червiнцi. Вiн, Карпо, не дурний у великi чини лiзти – досить iз нього i начальника кущової полiцiї.
Непевне багатство, що тече невидимими каналами чи лежить за його зором, не приваблювало молодого Варчука. Вiн хотiв такого, щоб його можна було побачити оком, потримати в руках, стати на нього обома ногами. А таким багатством для Карпа були земля, млини, а не гонитва за чинами. То Крупяк – iнша рiч. Той тiльки про своє пiдвищення думав i весь час нарiкав на якогось дурнуватого полковника, що, на жаль, був радником у нацiоналiстичного «провода». Крупяк в товариствi групи нацiоналiстiв якось їдко висмiяв полковника, а хтось з послужливих донiс про це. I «блискуча» кар'єра Крупяка затьмарилась новою хмарою: замiсть начальника окружної допомiжної полiцiї його посадили тiльки на район.
Раз навiть вирвалося в нього:
– Дурний, що не з того кiнця вчепився за свою долю. Треба iншого було «батька» пiдшукати… Проторгувався. – Але вчасно спохватився: – Ти, Карпе, забудь цi слова. А то ще якась свиня прийме це всерйоз. I так у нас чого-чого, а гризнi вистачає. Мало того, що «батьки» не миряться, так ще пiшла колотнеча мiж нами i тими, що на заходi вiдсиджувалися. Цi захiдники, повiр i помовч, справжнi єзуїти, вони тiльки язиками таляпали, а тепер починають вiдтирати нас вiд влади.
Карпо ще одне помiтив i в Крупяка, i в усiх нацiоналiстiв: були вони всi на один кшталт начиненi однаковою начинкою.
«Не люди, а прямо тобi ковбаси одного заводу», – слухаючи рiзних ватажкiв «з проводу» та «батькiв», насмiхався в душi.
В першi днi не мiг зрозумiти, чи то вони лукавлять, чи просто по-дурному вiрять, що й справдi фашист дасть їм самостiйну державу. Не треба було i великого розуму мати, щоб зрозумiти, що їм тiєї самостiйностi, як слiпому свiту, не побачити. А от трублять про неї без угаву.
«Держи кишеню ширше. Такий уже нiмець дурний, щоб вiд такого багатства вiдмовитися. Краще б уже не крилися, що зв'язав чорт їх iз Гiтлером одним мотузочком». Але своїми думками нi з ким не дiлився: на рiзнi доноси нацiоналiсти були чималими майстрами.
«Поживемо – розкусимо, що й до чого», – думалось. Навiть самому Крупяковi не довiрявся.
Другого дня з дозволу нiмецького коменданта села до школи повиганяли на збори селян. Прочитали кiлька наказiв, i кожен iз них закiнчувався одним – смертю. Потiм довго i красномовно говорив Крупяк про «новi порядки», якi заводять вони, нацiоналiсти, при допомозi нiмцiв на Українi.
– Слава тобi, боже, слава тобi, боже. Недаремно двадцять рокiв ждали, – похитував головою Созоненко.
– А землю нам, хазяїнам, скоро будуть надiляти?
– Скоро, скоро, – усмiхнувся Крупяк. – Будете жити, як i жили колись.
– Ура! – не витримав Созоненко. Але перестарався – не догодив. Крупяк поморщив тонкого носа i строго обiрвав:
– Не «ура», а «слава Українi, бо…»
– А вже тепер можна свою землю орати? – перебив хтось, i Крупяк знову поморщив носа i скривив губи: яка, мовляв, невдячнiсть…
– Нi, панове, не можна.
– Чому?
– Iще не розроблена нова земельна реформа. На це буде наказ нашого друга – нiмецької держави.
– А-а-а… – протягнув хтось злорадно позаду.
– Зараз увесь грунт належатиме громадському господарству. Воно його оброблятиме, даватиме державi податки… Попереджаю, це тимчасове необхiдне явище, а далi земля перейде до своїх господарiв.
Але i цим Крупяк не втiшив навiть завзятих прихильникiв, що двадцять рокiв виглядали нiмця.
– Назвали б панщиною, а то «громадське господарство», – заремствували позаду голоси.
– Нiмецькою панщиною. А фашист обдирати умiє. Цей умiє.
