I для чого б йому, Дмитровi, було життя, для чого б йому була немеркнуча краса рiдної землi i неба, коли б вiн хоч на хвилину забувся, що його дороги, живi i болючi, лежать тут, на тривожнiм привiллi, що вiн є часткою своєї Вiтчизни!
Насторожено тривожно гудуть лiси. Чорнолiсся зведеною банею прикриває темноблакитну рiку, тремтить поодинокими зорями, немов сльозами.
Раптом конi сполохались чогось, шарпнулися вбiк i, задираючи високо голови, полетiли лiсом. Сторожким поглядом побачив якусь постать пiд деревом. Щось було знайоме й неприємне в тiй прищуленiй тiнi.
«Неначе Созоненко», – стукнула здогадка.
I в ту ж хвилину злiсно ахнув, прикусивши нижню губу. Заднє колесо з розгону наскочило на пень, звело наниз воза i так брязнулось в землю, що все тiло занило в Дмитра, наче хто всерединi провiв терпугом. Крiпко, до болю в м'язах, натягнув вiжки i знову виїхав на дорогу, сторожко вдивляючись у темряву. Нестерпно крутила нога. Чув, як рана засочилася теплим струмком. Коли торкнувся рукою до болючого мiсця, сукровиця обпекла його пальцi.
– Приїхав дiдьковi в зуби, – вилаявся про себе. Помiркувавши, вирiшив заїхати на пасiку до Марка Григоровича, перебути трохи в лiсi, поки сукровиця не перестане прихиляти його до землi. Доїхав до огорожi i незчувся, як пiдiйшов старий пасiчник.
– Це ти, Дмитре?
– Я, дiду. Не спиться?
– Ет, хiба тепер заснеш? Безталання наше та й годi. Сидиш, як пень старий. Думаєш та думаєш, аж мозок тобi за череп задiває. Вiриш, Дмитре, праве моє слово, що так i чую, як обертається, ворушиться вiн у головi.
– Соломiя ж де?
– Соломiя? – схрестив руки на палицi. – Пiшла свiй iнститут доганяти. Хто його зна, чи дожене? Ох, врем'ячко. Чи думали до такого дожити? Тiльки на людське життя розпогодилось, аж на тобi гусiнь фашистську.
Спираючись на костур, Дмитро ледве дiйшов до хати. Вона вiяла медом, воском i тими чистими чарами юностi, що бувають лише у пiвденних лiсах, якi стрiчають сонце з степу, а спати вкладають його в чебрецевi прогалини.
– Поживеш зi мною, може не так тяжко буде старому. А як що до чого – я тебе в таку схованку впакую, що нiхто не знайде.
– Не про схованку думаю, Марку Григоровичу.
– Знаю, вiрю, Дмитре… Це поки кров угамується. Де ж моя маленька теперички в свiтi?
– Тiльки, Марку Григоровичу, щоб нiкому-нiкому нi слова. Воза ж i конi треба в яру залишити.
– Нiби я не знаю, що робити. Не вчора на свiт народився. Я тебе своїми лiками полiкую. Куди там твої фершала виспiли.
XV
Село з тривогою, ховаючись у ямах, огородах, в лiсах i болотах, прислухалося до тяжкого подиху вiйни, що вже налягав чорною хмарою на хлiборобськi оселi i життя. Неначе чума пройшла широкими вулицями – нiде нi живої людини, нi худоби. У вогкiй землi знаходили притулок люди, сповненi лихим передчуттям, невгамовним болем.
А чутки проте i в землi знаходили колгоспникiв, передавалися пiд гарматний грiм i квакання мiнометiв. Було вiдомо, що фашисти вже були в Кривому хуторi i на Гавришiвцi. На Гавришiвцi вони розташувались обiдати, дiтям дали по цукерцi, а пiсля обiду повиганяли всю худобу i погнали шляхом. Людей не зачепили, тiльки побили кiлькох жiнок – тi просили, щоб худобу повернули.
