вогнем, наче на ньому перекручують розпеченi обручi. Ще неясно вiє над ним широкими крилами свiт, i в ньому Дмитро ловить то до болю знайоме курликання журавлiв, то якесь слово, значиме i таємниче, то признаний форкiт коня, то змiну теплих струмкiв, то повiв розпареного чебрецю. Все це знову розходиться, неначе вiтер в привiллi, i щось нове випливає – тiльки напружити пам'ять i вловиш його.
I раптом високо-високо над ним розкинулась темносиня рiчка. Вона звивається в темних берегах, невеличкими озерцями просвiчується осторонь, переливається м'яким сяйвом великих зiрок. То Чумацький Шлях пливе над ним, роздiляючись на двi дороги.
Тихo шумлять розлогi дерева. Часом на чорному тлi рiзне око тендiтний стовбур берези, i знову перехитується рiчка, глибинна, спокiйна. Курличуть колеса. Ось шина ударила в корiнь, забряжчали орчики, бiль терпко обiзвався в нозi. Двi голови нахиляються до нього, i вiн скорiше вiдчуває нiж пiзнає Андрiя i Соломiю.
– Дмитре Тимофiйовичу, ми вас на нiч в нашiй хатi залишимо, – торкається дiвоча рука його руки.
I вiн заплющує очi, сповнений якимсь новим почуттям, почуттям, що в його життi трапилось щось значиме. А що. воно? Ага, вiн житиме! Нi, не те, не те. Вiн добре дiло зробив. А люди, якi ж люди з ним… Соломiя, Марко Григорович, Андрiй… Все стає незвично хорошим, i чуже життя розстеляється так само близько, як i своє. Вiн хоче навпомацки найти руку Андрiя i не знаходить. Син! Дванадцять рокiв, а вiн бiжить на помiч. I пострiли не спинили.
– Андрiю!
– Що, тату? – нахиляється до нього, обдаючи переривчастим подихом.
– У село поїдеш, тiльки маму, бабу не перелякай. То у мене кровi багато витекло.
– Гаразд, тату. Довеземо до Марка Григоровича i я – верхи додому. Болить у вас?..
Широкий гул м'яко сповиває Дмитра. У його життi сталися новi подiї. Хай нiхто не знає про них, тiльки його серце – i це вже добре. I поки що сильне почуття, що радiсно зв'язує його з усiєю країною, з усiма рiдними людьми, перемагає чуття болю. Проте згодом воно знову пiдкрадається, вогнем наливає тiло, стискує серце; тяжко вiддаляється небесна рiка, плямами розтiкається, тiльки шум, невловимий, тривожний, все плеще i плеще, неначе невсипущий колос…
У хатi бiля нього сидить Соломiя, але Дмитро настороженим слухом вiдчуває присутнiсть ще якоїсь людини.
– Тут хтось є?
– Це Степанида Сергiєнко, моя подруга.
– Ми будемо доглядати вас, Дмитре Тимофiйовичу, – з просвiтку напiвпрочинених дверей насувається чорна брила i зупиняється бiля Соломiї.
– Завдав людям клопоту, – щиро жалкує i виразно пригадує завзяту Степаниду, студентку унiверситету.
Млосно шумить в головi, така слабiсть у всьому тiлi, що навiть дивитися тяжко на блищик зорi, яка тремтить i тремтить у невеличкому шматку неба.
– Що ви, Дмитре Тимофiйовичу! Таке скажете. Ви для нас, можна сказати, життя не шкодували, – гаряче заговорила Степанида. – Коли б я Могла вам чим пособити, коли б я могла ваш бiль перетерпiти…
I добре Дмитровi слухати схвильоване слово дiвчини, хоча не забуває з насмiшкуватим спiвчуттям вiдмiтити: м'яко говорiть, а характеру твердого – не в батька вдалася.
Свiтанком приїхали Югина, мати, Андрiй i лiкар.
– Дмитре! – припала жiнка до чоловiка i не могла одiрватись, обдаючи його сльозами i гарячим диханням.
– Хоч би людей постидалась, – спробував оджартуватись. – I не вмивай мене сльозами. Ну, не треба, Югино.
