– Обiзветься, Iване Тимофiйовичу. Мiй старший синок, що в Ленiнградi вчився… – i Олександр Петрович, дивуючись собi, iнодi говорив зайве слово.
Iван Тимофiйович розумiв старого: тривожився вiн, хотiлося частiше згадати сина. Тому iнодi Бондар i сам що-небудь говорив Олександру Петровичу про старшого…
Пiдходили до рiки.
Ще зранку було вiдомо, що старий мiст розбитий, а через понтонний не було надiї швидко перейти на той берег. Вирiшили перебиратися вплав. Пiдбиту ж худобу, вiвцi та вози мали переправити невеличким паромом, на якому орудував, увесь у пасмах сивини, зосереджений неквапний дiд. Без картуза, в розстебнутiй сорочцi, вiн, як скульптура, гордовито вiдхилявся назад бiля линви, i паром, спiваючи, хвилями розрiзав воду.
Незабаром закипiла вода: невеличкi острови табунiв попливли на той берег. Позад них трималися молодi табунщики.
Несподiвано з ревiнням на лузi заколивалися чорнi тiнi Юнкерси-88, мерехтячи брудним жовтим пiдбоєм стервятникiв, пронеслися над долиною. Пуголовицi бомб, вислизаючи з люкiв, збiльшуючись в очах, розрiзали погожий день, розкришували його противним наростаючим вищанням. Загримiла рiка, викорчовуючи обкипiлi водограї; вони пухирями забилися бiля парому.
Старий паромщик презирливо покосився i знов мiцно вiдхилився назад. Його вибiленим волоссям грався прирiчковий Вiтрець.
I враз Iван Тимофiйович з жахом побачив, як зникло те мiсце, де був паром. Через хвильку на збуренiй водi заколивалися шматки розщепленого дерева. Для чогось, начеб вiн мiг когось врятувати, кинувся вперед, а гаряча супротивна хвиля жбурнула його назад, роз'єднала з Пiдiпригорою.
– Iване Тимофiйовичу! Iване… Iваночку! – не своїм голосом крикнув закривавлений Олександр Петрович, кидаючися в пелену неосiлої землi…
Тепле, покалiчене свинцем корiння трав i пил осiдали йому на плечi i зморшкувате чоло.
Перший, кого вiн побачив, був Захар Побережний, знатний хлiбороб, бригадир четвертої бригади. В сорочцi-вишиванцi вiн лежав на прозорiй отавi, пiдтiкаючи кров'ю. На спокiйнi, широко розплющенi очi його впало кiлька зернин землi…
Ввечерi Iван Тимофiйович прийшов до пам'ятi. Повернувся – i все тiло налилося млосним болем. Хтось тепло дихнув на нього. В темрявi двома цятками засвiтилися янтарнозеленавi очицi. Скульчене ягня, пригрiвшися бiля людини, пильно дивилося на неї, i Iван Тимофiйович усе згадав, що сталося вдень.
– Iване Тимофiйовичу, Iване, ожив? – тремтить слабий голос Олександра Петровича. – Ох, хоч трохи вiд серця одлягло.
Над ним нахиляється велика забинтована голова.
– Табуни пройшли?
– Пройшли… А от нам довелося залишитися.
– Куди їдемо?
– Додому. В село. Iнакше не можна…
Х
Не одна є на Подiллi Сокiл-гора. Зеленим морем пiдiймаються вони помiж яруг i горбовин, покритi гайками чорноклену, дубняка, зарощiв дикого дерну. По кремнистих схилах токують i срiбляться в'юнкi струмки, i вода в них як сльоза.
Колись ледаще панство околишнiх сiл тiльки й пило воду з цих струмкiв – на вазi виважувало, в якому джерелi мала найменшу вагу рiдина, i ту споживали. Устим Кармелюк заказав помiщицтву дороги на красунi- гори; там з'явились повстанцi, i в глибоких просторах ночей похоронними свiчками запалали панськi маєтки. Приходили на Сокiл-гору замученi крiпаки i розлiтались з Кармелюком по всьому Подiллю, несучи помсту i смерть лиходiям. Ще й досi передаються легенди, що в печерах якоїсь Сокiл-гори лежать i сини, i скарби Кармелюка.
Бiля однiєї з таких гiр, що обривисто спадала до невеликої рiчки з покрученими берегами, i довелося захищати рiдну Батькiвщину сержанту енського стрiлкового полку Варивону Очерету.
У першiй сутичцi з нiмцями хазяйновитий Варивон зразу прикинув, що куди краще орудувати автоматом, анiж гвинтiвкою, i сам попросився пiти за «язиком».
