– I я за машини теж такий, як у тебе, заробив.
– Чому ж не носиш?
– Нi, є при собi. В кишенi. Не хочу, щоб усi бачили – полегкiсть почнуть всяку давати. – I не можна розiбрати, чи серйозно, чи насмiшкувато вiн говорить.
– Да, – не знає, що вiдповiсти Григорiй, дивлячись-на ширококосте обличчя Федоренка з лукавими блищиками в карих очах.
– Так от, давай будемо дружити, – простягає рубцювату, чорну вiд залiза I мазуту, руку. – На вiйнi дружба – запорука перемоги, – вже говорить цiлком серйозно.
Нарештi вони знаходять свого командира батареї, молодого невеличкого лейтенанта Тура, який щойно повернувся з спостережного пункту.
– Навiдник? – зрадiв Тур. – Це у нас дефiцитна спецiальнiсть. Свою справу знаєш?
– Знаю, товаришу лейтенанте. На Халкiн-голi лупив чортiв, аж чорти сипались.
– Повоюєм! – щиро тисне руку лейтенант, – Сержанте Лавриненко!
Проворний сержант пiдбiгає до лейтенанта. Велика, прим'ята осколками каска перегойдується на його головi. I Шевчик зразу ж з великою повагою слiдкує за кожним рухом сержанта.
– Це командир першої гармати. Будеш у нього навiдником.
Федоренко молодцювате вiддає честь, i Григорiй помiчає, як втомлене обличчя лейтенанта освiтлюється схвальною усмiшкою.
– Григорiй Шевчик? Знаю такого! В одному Указi з моїм батьком нагороджений. Що, в помiчники старшини призначити?
– Нi, – пригадуючи слова Федоренка, рiшуче закрутив головою. – Хочу бути зв'язкiвцем.
– Он як? Це добре, – тисне руку Григорiєвi. – Старшино! Невеликий бiлявий сержант пiдходить до них.
– Нагодуйте хлопця i передайте сержантовi Нiгматi.
VI
Нерозгадане, тривожне «як» розвiялося скорiше i легше, нiж думалося спочатку.
Того ж вечора, пiсля прив'язки батареї, Григорiй з зв'язкiвцем Рязановим, русявим горьковчанином, топчучи важкими чобiтьми недоспiлу ниву, проводив кабель до нового НП командира батареї. Попереду, десь бiля острiвця лiсу, противно крякали мiномети, а потiм осторонь вибухали мiни; над восковими нивами метлялись червонi фонтани.
– Дряк! Тряк! – викрикували мiномети. I цi звуки нагадували чи швидкий сухий перестук терницi, чи наполохане крякання качок.
– Шлiссс! Шлiссс! – мелодiйно пролiтали з нашого боку невидимi снаряди, i лiс ахкав тривожно i глухо.
Поспiшаючи розмотувати кабель, Григорiй тепер бажав тiльки одного: скорiше, скорiше б дотягнути провiд до спостережного пункту.
«Коли б хоч не заблудитись», – думав з тривогою. Невдалий початок мiг би зразу викликати недоброзичливе ставлення до нього артилеристiв-кадровикiв.
Котушка все тоншала, оголяючи нерiвнi кулаки моткiв; кабель з сумовитим зiтханням, обрушуючись, падав на задуманi колоски, ставав липким од вичавленого пшеничного молока. В Григорiя уже притупився жаль до стоптаної ниви, до стогону недоспiлого колосу, – бiльшi турботи хвилювали його. I вже сiрий кабель з липкими вузлами паросткiв, що обпiкали пальцi, був не кабелем, а стежкою, яка єднала його життя з життям великої армiї. I вже не мiг уявити свого життя без цiєї найпотрiбнiшої роботи, без старенького «унаефа», що коливався i коливався бiля боку, вириваючи стебла з зачерствiлої землi.
I коли на схилi невеличкого пагорбка вiн побачив лейтенанта Тура, – усмiхнувся i полегшено зiтхнув.
– Скорiше зв'язуйтесь з вогневою, – заклопотано кинув лейтенант, вдивляючись в темiнь, що плюскотiла над житами, неначе прогрiте зоряне озеро.
– Днiпро, Днiпро! – глибоко увiгнавши заземлення, присiв у окопi Григорiй.