– Через мiсяць брикатиме ваш вояка, – вiдповiв пiсля перев'язки лiкар на нiме запитання Докiї. – Кiсть не зачеплена.
– I то вже гаразд, – зiтхнула мати, її запалi очi просвiтилися вогким блиском.
I знову гойдалась перед ним просвiтлена рiка, а потiм рознилась вона безмежним морем; росистий житнiй та пшеничний колос перехитувалися з ниви до нього, шукали рук його, i невимовно добре було їхати своїми рiдними полями, де кожен пагорбок, де кожна долинка порiднена якоюсь згадкою чи то дитинства, чи то юностi, чи уже середнiх рокiв, коли на скронях починають срiблитися першi ниточки.
I нi разу Дмитровi не подумалось про недалеке майбутнє, що тепер пiдiйшло впритул до нього, нi разу не подумалось про той лихий дикий корiнь, що викинув свою ядучу ворсину в несходимий яр, нi разу не подумалось, що цим пострiлом обривалось його мирне хлiборобське життя. Нове почуття полонило його, давало яснiсть думкам, як сонце дає тепло багатiй нивi. I як нiколи, тягнуло тепер Дмитра в поля, до людей, до працi. Тому й лежали поруч iз лiками безостi й остистi колоски, розповiдаючи про тi дива, що робились без нього на ланах.
Третього дня, коли вiн лежав пiсля перев'язки на високому лiжку, в хату вбiгла Ольга:
– Таточку, до нас дядя Iван Васильович на машинi приїхав i знову менi книгу привiз. Дивiться!
Пригинаючись у дверях, увiйшов Кошовий.
– Добридень, бригадире. Як здоров'я? – пiдiйшов до лiжка i поцiлував Дмитра. – Велику птицю спiймав, Дмитре Тимофiйовичу. За її польотом давно слiдкували. Бiльшовицька подяка тобi. Одужуй скорiше. Що колоски розповiдають? – усмiхнувся i присiв у головах.
– Рiзнi новини розповiдають. Перехресний спосiб сiвби порадує нас, Iване Васильовичу.
– Марiя Опанасенко тобi привiт i найкращi побажання Передавала, а в Навроцького, як почув, аж сльози заблищали.
– Що вiн тепер робить?
– Новi гатунки жита виводить. Захопив собi таку площу, що на нiй i дослiдна станцiя вмiстилася б.
– Цей захопить. На рибалку не їздили?
– Нiяк не зберусь. З тобою хотiлося…
– Поїдемо, Iване Васильовичу. Одне мiсце я таке намiтив.
– Знову цiлу нiч протримаєш на водi?
– Цiлу нiч, – i захоплюючись розмовою, планами, Дмитро забуває за рану.
III
– Ти чого?
Вiн прокидається вiд знайомого ласкавого дотику невеликих пальцiв, вiд повiву гарячих краплин, що падають йому на щоки. I раптом з острахом пiдводиться з постелi.
Очi в Югини, як два озеречка, переповнилися сльозами; позлипались мокрi вiї, тремтять нервово, швидко; здригаються щоки, нерiвно перекочується пiдборiддя. Вона мовчазно охопила руками його шию i обличчям притулилась до шорсткої, зарослої щоки. Сльозина падає Дмитровi в очну западину. I куточок його ока починає часто пересмикуватися.
– Ти чого? – перепитує, i самому стає моторошно вiд власного голосу. Бiль починає пiдбирати ногу, пiдводити вгору.
Тиша.
На вiкнах погасло сонячне промiння. I настороженими .тiнями наливається хата, немов перед бурею.
Зашумiв надворi вишняк, i вже не було у вiкнах зеленого i блакитного свiту – тiльки сиза мла звужувала день. Дмитро вiдчуває, як на його грудях швидко б'ється серце дружини, i терпляче жде, поки вона заспокоїться.
В просвiтку мiж двома вишнями бачить: вулицею поволi iдуть жiнки та чоловiки; споважнiли зразу дiти, i по ходi, по обрису людей, чiткому i незвичному, вiн розумiє, що трапилося щось неповторне,