До операцiї вiн готувався по-господарськи, пильно вивчаючи ворожий переднiй край. Вночi горбатились, крутiшали, мiнялись його контури, але це вже не могло обманути ока Варивона. На фонi небокраю тiнями iнодi ворушились чорнi силуети, вони, як нечистi душi, раптово провалювались у землю або розпливалися в противному мертвотному свiтлi вгвинчених в небо «лiхтарiв».
«Язика», здоровенного, обм'яклого фашиста, Варивон вирвав прямо з спостережного пункту, волоком перетягнув його через вбитого вартового i, не пригинаючись, побiг до своєї частини. «Язик» попався сержантовi не стiльки говiркий, як важкий – пудiв на шiсть. I всю дорогу, обливаючись потом, лаяв його в думках Варивон самими що не є останнiми .словами. «Iч, як вiд'ївся на дармовому харчуваннi. Такий свинячий кендюх усе твоє лiричне серце пiдiрве», – перекидав з одного плеча на друге «свинячого кендюха», який тiльки зрiдка охкав, очевидно, не зовсiм зручно почуваючи себе в могутнiх руках солдата…
– Ну, що? Принiс нiмця, чи без пам'ятi дряпав? – Карпо Варчук поганеньким смiшком зустрiв Очерета, коли той повернувся з штабу.
– Пiшов ти пiд три чорти i далi, – раптом розсердився Варивон, кидаючи на землю торбину з гранатами. – Чоловiк цiлу нiч не спав, а вiн хiхоньки та хахоньки починає заводити, – i, поклавши в головах автомат, лiг бiля пiднiжжя Сокiл-гори.
– Не чiпайте їх, вони сьогоднi дуже нервеннi, – з уїдливою покорою промовив Прокiп Денисенко.
Наливаючись злiстю, пiдвiвся на лiктi Варивон, охопивши рукою автомат:
– Гляди, щоб я цим рогачем твою розумну душу не потривожив. Думаєш, ховаюсь, як ти, по затишних мiсцях. Знаю, яка в тебе чортова думка. До баби захотiлося!
Карпо потягнув Прокопа, що вже починав блiднiти, за руку, i вони, стиха розмовляючи, пiшли в кущi лiщини, що розрослися над самою рiчкою. Тепер Денисенко майже не розлучався з Варчуком, вони весь час про щось шепталися i замовкали, коли пiдходив хтось iз бiйцiв.
– Каїнова пара, – довго не мiг заспокоїтися Варивон. – Один у лiсах переховувався, а другий злодiєм був i злодiєм з тюрми повернувся. Нема менi Дмитра на них. – I думки, що перенесли його в своє село, до Василини, рiднi, поволi розмивали злiсть i втихомирили мiцним сном.
Атака почалася пополуднi, пiсля мiнометного обстрiлу. Трьома дорогами, що вiялом iшли з села, на мотоциклах сипнули фашисти до рiчки.
Варивон зручно вмостився за великою кам'яною брилою, слiдкуючи за середньою дорогою… Пiдiймаючи чорну куряву, летiли автоматники, з-за жита було видно тiльки їхнi рухливi приплюснутi каски. Першого зняв короткою чергою на дорозi бiля самого лугу. Мотоцикл перевернувся i застрибав по дорозi, пiдкидаючи i опускаючи велику мертву ногу автоматника. Праворуч задудонiв «максим» i прочистив дорогу. Та через кiлька хвилин спiшенi нiмцi вистрибнули з жита i вузеньким пружком лугу кинулись до рiки, поливаючи свинцем протилежний берег.
Кiлька куль клацнуло бiля Варивона, обсипавши його скалками каменю. Нижче припав до землi, а коли пiдвiв голову, з берега в рiчку, високо пiдiймаючи зброю, плигали вже автоматники.
Нервуючись, широко повiв автоматом – туди й назад – i два фашисти, немов переважуючи, почали падати: один – на луг, другий – в рiчку. Зразу ж пiсля цього цiлий потiк свинцю обрушився на його схованку. Обережно почав переповзати вузькою видолинкою на iнше мiсце. Знову вперто задудонiв «максим», i кулi зачмокали по мокрому грунтi. Коли Варивон виглянув з-за другого каменю, на тому березi, з високо пiднятими руками, бiгли лужком до жита Денисенко i Варчук. Навiть не повiрив зразу.
– Нiмцi обходять нас! – рiзнув чийсь голос. Шелестiли простреленi кущi. Бiля його нiг упав прутик лiщини. Пострiли вдарили позаду, i мимоволi для чогось повiв плечима. Потiм скочив iз землi, пiдвiвся на весь зрiст i вдарив по втiкачах.
– Сукини дiти! Зрадники! Запроданцi чортовi!