– Та вже з першого дня показав свою науку.
– Цитьте, бо почує хто з їхньої братiї, тодi i не вiдхрестишся i не вiдмолишся.
Наприкiнцi обирали старосту села.
– Панове! На нашу думку, i це погоджено з комендантом села, – найкраще обрати старостою розумного господаря Сафрона Варчука.
– Варчука! – гукнуло кiлька голосiв спереду, i сход боязливо почав розходитися по домiвках, залишаючи бiля школи споважнiлих Крупяка, Варчука i Созоненка.
Поважно i шанобливо вони входять до хати Супруненка,. де тепер розмiстився комендант села лейтенант Альфред Шенкель. В сiнях на них налiтає заплакана i перелякана Супруниха. Побачивши Варчука i Созоненка, вiдскочила назад, нi слова не вiдповiдає на запитання, мов прокажених, обминає їх, рвучко вибiгає на двiр.
– Напевне, комендант приставав, – по-змовницькому подивився Созоненко на Варчука, i його червоне обличчя, пересипане потом i добiрним ластовинням, розтягнулося в стриманiй усмiшцi.
– Нi, – заперечливо крутнув головою. – Не таке лице у бабiв, коли до них пристає мужчина. Ну, пiшли з –богом.
Знову натягнули на обличчя статечно шанобливi маски i, згинаючись ще на порозi, увiйшли до хати.
З другої кiмнати чулось занепокоєне, часте кудкудакання квочки, жалiбний писк курчат i шаркання пiдошов по пiдлозi.
Поскидали шапки, нерiшуче прокашлялись. Созоненко рукавом витер пiт i виструнчився, пiднiмаючи голову.
З напiввiдчинених дверей виглянула продовгувата, бiлочуба голова коменданта. В однiй руцi тримав затиснуте па саму шийку неслухняне курча, у другiй – закривавлене шило.
– Прошу до себе, – розтягуючи слова, привiтно закивав до них головою.
I те, що побачив Созоненко, здивувало, неприємно вразило його i пояснило, чому так перелякано вибiгла жiнка з хати. Посеред кiмнати, опустивши до самої пiдлоги зозулястi крила, бiгала гострогруда курка. Замiсть очей у неї, мов двi брусницi, червонiли живi кривавi ранки; кров iз них текла на крапчасте пiдборiддя, падала на землю. Осторонь, неприродно опустивши голiвки до нiг, кружляли курчата, також iз виколотими очима.
– Хочу спостерiгати, як фони шитимуть без очей. Iнтересно, – засмiявся балакучий лейтенант, але при гостях не продовжував свого дослiду – випустив курча на землю, а закривавлене шило старанно витер ватою i поклав на вiкно.
«Це ж йому все одно що курча, що людину замордувати. В цього рука не здригнеться», – з потайним побоюванням i повагою поглянув Созоненко на нiздрувате обличчя лейтенанта.
Було воно довгасте i однаково заокруглене з двох бокiв, схоже на добре вибiлену сонцем перестиглу диню. Рiдкий бiлий чуб спадав на безбарвнi широкi, в сосонку, брови, бiля носа прилипли двi тоненькi смужечки брудних вусiв, надаючи всьому виразу нахабної безтурботностi. Тонкi гострi вуха були втиснутi у вузький череп. I найбiльше вражали очi своїм текучим невловимим переходом вiд одного виразу до другого. Здавалось, що сiрi чоловiчки були складенi з сотнi мерехтливих краплинок. Коли ж вони раптом зупинялися – ставало не по собi вiд їхнього мертвого сяйва, за яким ховалася водяниста порожнеча.
«Йому навiть приємно мучити, бути по сусiдству зi смертю», – визначає Созоненко, стежачи за виразом обличчя коменданта.
– Пане лейтенанте, просимо до себе на обiд, – низько поклонився, i рудий обважнiлий чуб його вiдлип вiд пiтного лоба.
– А це список неблагонадiйних, – вийняв з кишенi Варчук учетверо складений, перев'язаний стьожкою аркуш паперу.
– Гут, гут, – весело закивав головою комендант, i вони не зрозумiли, чим вiн був задоволений: чи запрошенням на обiд, чи списком, чи тим i другим.
