльки зашипiло молоко по денцi, а я – в хату. Зирк туди, зирк сюди – нема пiджака. Неначе злодiй, вiдчиняю комод – i дiвочi плаття пахучою шовковою пiною обвiяли мене. Та мого одягу нема. А тут уже хтось бiля порога гупає. Я аж скрутився, коли почув, як дзвякнула клямка, – i шур пiд лiжко. Лежу, дух затаїв. Входить якийсь парубок, сiв на лавi, прикипiв до вiкна i все якiсь сумнi мелодiї перебирає, одну печаль наганяє на мене. Скоро i дiвчина прийшла. Ну й почалися у них поцiлунки навперемiж з зiтханнями. «Еге, та тут iсторiя ледве не така, як i в нашого Леонiда Сергiєнка» – думаю собi, вислухавши про всякi суперечки хлопця з Федором Хмарою. Щось вони на науковому грунтi, на гiбридизацiї не помирилися. От i не хоче старий вiддавати своєї Марiї за Левка; Марiя радить почекати, поки батько перегнiвається; батько ж довго сердиться, а Левко на зло йому хоче зараз одружитися, навiть дорiкає Марiю за повiльнi методи в особистому життi. Говорять вони, аж знов щось загукало бiля хати.
– Ой, батько йдуть! – скрикнула дiвчина. – Левко, де я дiнусь з тобою? – i голос тремтить у бiдної, мов струна.
Левко сюди-туди – i бух пiд лiжко, ледве мене не притовк. Входить Федiр Хмара i прямо з дверей:
– Марiє, подай нашi записи, приїхав один науковий робiтник. Iнтересується новим дiлом.
– Ви i його з хати-лабораторiї наженете…
– Е, нi, це мiчурiнець, а не безплiдна деревина.
«Ага, зараз вiн пiде» – подумав i вже мiркую, як би заручитися пiдтримкою у Левка, хоч вiн очима аж навпiл розколює мене: видно, думає, що я конкурент йому – потай до Марiї ходжу.
Старий уже бере записки, а я легше переводжу дух. Коли тут вбiгає на порiг цуценя; потерлося бiля ноги завiдуючого, потiм насторожилося, повело лопухатими вухами i дзяв та дзяв! Таке їдке собаченя трапилося – зроду не бачив. Потiм прямо до лiжка i гавкає, аж головою до пiдлоги припадає. А потiм мене за ногу i – гаррр…
– Марiє, що там таке? – заглянув старий пiд лiжко i за онишник. – Ану, герої, вилазьте!
Вилiзли ми i пил з себе не струшуємо.
– Ааа! Женишки! Ось я вас зараз поженю! – замiрився онишником. А це дядько такий: раз звезе – i не пiкнеш. Вредний чоловiк. Я в цiй ситуацiї навiть за пiджак забувся.
– Федоре Петровичу, я вам усе чисто розкажу! – кинувся до завiдувача.
– Вислухаєм, вислухаєм доповiдача, – а сам дверi на клямку i коло порога на вартi стає.
Говорю я, а в нього очi все злiшими i злiшими робляться, а коли згадав про яблуню, аж закипiли. Але зразу ж я якось про просо заговорив, про нашi волотки. Бачу: подобрiшав чоловiк.
– А ти не брешеш? – питається.
Усiма культурами я заприсягнувся.
– Тодi так зробимо, – вирiшив Федiр Хмара, – ти принесеш менi пару волоткiв, i коли вони справдi чогось вартi, тодi вiддамо пiджак… Ну й вiддав. I вас, Варивоне Iвановичу, запрошує до себе в гостi. Хороший чоловiк.
– Неодмiнно треба пiти. Дмитре, пiдеш зi мною?
– Аякже…
– Тiльки вибери кiлька кращих стеблин гречки: не з порожнiми ж руками iти до чоловiка.
– Та вона ще тiльки наливає… – завагався Дмитро. – Може краще, коли достигне?
Григорiй, сп'янiлий од радостi, привiтань, подяк i утоми, прямував до Бугу. Його тiло солодко пощипували зерна i остюки; щемiли руки, натертi гузирями мiшкiв. Рожевi надiї i доброта до всього свiту, людей охопили його своїм щирим теплом. З радiстю згадав привiтання секретаря обкому ВКП(б), подяку Кошового, усмiхнувся сам собi. «Усе село зробити передовим, на всю область! Щоб до нас з'їжджалися дивитись, як ми живемо, вчилися в нас». – I в уявi бачив обриси нових будiвель, бачив у кожнiй хатi те, про що стiльки думалося ще з тих днiв, коли тiльки поступив у СОЗ.
Ой заговорило жито пiд вiтрами:
А вже їдуть женцi з срiбними серпами.
Тихо пустив пiсню вузькою дорогою, що, звиваючись, бiгла помiж нагрiтими за день пшеницями. I сам вiдчув, як пiсня його переливалась сердечними хвилями, що знаходять вiдгук в чиємусь серцi.
Незабаром великi зорi засяяли над ним i пiд ним. Сонно зашепотiли прибережнi трави, десь бiля острова, як дитина у пiвснi, обiзвалася вода. Григорiй горiлиць лiг на траву; на сплетенi руки поклав голову, задивився у безхмарне високе небо. Простигши, уже хотiв скупатися, але нижче, бiля дослiдної станцiї, почув чиїсь обережнi кроки. I собi пiдсвiдоме обережно подивився вдалину.
З високого берега сторожко спускалась людина з чимсь чорним, очевидно мiшком, за плечима. «Моторний, – пiзнав у темрявi. – Чого йому?» – i пригадав обережний натяк Романенка, мимохiть кинутi ним слова бiля молотарки, злу пораду Моторного. Прокинулась настороженiсть i почала ще бiльше зростати, коли внизу забряжчав ланцюг, на якому був прип'ятий човен.
Незабаром Крупяк пiшов до станцiї, i Григорiй полегшено зiтхнув: напевне чоловiк хоче прокататись. Але через якусь хвильку, коли знову з вантажем виросла постать Крупяка, ще з бiльшою силою прокинулась пiдозра: що йому тепер, в таку пору, носити?
Крупяк на цей раз довше порався.
На березi шемрiв пiсок, щось глухо стукнуло об човен. Директор ще пiшов до станцiї, а Григорiй кинувсь до човна. Пiд тонким полотном невеликих мiшкiв вiн намацав двi однакових скриньки. Завагався, потiм обережно витрусив одну на дно човна, торкнувся пальцями гнучкого довгого паростка, прикрiпленого до дошки, i страшна здогадка ножем полоснула по всьому тiлi. Пiтнiючи, вiддер одну дощечку i правою рукою вихопив невеликий брусок.
– Тол!.. Ах ти ж змiя пiдколодна! – вилаяв у думцi Крупяка.
I в цей час на березi заскрипiли обережнi кроки. Шевчик рвонув ланцюг до себе, вдарив веслами.
– Хто там?! – злякано i тривожно обiзвалась темрява.
Григорiй ще мiцнiше замахав веслами, пускаючи човен на другий берег.
Пролунав перший пострiл, i куля смачно шубовснула у воду попереду носа човна.