В Кривий хутiр до вдовицi Фросини Дерев'янко заїхала машина з офiцером i двома солдатами. Лейтенант зразу ж пiшов до хати, а солдати метнулися виводити тiльну корову. Кинулася Фросина до корови, обнiмаючи i обливаючи її слiзьми. Водночас, мов два каменi, гупнули по обличчi два кулаки. Захлинаючися вiд плачу, вибiгла жiнка з подвiр'я. За нею по зачерствiлiй дорозi потягнулася кривава стрiчка. В цей час вулицею проходив дiд Хмара, кремезний гордовитий чолов'яга, вiн сам колись пiднiмав млинове жорно, а з японської вiйни принiс .двох «Георгiїв». Увiйшов дiд у хату, пiдiйшов до офiцера, який саме поспiшно порався бiля шафи, заговорив.
– Не жалiй, дiду, корови. Ми вам культуру несем, – кинув з-за плеча фашист i засмiявся.
– Нехай ваша культура вам, а корова – господинi.
– Нi, так не мошна, – похмурнiв офiцер, сiдаючи за стiл.
– Ага! – вийшов Хмара з хати, як огонь. А фашисти вже в коморi зерно в мiшки загрiбають. Схилився дiд над ними сивою чуприною, схопив одного й другого за шию та як вдарить їх головами, раз i вдруге, так i не писнули вони. Дiд у хату, спокiйно так, наче нiчого i не трапилося.
– Може повернете жiнцi корову?
– Нi, не мошна. Вона великiй Германiї потрiбна.
– Увесь свiт вам потрiбний, та не з'їсте! – i Хмаравтовк голову офiцера в стiну, аж закривавлена глина обвалилась. Потiм вiн сказав молодицi, що їй треба робити, попрощався зi своєю жiнкою, почепив на груди георгiївськi хрести, завiв машину – i подався в лiс. Як вiн не розбився – диво: крутилася машина вулицями прямо як звiр. Тiльки й науки шоферської було в дiда, що придивлявся, як його менший син їздив на полуторцi…
Зранку небо обступили хмари, закипали брудночорним мiсивом. Зашумiв, застугонiв Великий шлях, а потiм раптом затих, наче припав вухом до землi, прислухаючись до грому. А далi буря круто вдарила курним валом. Загупав яблуками сад, вистеляючи землю плодами i ламаючи гiлля.
Шляхом пролетiло кiлька автомашин, протитанкових гармат на кiнному ходу, знову одна за одною проскочило кiлька машин, i на дорозi, бiля вигону, пiднялися прошитi вогнями стовпи землi.
– Фашисти вповзли! – звiдкись прибiг задиханий та блiдий Андрiй.
– Фашисти? – заточилась Югина i, низько нагинаючи голову, неслухняними ногами пiшла до ями.
Пiд обвислим небом промчало дорогою кiлька рябих забруднених мотоциклiв; звиваючись, почали розповзатися вуличками; а потiм загудiли машини, набитi сiрозеленими настовбурченими постатями. Над селом останнi просвiтки затягувалися хмарами.
Незабаром у їхнiй двiр в'їхала легкова машина. Шофер знайшов всю сiм'ю в ямi i повiв Югину до хати.
– Господине, приготуй поїсти пановi офiцеру, – показав на високого худого нiмця, подзьобаного сiрим ластовинням.
Молодиця застигла бiля одвiрка, не зводячи широкого погляду з твердоокого, по-пташиному кощавого обличчя.
Офiцер гордовито посмiхнувся, зацiкавлено нишпорячи очима по стiнах. Потiм скинув чоботи i щось зашкваркотiв до неї, тикаючи пальцем в розiпрiлi смердючi ноги.
– Пан офiцер каже, щоб ти йому ноги вимила теплою водою, – шанобливо промовив шофер i поморщив носа.
– А не дiжде вiн! – сльози образи, безсилля i злоби облили молодицю, i вона вибiгла в садок, а далi городами, припадаючи до високої кукурудзи, подалася на леваду.
Позад неї заахкали пострiли.
XVI
Найтяжчi хвилини в життi.
Так, це були найтяжчi хвилини в життi Генадiя Новикова. Дев'ять днiв нiмцi всiма силами ломили i
