вiн по мою душу прийде.
– Що ж вiн, звiр який?
– Гiрше звiра! – почав лютувати, але зразу ж втихомирився. – Не час чортзна про що говорити… Не побивайся, Югино ..
– Як не побиватися, коли так тяжко, так тяжко…
Дмитро пальцями торкнувся руки дружини i, хвилюючись, тихо сказав:
– Югино, а Сталiну зараз iще тяжче. Усi турботи налягли на нього. Усi! За цiлий свiт вiн думає, i про нас з тобою. От i повиннi ми помагати йому, чим зможемо. А сльози – не помiч. Чуєш?
– Чую, Дмитре. Хiба я не розумiю?.. Та вже наша така слабiсть жiноча.
– Поїду я, а ти справжнiх людей тримайся, як i завжди… В сутiнках довго сидiла вся сiм'я коло нього, а вiн, спершись лiктем на стiл, прислухався, яке слово хто скаже, i впiрнав у задуму. Тепер болюче серце так билося, що аж у ребра товкло. Мовчки, припавши до його руки, дивився на батька Андрiй, непорушний, задуманий. Ще вдень, приїхавши на добрих конях, якi залишили для Дмитра, вiн, блiднучи, попрохав:
– Тату, вiзьмiть мене з собою.
– А коло мами хто буде?
– Коло мами! Бабуня є… Я за вами, тату, доглядати буду.
– Нi, я вже якось сам собi раду дам. Ти ж за всiєю сiм'єю турбуйся. Прислухайся, що робиться в селi. Коли щось буде погане – кидайте все i тiкайте до рiднi чи в Медведiвку, чи в Майдани, чи прямо в лiси.
– Добре, тату, – мiняючись в обличчi, рiшуче вiдповiв.
– Малий ти ще, сину. Не твоїм плечам такий тягар здержати. А прийдеться, – приголубив i так, обвивши рукою русяву голову, увiйшов, накульгуючи, з Андрiєм до хати.
«От уже i вiдiйшла найкраща частина твого життя… А не нажився. Неначеб учора зустрiвся мiсячної ночi в жнива на Великому шляху з Югиною, неначе вчора виглядав Марту бiля гаю… Жаль, що її не побачу перед вiд'їздом. Коли б здоровий був, пiшов би попрощатися, а так… Хай не має серця на мене».
Докiя повела спати Ольгу в другу хату, i гарячi руки Югини обвили його шию, прихилили чубату голову до грудей
– Що ж я робитиму без тебе? – тремтiла всiм тiлом i ще тiснiше притулялась до нього, стараючись не торкнутись болючої ноги.
– Не однiй тобi горювати прийдеться. Дiтей бережи, Югино… Ну, не треба. Чуєш? Ти ж знаєш – не люблю я цього.
Але вона знову не змогла стриматись од плачу; трусились, аж пiдкидались плечi, а руками, неначе слiпа, перебирала його руки, плечi, груди.
– Де не будеш, Дмитре, дай про себе знати. Будеш партизанити – i нас забирай. Ми не гiршi вiд людей… Всiх забирай, – твердо глянула на нього.
– Добре. Тiльки не тужи менi. Сiм'ї не печаль.
От i пiшло його щастя, неначе вiнок за водою. Надивляйся, Дмитре, на свою дружину, бо може й побачити бiльше не доведеться… Скiльки треба сказати одне одному, а слова знаходились дрiбнiшi, не тi, тiльки дотик рук, уст промовляв бiльше, мiцнiше. Так i просидiли, аж поки не пiднялось високо в небi п'ятикутне сузiр'я Вiзничого…
Недовгi були збори. Вiн уже бiльше не мiг слухати приглушеного зiтхання.
Андрiй торкнув коней, i рiднi голоси залишилися позаду. Лежачи на возi, вiн бачив синюватий обрис своєї хати, гущавiнь саду i застиглi двi постатi бiля тину.
Вдалинi гримiла нiч, сполохами пiдiймався розколотий вогнями обрiй, i помiж чорними деревами текло криваве небо.
Чи ж думалось йому виїжджати такої ночi з свого села в тривожну далечiнь? Ще недавно господарем проходив вiн цими просторами, орав їх, засiвав, кохав, а тепер вiддаляються вони вiд нього, вiдходять, як життя з покалiченого тiла. I невже вiн нiколи не повернеться в свої рiднi мiсця?
