рукою по травi. Навiть грудочок землi нема. За ним пильно стежать очi кiлькох партизанiв господарського взводу.
– Мiсце бази не змiнили?
– Такого розпорядження не було.
– Справдi, начаклували, – Iван Васильович ще раз кружляє навколо невеличкої дiлянки, зупиняється, безпорадно розводячи руками.
– На конi їду i коня шукаю, – не приховує радостi Новиков. – На самiй базi грибом стоїш, Iване Васильовичу.
– Ну, от бачиш, а казав – не вiдшукаю, – виправдовується, i короткий смiх викочується на галявину. Навздогiн за ним прямують Новиков i Кошовий.
– Обласне аптекоуправлiння пiдводить нас.
– Завтра неодмiнно прибудуть медикаменти. Сам Павло Михайлович Савченко розмовляв з управлiнцями.
– Вiн теж на пiдпiльнiй роботi залишається? – прошепотiв Новиков, начеб хтось мiг почути.
– Так.
– Багатющий досвiд має людина.
– В нього на що не кинь – має досвiд.
– Книги б чоловiковi писати.
– I що його останнiм часом, перед самою вiйною, зацiкавило – це проблема огрiвання Сибiру внутрiшнiм теплом самої землi «Пiвнiч бiльшовики гак укриють велетенськими теплицями, як наш лiсостеп укрито лiсами».
– Пiдривники повернулися з мiста?
– Прибули.
На деревi спросоння тьохнула пташка, обриваючись з гiлки, зашарудiла листям, знову знайшла гнiздо i втихомирилась.
– Толу привезли?
– Дуже мало. Сьогоднi, Генадiю Павловичу, не приїжджай провадити полiтiнформацiю. I так роботи в тебе хватає, поки малярiя трясе нашого господарника.
– Нi, приїду. Нiч яка… Наче пiсня. I на фронт тягне.
– Так i мене тягнуло. А тепер – нова робота, новi турботи Всiєю душею входиш у неї, i вже так здається, що ти сам її вибирав, як в молодостi вибирають життьовий шлях.
– Пiзнаю тебе, Iване Васильовичу, – коротко засмiявся Новиков. – Дорога ця риса в людинi. Пiдiйшли до машини.
– Їхати по азимуту шiстдесят градусiв? – вiддiлився вiд дерева Олексiєнко.
– Вiрно, Сергiю.
– Привiт Недремному i Снiженковi.
Машина пiшла до мiсця дислокацiї партизанського загону. З низини повiяло прохолодою. Збоку обiзвалися пострiли.
– Близько стрiляють.
– Нi, далеченько, Сергiю. Луна пiдманула тебе.
– I це треба врахувати.
Партизанський загiн не спав. Штаб схвалив пропозицiю Олекси Дмитровича Недремного: щоночi провадити заняття по тактицi партизанської боротьби. Швидкiсть маршi, потайнiсть зосередження, несподiванiсть нападу, особливостi нiчної взаємодiї, зв'язку, стрiльби, орiєнтування, – все це розроблялося за строго продуманим i схваленим райкомом планом та ущiльненим розписом. Найтяжчими для партизанiв були першi ночi навчання: i командир загону Недремний, i начальник штабу Снiженко нiкому не давали угрiти мiсця на слизькiй вiд роси травi.
Спочатку машину оточують снайпери. Вони щойно закiнчили заняття по стрiльбi. Потiм пiдходять Недремний i Сергiєнко.
– Як учоба, Олексо Дмитровичу?
– Втягуємося.
– Котра зараз година? – запитує Iван Васильович мовчазного снайпера, у якого на грудях висить карабiн.
– У мене годинника нема.
– Визначайте по мiсяцю.
– Не точно?
– Краще точно, – всмiхається Iван Васильович. Снайпер прикидає вiддаль повнолицого мiсяця вiд землi.
– Повинно б, Iване Васильовичу, на пiв четвертої натягнути.
– Рiвно три години, – дивиться на годинник Сергiй Олексiєнко.
Розмовляючи, Iван Васильович обходить табiр, придивляється до кожної дрiбницi, начеб вiн вперше прибув сюди.
В затiнку блищать цятки цигарок, низом стелиться гомiн.
– Петре, тобi не холодно?
– Менi на нашiй землi нiколи не холодно.
– Вiн мiнеральним добривом пiдвищує пiд собою температуру грунту, – безапеляцiйно пояснює переливчастий тенорок.
– Обiзвалася хата-лабораторiя.
– О Петре, Петре, – з перебiльшеним трагiчним докором дзвенить тенорок, декламуючи вiдомi слова Наталки Полтавки, i смiх розбризкується аж до вартового.
– Спiть менi тамечки! – м'яко звучить подiльська говiрка.
– Аби не тутечки, – невинно кидає тенорок. – Зараз буду спав.
На крихiтнiй галявинцi в рамцi тiней колишеться озеречко мiсячного сяйва. Тут командири i Кошовий схиляються над каргою-п'ятиверсткою, розбираючи докладну записку Снiженка про розгорнення диверсiйної роботи на залiзницi. Вгорi, задихаючись, пропливають на схiд бомбардувальники.
– Понесло заразу! – обiзвався сердитий голос iз глибини табору.
– Високо лiтає.
– Та низько буде сiдати.
– Це вiрно, братцi.
– Може б ви вже спали були?
– А ми ще до дiвчат не ходили! – I знову смiх.
Потiм якась хвилина абсолютної тишi. I враз:
Взвейтесь, соколы, орлами,
Полно горе горевать.
Переливчастий тенорок, неголосно, трiпочучи, зразу ж бере за душу. Кiлька голосiв,, оберiгаючи, наздоганяють його i разом, до ладу, пiдiймаються над переснованим промiнням лiсом.
То ли дело под шатрами
В поле лагерем стоять.
– Молодiсть! – Iван Васильович потеплiлим поглядом дивиться на Снiженка i Недремного. Високе чоло Снiженка нахмурене, оповите невiдкладними турботами. На блiдому сухорлявому обличчi робiтника рiзкою тiнню чорнiє шрам – слiд громадянської вiйни, на темних устах – батькiвська усмiшка.
«Свою молодiсть згадав», – одгадує Iван Васильович. Вiн дуже зрадiв, коли обком КП(б)У порекомендував командиром загону Олексу Недремного, який до двадцятого року воював на Подiллi, а в тридцятих роках працював двадцятип'ятитисячником i чи не найкраще знав усi дороги i стежки їхнього району.
– Взривчатки, взривчатки обмаль, Iване Васильовичу, – Снiженко освiтлює електричним лiхтариком на картi вузлик дорiг.
– Щоденне зустрiчаннячко i прощаннячко.
– Мусить бути щоденним, – ще бiльше хмурнiє Снiженко. – Гарбуза пiд цей вузлик не пiдкладеш.
