що уже заранi норовлять, кому горло перегризти… Партизан би з мене повинен бути справжнiй. Лiси ж як знаю! – i замовк. Незручно стало, що сам себе почав хвалити…
– I тобi знайдеться мiсце в боротьбi. Степан Михайлович вiрно сказав: увесь народ на партiйнi дороги виходить. Крiпко запам'ятай цi слова, Дмитре. Тепер нема життя для себе – лише для Батькiвщини. – Почав прощатися Свирид Яковлевич. – Ну, сину, будь здоровий. Всю свою силу i гнiв на ворога обруш. Вiрю тобi, як батьковi твоєму.
Сива голова Свирида Яковлевича нахилилась до Дмитра. В того на очi навернулися сльози…
…От i вiддаляється бричка з Мiрошниченком i Кушнiрем. А ти стоїш, притулившись до плота, i очима проводжаєш її, неначе половину свого життя.
Да, хорошi, чеснi люди були. Нелукавi, нехитрi. Простi, роботящi i добрi. Чи зустрiнемось iще колись, чи тiльки в згадках будуть приходити до тебе, як отой сад, що квiтнув i одцвiтав…
Шкутильгаючи, скриплячи зубами, вiн виходить з двору, перепиняє пiдлiтка-їздового, що навстоячки жене конi на шлях.
– Завезти на пошту. Тiльки обережно їдь! – довго вмощується i нiяк не може вмоститися на возi.
– Поїду так, що й води не схлюпнув би, – з готовнiстю метушиться на возi проворний хлопчак, а потiм гукає:
– Тiтко Югино, винесiть дядьковi Дмитровi подушку…
Телефонiстка нiяк не може додзвонитися до секретаря райпарткому, i Дмитро, кривлячись, мовчки лягає на лавi. Коли ж йому передають трубку, од хвилювання не може промовити слова, тiльки важко i голосно дихає.
– Я слухаю, – чує до болю рiдний i чiткий голос Кошового.
– Доброго дня. Це я, Дмитро Горицвiт.
– Як почуваєш себе? Одужуєш?
– Потроху.
– Гаразд. Чимсь допомогти треба?
– Да. Недавно поїхали Мiрошниченко i Кушнiр. I почув я себе тепер вiдрiзаною скибою… Куди менi приткнутися?.. Коли б не нога…
– Я подумаю, Дмитре Тимофiйовичу. Пiзнiше подзвоню. Але Iван Васильович не подзвонив. Увечерi, коли вже на вулицях вляглася за худобою курява, пiд'їхав на машинi до самого двору.
– Здоров, здоров, Дмитре Тимофiйовичу, – згинаючись, увiйшов до хати. I Дмитро побачив, як змiнилось – почорнiло i схудло – довгасте обличчя Iвана Васильовича. Розкiшний кучерявий чуб тепер був скуйовджений, збитий, потоншала вся кремезна постать, на вилицях з-пiд туго натягнутої шкiри рiзко окреслились м'язи, тiльки очi так само свiтились ясно i з доброю насмiшкою. Повечеряти Iван Васильович вiдмовився навiдрiз – часу нема. Але говорив з Дмитром бiльше години.
– Боротьба нелегка буде. Чув промову товариша Сталiна?
– Чув. Тому i звернувся до вас, бо тепер i визначається чоловiк. В горi, в бiдi. Хоч i покалiчили менi, Iване Васильовичу, ногу, так серце ж не покалiчене. В темну нору я зашиватися не думаю.
– Знаю, Дмитре, тебе… На пiдпiльну роботу не вiзьмемо – гарячковитий, а в партизанський загiн приймем. Там ти себе, думаю, зразу проявиш.
– Спасибi, Iване Васильовичу.
– З Вiктором Снiженком, здається, ти добре знайомий?
– Знаю голову Супрунiвського колгоспу. Вiрний чоловiк. Старий член партiї.
– Справжнiй бiльшовик. Тримай iз ним зв'язок. Я попереджу його. Вiн уже почав нову працю, тяжку i вiдповiдальну… Роботи хватить i тобi.
– Гаразд, Iване Васильовичу, – повеселiшав Дмитро. – I найтяжча робота, коли вона межи люди йде, не згинає, а вгору пiдносить.