– Днепр слушает! – обiзвався чiткий гортанний голос з грузинським акцентом.
I цi слова були для Григорiя солодшими за музику. Тепер можна було i пiт обтерти з чола, i амунiцiю поправити, i цигарку закурити.
– Зв'язок налагоджено, товаришу лейтенанте!
– Добре. Трубку не випускати з рук. Нi в якому разi не зумерити.
– к, не зумерити.
В окопi спостережного пункту, тихо розмовляючи, сидiли бiйцi iз взводу управлiння. Не було тiльки двох розвiдникiв – пiшли в розвiдку з помначальником штабу першого дивiзiону лейтенантом Созiновим, про якого уже кiлька разiв чув Григорiй, як про завзятого i вигадливого командира.
– Да-а, таке воно вийшло одного разу, коли в кашу все змiшалось бiля Чорнолiсся, а пiхоти i на розплiд не було поблизу. Попадаємо увечерi, нарештi, ми з лейтенантом Созiновим на станцiю, що загубилася посеред лiсу, i попадаємо прямо з дороги на бал, – тягне, прикриваючи обома руками цигарку, червоноармiєць бiля стереотруби. – Безпечно добираємось до вагона, вiдчиняємо дверi i замiсть наших зустрiчаємося з нiмецькою офiцернею. Сукини сини, сидять, як дома, пороздягались, деякi лише в одних довгих сорочках, гергочуть по-своєму i горiлку п'ють. А закусок – гори, всяких-превсяких. А тут їсти хочеться, аж вуха попухли. Побачив я цей фрицiвський бал i про їжу забув. «Тут тебе нагодують», – похолола душа.
– Русiш офiцер. Гут, гут, – пiдвiвся найближчий i рукою запрошує сiдати, – напевне подумав, що ми якесь зрадницьке охвiстя.
Тут лейтенант як вшпарить по гiтлерiвцях з одного боку, ну, а я з другого, то їх, бугаїв, зразу i облило мазкою. Далi лейтенант пострiлом погасив свiтло – i хода з вагона в лiс… Що там робилося пiсля нас! Содома, гомора i фрицiада! До самого свiту стрiляли. А ми, голоднi, холоднi, премо до своїх на третiй швидкостi.
– Прокопенко, їсти хочеш? – питає лейтенант.
– Макiтру вареникiв з'їв би, товаришу лейтенанте.
– Може вернемося на старе мiсце – у вагон?
– Нi, – кажу, краще не треба, бо де фашист торкнувся до їжi – у горло не полiзе.
– Ну, тодi я сам буду, – i виймає з кишенi плитку шоколаду i так хрумає, що менi аж кишки пiдводить.
– Товаришу лейтенанте, це ви там взяли?
– Там, – каже. – Тiльки вiн тобi у горло не полiзе.
– Ох, i бреше, – хтось в захопленнi тре руками. – Про шоколад десь сам приточив!
– Чого там приточив, – обертається Прокопенко. – Попитай у лейтенанта.
– Тихо менi, – лунає зверху голос Тура, i всi затихають, а потiм знову iз темряви озивається пошепки чийсь голос:
– Ех, вiдступиш з якої позицiї – i душа тобi вивертається. Щоб нашу землю смердючий фашист паскудив?.. Ох, i дали ми їм раз жизнi бiля Дунаю.
– Технiкою пре, сучий син. Не вспiєш ударити з гармати – вже i «кум» чи «корова» над тобою кружляє. От i мiняй вогневу, бо роздовбають, як сороки яблуко.
– Самольотiв би, танкiв сюди, на нашу дiльницю. На гарматах одних тут держимося…
– Вбiгаю я в село, а по вулицях фашисти б'ють – спасу нема. Дивлюсь: на подвiр'ї дiд гичку сiкачем сiче.
– Дiду, ховайтеся! – кричу. Подивився на мене:
– А чого менi ховатися? Вони стрiлятимуть весь день, то ради них i роботу кидати, – i цюкає собi далi-Сидячи на вогкуватому пiску, приклавши до вуха телефонну трубку, Григорiй прислухається до неквапних розмов, одночасно думаючи свої думи. На поверхнi недалеко вiд нього спокiйно заснув Рязанов,
