землi. I зразу ж, мов смолоскипи, у саду запалали ряснi яблунi. Вогонь хижим звiром побiг по стовбурах, рвав i розщеплював їх, кружляв у верховiттi, вистеляючи землю червонобокими i почорнiлими плодами.
– Як працю людську нiвечать, – до Савченка i Кошового пiдiйшов з карабiном в руках похмурий Олексiєнко. – Однак, скосили одного зенiтники.
– Ну, їдь, Iване Васильовичу. Бажаю успiху, – попрощався Павло Михайлович i пiшов до обкому.
Машина, петляючи гарячими, задимленими вулицями, вилетiла на помережане надвечiрнiми тiнями шосе. Не проїхали й десяти кiлометрiв, як Олексiєнко круто загальмував, не доїжджаючи до роз'їзду.
– Iване Васильовичу, здається, десант! – з карабiном вискочив на дорогу. Обличчя йому побiлiло, зморшки поповзли вгору.
З хмарного неба обтрушувалися хмарини парашутiв. Iван Васильович, на ходу виймаючи пiстолет, кинувся до роз'їзду. Гнiв i лютiсть так заклекотiли, що вiн спочатку нiчого не бачив, крiм натягнутих вiтром шовкових парасольок; на них незграбно метлялись чорнi постатi диверсантiв.
– Сергiю, на весь дух до роз'їзду. Хай подзвонять у мiсто. Дай карабiн!
– Я зараз! – мiняються зброєю, i Сергiй великими стрибками летить до казково крихiтного будиночка- грибка.
Iван Васильович уже не бачить парашутiв – перед ним тiльки чорнi плями. Оце i є ворог.
«Коли б не промазати», – пiдводить карабiн, затаює подих, бачачи, як бовтаються ноги диверсанта.
Невеличка вiддача в плече, дзвiн у вухах – i парашутист обм'як, немов ганчiрка.
Тепер Iван Васильович спокiйнiшим зором бачить, як полем бiжать колгоспники з дробовиками, берданками, а то й просто з сокирою, вилами чи дрючком. З другого боку заходять бiйцi винищувального батальйону.
Ще навiв карабiн на горбатого – з рацiєю за плечима.
– По-снайперськи! – завзятий окрик Олексiєнка. – Дамо їм зараз жизнi! – Вiн, примружуючись, пiдiймає пiстолет, i зразу ж пiсля пострiлу по пшеницi забризкала кров.
Поле дедалi частiш обзивається стрiляниною, тiснiше змикається живе коло. Але частина парашутистiв встигла спуститися на лан, i автоматнi черги вже викошують похилене стебло.
Iван Васильович разом iз Олексiєнком кидається до грушi-дички, стрiляючи в те мiсце, де хвилюється жниво. Рiзкий окрик зметнувся бiля дерева. Над колоссям, немов над водою, пiднялися тремтливi руки з автоматом, ще обiзвалася черга, завищали кулi, i Кошовий, хитнувшись, похилився на Сергiя.
– Iване Васильовичу! Iване Васильовичу! – очi у хлопця наливаються жахом, на скронi трiпоче розбухла вена.
– Чого ти? В серце ж не попала… Не дрейф, Сергiю… Обличчя Кошового береться бiлими плямами, аж поки вони не зливаються водно. Стомлено приплющуються обважнiлi повiки, а уста сохнуть на виду. Сергiй, беззвучно плачучи, виносить на руках Iвана Васильовича з потолоченого поля.
Спустошений болем, з лiкарнi подзвонив вiн про нещастя Павлу Михайловичу.
– Як?! – зiтханням вирвалося в секретаря обкому.
– Вiйна, Павле Михайловичу, – бiльше нiчого не може сказати Сергiй.
– Через двадцять хвилин буду в лiкарнi.
Павло Михайлович зразу ж подзвонив у райком Новикову.
– Генадiю Петровичу, негайно приїжджай.
– Вночi?
– Вночi.
– Матерiали якiсь потрiбнi?
– Нi.
XIV
Рана ще не загоїлась, коли вiддалений гарматний гуркiт почав пробиватися тихими ночами до села. Накульгуючи, спираючись на палицю, Дмитро виходив у двiр i довго не мiг одвести наболiлого погляду вiд далекого обрiю.
