Припавщи на колiно, короткою чергою з ППД вдарив Созiнов у найближчого автоматника; той незручно, животом, налiг на залiзне держално автомата, що в'ївся в землю, а далi скрутився, пiдбираючи ноги пiд себе. Чомусь блискавично пригадався розчавлений гад на дорозi, а око вже вибирало iншу цiль – i другий автоматник з розгону вдарився обличчям в почорнiлий, видно наскрiзь протрухлий пень, бо каска до половини врiзалася в дерево, i над нею вiйнув жовтий пил порохна.
Бiля самого Созiнова зашльопали кулi; пробуравлена смужка сухої землi одночасно зметнула вгору кiлька димкiв, запорошила йому очi. Вiдскочив назад i заховався за дуба – в цю ж мить з двох бокiв од стовбура вiдвалились грубi червонястi шматки пiдопрiлої кори, i одна куля прошила рукав лейтенанта.
Почуття несподiванки минуло. Розум працює напружено, все тiло натягнулось, як струна, а очi не тiльки зором, а й вiдчуттям бачать, де небезпека. Легким стрибком перескакує до другого дерева, падає на корiння й швидко, в два прийоми, веде автоматом по правому флангу, що обходить його. Ще один фашист падає, а другий, незграбно пританцьовуючи, перехиляючись всiм тiлом на правий бiк, кидається бiгти назад.
– Тримайся, Данильченко! – кидає шоферу.
– Тримаюсь, товаришу лейтенанте! Одного пустив уверх ногами.
А ворог насiдає уперто, i здається Созiнову, що навiть посвiтлiло в лiсi – сонячними плямами сяють пораненi стовбури, свiжо бiлiють на травах вiдщепленi шматки дерева. Вiн втискає в автомат третiй i останнiй чорний диск, i в цей час бачить, як на обличчi Данильченка блискавично перемiстилося кiлька темних плям i зразу ж з них бризнула кров.
– Добийте, товаришу лейтенанте… Добийте, щоб не знущались гади.
– Потерпи, Данильченко! Ще жити будеш! – намагається пiдбадьорити, хоч ясно розумiє, що вже не врятуватися їм обом.
«I я просив би, щоб добили. Та хiба ж пiднiметься рука на свою кров».
Нова черга прошиває шофера; вiн, вiдкинувшись вгору головою, довго витягається, аж поки не вперся в стовбур чорноклена; 'останнiм зусиллям пiдкладає руку пiд голову. Так i засинає навiки на стривоженiй пахучiй землi, вдивляючись незаплющеними очима у високу прогалину блакитного неба.
Скiльки впало вже вiд його куль – Созiнов не пам'ятає, де легко встановити потiм; в пам'ять гостро врiзалось, як падав кожний ворог: кожен iнакше йшов у безвiсть. По цьому безпомилково…
«Оце тобi за Тура!..»
Пролунав самотнiй пострiл – бiльше нема набоїв… Одну за одною кидає гранати i, нiби тiнь, вислизає у вечоровi тiнi, зливається з ними, знаходить в них притулок… Неначе з iншого свiту б'ють ще автомати, але так далеко, що зовсiм не можуть пошкодити йому…
Перехитується земля. Чого ж кров на руцi? Ага, то рана. Добре, що кiсть цiла. Нашвидку виймає з кишенi iндивiдуальний пакет i перев'язує руку. I далi прямує в лiс, над яким вже тремтять великi зорi.
«Де ж твоя зоря, брате Type?» – i знову бiль охоплює серце i роз'їдає очi, а ноги самi пiдкошуються, наче їх притягає сумовита, вся у росах земля.
IХ
Обважнiлi вiд утоми, останнi гурти Новобугiвського колгоспу прямували на схiд.
В хмарах пилу клубочилися чорнi хмари овець, пропливали, цокаючись рогами, розкiшнi корови, i нездоєне молоко пунктирами сочилося на курнi дороги.
Широкими смугами перегойдувалися помiж хлiбами череди, i в тяжкому ритмi перегойдувалася земля, глухо стогнучи серединою.
Цi днi Iван Тимофiйович та Олександр Петрович не злазили з коней. Навколо широко розкинулося дозрiле листя полiв, їхнiй одсвiт навiть на лiнiю небосхилу лягав щедрою хвилею золотого прибою, i в далекому маревi, здавалося, поблискували де сонячнi прожилки, а зерна пшеницi.