– Ну, одужуй скорiше. Всього доброго тобi. Давай попрощаємось, бо хто знає, чи скоро побачимося. – I Дмитро, хвилюючись, мiцно цiлує солоно-гiркуватi уста Iвана Васильовича. – А щодо вiдрiзаної скибки, то дуже невiрно думаєш. Пригадай, Дмитре, кобзаря Iвана Запорожченка. Вiн слiпий був, а бачив бiльше за iншого зрячого. Слiпий партизан! – Це достойний приклад для кожного бiйця. Справжня людина нiде i нiколи не стане вiдрiзаною скибкою, бо смiливий шлях i серце її… Може навiть прийдеться тобi i самому на свiй розсуд i риск дiяти. Так завжди повинен вiдчувати, що тебе вся радянська земля, нашi люди, наша велика партiя пiдтримують. Не почуєш цього – здичавiєш, пропадеш. Почуєш – найдеш у непрохiдних хащах вiрну дорогу, її серце пiдкаже. Видужуй скорiше, – ще раз повторив i вийшов з кiмнати.
ХII
Над незвично тихим селом мiсяць розплескує прозорi потоки; блакитна повiнь, здається, розколихує землю, i вона от-от попливе в далечiнь, напинаючи темнi паруси молодих садiв. На фонi неба, наче висiченi, рiзко окреслюються самотнi дерева, i Сергiй Олексiєнко ловить себе на тому, що вiн i природу сьогоднi вже бачить по-iншому – очима розвiдника. «Вночi треба спостерiгати знизу вгору», – пригадує слова командира партизанського загону Олекси Дмитровича Недремного i, враховуючи особливостi теменi, прикидає вiддаль до великих i дрiбних орiєнтирiв.
На левадi форкнув кiнь, згодом до нього пiдiйшов чоловiк, на якусь хвилину двi тiнi злилися в одну, i вже вершник помчав до шляху.
«Орiєнтир номер один експлуатує технiчнi можливостi орiєнтира номер два», – усмiхнувся Олексiєнко.
Покоротшали тiнi дерев, над ними, погойдуючись, проповзали обважнiлi хмари, плямили зволожену землю.
З хати Горицвiта вийшов Iван Васильович, на подвiр'ї попрощався з Югиною та Докiєю. Спросоння зiтхнула хвiртка, i уже Iван Васильович, приминаючи живкий подорожник, пiдходить до машини.
– Сергiю, повний!
– ксть, повний! До бази?
– До бази.
За селом – пшеницi, пшеницi. Хвилююча привабнiсть iскристої далини i невпинний строгий рух на шляху, без огнiв, без гомону, без пiсень. За сiрим павуком дорiг розпластався протитанковий рiв. Швидко, з розмаху наближається лiс, як наближається тiльки вночi. Машина в'юнить трав'янистими просiками, розмелює галузки сухостою, обсiвається синiми ягодами роси. I раптом:
– Стiй!
Двi постатi з рушницями перегородили тiсну кривобоку дорогу. Iван Васильович вискакує з кабiни.
– Товариш Новиков тут?
– Тут, наш комiсар.
– Машини приїжджали?
– Приїжджали, i Генадiй Павлович, хоч скiльки було роботи, не пустив їх у лiси – на узлiссi розвантажували.
Один партизан веде Iвана Васильовича в глибiнь лiсу. їх ще раз перепиняють, потiм на стежцi з'являється постать Генадiя Павловича Новикова, його смагляве обличчя усiяне краплинами поту, чорний чуб крилом нависає на вперто пiдiбрану брову.
– Чаклують полуночники? – вiтається Iван Васильович
– Чаклуємо i, здається, непогано.
– Побачимо.
– Це як сказати…
– Сумнiваєшся? Бачу, хвалитися умiєте.
Iван Васильович упевнено йде до того мiсця, де було закладено додаткову матерiальну базу. Ось i граб, присадкуватий, який, здається, не росте, а вростає в землю: ось i зарiсть вовчого лика; ось i чарiвна завiса берiз, яка зупиняє чорнолiсся перед низиною. Але де ж база? Iван Васильович нахиляється, проводить