Поспiшали на фронт машини, танки, їхало поповнення, а обабiч шосе їхали i йшли на схiд намученi люди з убогими пожитками, з заплаканими дiтьми. Гнали колгоспники великi табуни худоби; ревiли круторогi воли, жалiбно, по-дитячому плакали вiвцi i падали на шлях, страдно дивлячись старечими янтарними очима. Розчахались ноги i ратицi в корiв, i невпинний плач стомлених отар, як тривожний сон, висiв над селом.
Одного надвечiр'я на заморений обоз налетiло два лiтаки; з-пiд їхнiх крил злобно замигкотiли вогники; кулi, крешучи з асфальту iскри, потоками промчалися над беззахисними людьми i худобою.
Дорога, наче осiннiм листом, заряснiла кривавими плямами. Дмитро побачив, як мати, прикривши собою дитину, упала на землю i зразу ж бiля них почала розповзатися паруюча стрiчка.
– Мамо, мамо, – плакало дитинча i здоровою ручкою тягнулось до мертвої руки матерi.
Кiлька нових могил невiдомих бiженцiв виросло за селом, Кiлькох дiтей взяли собi колгоспницi на виховання. I знову в пеленi сiрого диму тягнулись табуни худоби i обози, попадаючи пiд негоду, обстрiли i бомбардування.
– Що ви за виродки, фашисти, – темнiв од злостi та безсилля Дмитро. – Хiба ж не видно, хто їде, хто йде по шляхах?
– Фашисти хочуть наш слов'янський корiнь висiкти. Тому всiх б'ють, – пояснив старий учитель Микита Дем'янович, увесь облитий сивиною.
А з усяких темних куткiв i щiлин починали виповзати мокрицi, безбатченки, у яких, крiм отруєного гнилого мозку i неситого шлунку, нiчого не було. Якiсь пiдозрiлi ворожки i ворожбити гадали та розпускали поголоски, одна одної потворнiшi. З'явився злодiй, що з тюрми не вилазив, Олександр Кухня, покрутився, покрутився i десь зник, пообiцявши, що скоро прибуде, i не сам; десь у лiсах переховувався Лiфер Созоненко, переказавши, що незабаром вiн вiдкриє свою комерцiю.
Розповiдали жiнки: тепер у Варчука перед всiма iконами горять свiчки.
– Чекали своїх визволителiв – дочекатись не могли, i нарештi iдуть вони, – радiв старий Созоненко, що звiдкись з'явився цими днями в селi. Його сiре потрiскане обличчя лущилося брудною iржею ластовиння, а в очах свiтилася люта рiшучiсть.
– Виповзають гади недобитi. Хоч би їх кудись погнали, – хмурячись, казав Дмитро до Микити Дем'яновича.
– Закону нема такого.
– Так потiм вони людям дихнути не дадуть.
– Може ще вiдженуть ворога.
– Коли б так, – зiтхав i жадiбно ловив усяке слово надiї.
Тa наступний день не приносив утiхи. I коли у Майданах окопалися нашi батареї, Горицвiт зiбрався в дорогу.
– Куди тобi такому їхати? – припала до нього Югина. I тодi зовсiм несподiвано втрутилася мати, що досi мовчки стояла бiля столу, не зводячи погляду з сина.
– Нехай, дочко, їде.
Здивовано поглянув Дмитро на матiр. А вона вийшла з сутiнкiв, невисока, сухорлява, з страдно опущеними вниз зморшками бiля уст, вогко свiтячи глибокими чорними очима. I така мука коливалася на її лицi, що мимоволi Дмитро нахилив голову.
– пдь, сину. Така тобi, видати, випала доля. А її не обскачеш конем. Бачиш, що робиться на свiтi: дiток убивають, старих убивають, а хто ж оступиться за них… Такий нам час тяжкий випав… – От-от мала заголосити, але перемогла себе i вже говорила повiльнiше, глухiше: – пдь, дитино моя, i повертайся скорiше. Зi своїми повертайся. А ми вже без тебе горювати будемо. Кожної години виглядатимемо з шляху. Кожної хвилини тебе споминатимемо.
– Куди ж вiн такий? Сам за собою не догляне… Може вiдженуть ворога…
– Хочеш, щоб Варчук за мною доглянув? – рiзко обiрвав дружину. – Ще нiмцi в село не вступлять, а