– Стiкає добро, – часто зiтхав Олександр Петрович. – Дурно-пусто землю устеляє. От повiриш, Iване Тимофiйовичу, навiть чую, як ,нива плаче… Куди, куди побiгла? – раптом кричав на корову, що втискалася в жита.
За найменшу безгосподарнiсть нападав Олександр Петрович на гуртовщикiв, а одного разу, коли тi почали розкладати на лузi вогонь, – люто пританцьовуючи, затоптав його чобiтьми.
– Не найшли гiршого мiсця? Хочете на сiножатi лисину випалити? Хочете, щоб i вздовж i впоперек бiльма свiтилися?
– Залишайте, залишайте фашисту чистенький луг. Вiн фашист, якраз цього жде не дiждеться, – знизав плечима розгнiваний лiтнiй табунщик з почорнiлим котелком у руцi.
На обличчi у Олександра Петровича рiзкiше видiлилася луска вiтряних лишаїв, голос його поглухiшав.
– Ти про що розбалакався? Луг – це тобi не хлiб, який зараз треба на коренi палити… Ти думаєш: фашист буде нашу траву косить? Хворобу, дiдька i двiстi п'ятдесят болячок вiн викосить.
– Та нехай i всю тисячу – хiба менi шкода для нього? – раптом прояснився табунщик. – Хай його смерть навiки скосить.
– Ну, от я й кажу, – прохолола гарячнiсть Олександра Петровича, – щоб i подумати нiхто не посмiв, що ворог утримається на нашiй землi. Мiй старший синок, який в Ленiнградi вчився, вiрно з армiї написав: «Ми – це iсторiя, а фашизм – прикрий епiзод».
– Олександре Петровичу, що воно таке – епiзод?
– Епiзод? – задумався чоловiк, вертячи плетеним батогом. – Епiзод – це все одно, що жаба, яка хотiла порiвнятися з волом, роздулася, поки не репнула.
Старшi табунщики вислухали це визначення з дiловитою серйознiстю, а пiдлiтки аж тупцювали на мiсцi, ледве стримуючись, щоб не розреготатися.
Увечерi Iван Тимофiйович, обходячи з Олександром Петровичем розташування своїх нiчлiжан, мимохiдь вловив шматок розмови:
– Хороша вода в степовiй криницi?
– Свiжа, мiцна.
– А епiзоди там є?
– Репнули. Черга за Гiтлером.
I дзвiнкий смiх покотився в чутливiй темрявi.
– Найшли час реготатись, – нiяковiючи, промовив Олександр Петрович.
Пiд зоряним небом, розкручуючи гул, обважнiло пролетiли бомбардувальники.
– Нашi, – повiдомив Iван Тимофiйович.
– Нашi, зразу видно, – погодився Олександр Петрович. – Звук у них людський. Чуєш: перепiлка западьпадьомкала. А коли фашистськi стервятники летять, прислухаюсь – птиця не спiває. Ягнятка пiдбиваються. Перепочинок би дати якийсь.
– Не можна, Олександре Петровичу.
– Не можна. Сам знаю, – аж зiтхнув i пiдiйшов до воза, де клубочками лежали пiдбитi, з закривавленими нiжками ягнята.
Тiльки першi смуги свiтанку заворушились на сходi, а вже Iван Тимофiйович пiдiймав у дорогу зморених людей.
Тяжко пiдводилася худоба, жалiбно мекали ягнята, уперто насторожувалися барани, i їхнi закрученi, рiзьбленi роги мерехтiли зернами свiжої роси…
I знову тягнулися без краю золотi простори, i знову перегойдувалася земля, тяжко стогнучи серединою. Iнодi мiж хлiбами пiднiмався насип залiзницi. В двi протилежнi сторони розходилися ешелони.
Бiйцi i мирнi люди довго махали табунщикам, i це маяння рiдних рук хвилювало до слiз.
– Заводи пiшли на схiд, – задоволене вiдмiчав Олександр Петрович, коли зеленими смугами пролiтали замаскованi платформи з верстатами. – Сам Сталiн посилає їх на схiд.
– Скоро їхня сила на заходi обiзветься.