Нi, брешете, наперекiр усьому лихому вiн повернеться сюди. I не бездомним заблудою, а господарем повернеться. Хай не пшеницею буде пахнути його рука, хай кров'ю запахне, а вiн прийде сюди. I горе тому, хто стане поперек його дороги. Тепер вiн почне косити свiй покiс на всю широчiнь, – i Дмитро, хмурячись, непомiтно для себе весь час прикушує половину нижньої губи.
Тихо шумить Великий шлях, мiцно пахне теплий липовий цвiт, купаючи Дмитра в своїх хвилях, як i в давнину, коли його, ще немовлям, носила мати на поле у жнива. Iз шляху звернули на луги.
Над мерклим скошеним лугом непорушними вартовими стояли гостроверхi копицi. Чорнiло пiдгниле незiбране сiно, i серце Дмитра ще бiльше защемiло.
– Досить, Андрiю. Попрощаємось – i йди додому.
– Я з вами хоч до лiсу доїду.
– Нi.
Андрiй притримав коней, i вiз зупинився бiля недовершеної скирти.
– Прощавай, сину. Нехай тебе доля боронить вiд лихого. Хай… – раптом Дмитровi перехопило дух, вiн вже не мiг дивитися на блiде обличчя сина, що стояв бiля батька в суворiй задумi, мовчазний i нерухомий. З зусиллям ковтнув клубок, що пiдкотився до горла.
– Прощавай, сину.
– Тату, – поцiлував Андрiй батька. – Куди ж ви подастеся? Тепер i дороги можуть перерiзати… Тепер…
– Куди? – не хотiлося говорити дитинi потайних думок: ще може не так могло скластися його життя, та й не в його вдачi було ранiше хвалитися тим, що ще не зроблено. Але син, стоячи на дорозi, ждав од нього вiдповiдi, немов од неї залежало все на свiтi.
– Ти чув промову батька Сталiна? Читав?
– Чув, читав, – полегшено зiтхнув. – Я так i думав, тату, я так i знав: ви в мене такий, – i очi хлопця заблищали гордiстю i вологiстю. – Тату, коли ви буде в наших мiсцях – мене заберiть iз собою… Я, я… Ви ще не знаєте мене, тату. Я все перенесу. Я хочу зробити щось для своєї Батькiвщини, для нас. Ви не дивiться, що малий… – вiн задихався, проковтував слова, побоюючись, що батько не зрозумiє його.
– Гаразд, сину.
I хлопець гостро подивився на батька: чи не пробилась десь ласкавою насмiшкою, примруженим усмiхом якась рисочка на його чолi, бо ж батько нерiдко зверхньо потакував йому. Це Андрiя образило б навiть в годину прощання. I зразу ж вiдлягла настороженiсть, тривога: батько зрозумiв його.
– Гляди ж, Андрiю, ти тепер голова у домi. Не прогав життя свого, нашої родини.
– Добре, тату. – Тричi, як з дорослим, поцiлувався батько з сином i хльоснув конi батогом, щоб скорiше заглушити нестримний бiль.
Проїхавши з гони, обернувся. На дорозi непорушне стояла чорна невеличка постать. До неї наближався мерехтливий тривожний багрець переплавленого небосхилу. Цей багрець уже розповзався не по небу, а по тiлу Дмитра; висушуючи кров, наливав лютим болем та ненавистю обважнiле серце i кожну прожилку.
Це горiла його земля.
Великий життєвий шлях в тяжкiй крутизнi пiднiмався перед ним. Руками, очима, розумом охоплював цей шлях, бо на ньому вiн, Дмитро, буде порядкувати.
Нi одно полохливе, нi одно половинчасте, нi одно обережне зiтхання не ворухнулось в хмурих думках, якi тягнулися до наступних днiв боротьби. За свою Батькiвщину в нього вистачить сили увiйти в огонь, мовчазним каменем i гордим воїном згорiти в ньому. Ще його руки i пожнуть, i покосять в кривавi жнива.
До останнього подиху вiн буде нищити нечисть, що ступила на землю його батькiв i дiтей. Не схибне око, не затремтить рука, не здригнеться серце.
I дивно, що тепер, вiддаляючись од села, вiд людської течiї, вiн не чув себе самотнiм. Iз ним поруч стояли найкращi його вчителi i друзi, його невелика сiм'я i його велика рiдня. Бачив у боях i Маркова, i Кошового, i Мiрошниченка, i Кушнiра, i Очерета; не вiддалявся, а наближався до них, – сподiваннями i вiдчуттями нової роботи, що завтра її робитиме. Без клятви клявся усiм найдорожчим, що мав i матиме в життi: вiн не змiлiє в ту годину, коли мiлiють рiки, вiн не стане скорботним мостом над висохлим мертвим руслом.
