корчували немудру лiнiю оборони, яку на ходу спорудили вчорашнi донбасiвськi шахтарi, прямо з маршу втягуючись у бiй. Спочатку це була навiть не лiнiя оборони, а покривлена в'язь наспiх викопаних незамаскованих окопiв i щiлин. На неї розмашисте i щiльно ринула ворожа мотопiхота. Ринула, заметалась у власнiй плутанинi трасуючих куль i вiдкотилася, залишаючи на полi бруднозеленi купини убитих та безпомiчнi мотоцикли, якi, слiпо описавши круг чи дугу, неприродно скручувались i здригаючись, верещали незаглушеними моторами.
За мотопiхотою посунули танки.
На допомогу шахтарям вчасно пiдоспiв артилерiйський дивiзiон, командир якого вже на практицi успiшно показав, що може зробити взаємодiя артилерiї й пiхоти.
Кiлька танкiв, стрiляючи з гармат, таки прорвалися до окопiв, круто розвернулися, щоб випрасувати їх. З щiлин полетiли пляшки з сумiшшю КС. Жалiбно задзвенiло скло по бронi, i найближчi машини викинули над собою мерехтливi полотнища вогню.
Останнi танки ще розвернулись на тридцять градусiв i, петляючи, метнулися назад. Поперед них, на синьому тлi смеркання, почали виростати чорнi алеї здибленої землi.
Пiсля цього бою змiцнiла сила бiйцiв, змiцнiла i лiнiя оборони. Тепер щоранку над нею почав уїдливо, з старечим придиханням, бурчати «фокке-вульф». Покружлявши, вiн лiниво тягнув свою драбину на захiд, звiдки незабаром напливали одутлi бомбардувальники.
Сьогоднi ж над покалiченим полем не з'явився нi «фокке-вульф», нi бомбардувальники. Вночi на переполовиненi сили шахтарiв кинулася свiжа танкова частина, прикриваючи навалу вiдбiрних померанських стрiльцiв, що з боями пройшли Польщу, Бельгiю i Францiю. Танки прорвалися i чорними вогнедишними вежами посунули до невеличкого бiленького мiста – тактичної глибини оборони.
Партизанський загiн iменi Сталiна залишився в тилу у ворога.
Пiсля останнього донесення втомлених i нахмурених розвiдникiв Генадiй Новиков тихо виходить на узлiсся. В iмлистому вогкому свiтаннi лежить прим'ята, розвержена i мовчазна земля. Над лiнiєю окопiв – туманний вiдпар i незвичний спокiй. Але цей спокiй тяжчий, нiж гуркiт бою з химерним перехрестям трасуючих куль, з пурпуровими сполохами мiн, з фурчанням перегрiтих осколкiв i клубами перемеленої коренистої землi.
Смутний напружений погляд шукає будь-якої ознаки життя, а серце так щемить, як може щемiти тiльки раз на вiку.
«Нема наших», – виривається зiтхання, а зiр ще марно вiдшукує в полi найдорожчi сподiвання.
– Пiшли, Генадiю Павловичу! – Невелика мiцна рука Недремного лягає на плече Новикова.
– Пiшли, – труснув головою, наче струшуючи тяжкий сон, i командир загону бачить, що золотистi обiдки очей комiсара стали червоними.
– Гостей непроханих треба сподiватися. Наближається наш перший бiй. – Недремний говорить неквапно. Провiвши свою юнiсть в боротьбi, вiн добре знає вагу слова «бiй»: воно вiдриває смiливу людину вiд найтяжчих переживань, повертає її до строгого кола конкретних обов'язкiв.
– Мiнувати дорогу ще рано? – Новиков насуплює чоло, щоб краще зосередитися.
– Ранувато. Ще можуть десь нашi прорватися.
– Коли б то.
Над головою, захекавшись, летять сiрi обважнiлi «хейнкелi», потiм, обганяючи бомбардувальникiв, прозудiли два «мессери», i їхнi поламанi тiнi замерехтiли по стовбурах дерев.
– Пора на полiтiнформацiю, – хмурим поглядом проводить Новиков знахабнiлi самольоти.
– Яка тема сьогоднi?
– Народна вiдповiдь на промову товариша Сталiна.
– Тема всiєї нашої боротьби, – задумливо говорить Недремний, i на його свiжовиголенiй щоцi ледь помiтно ворушиться задавнений шрам.
– Всiєї.
– Хороше б було пiсля такої полiтiнформацiї негайно дати наочний урок ворогам. Сьогоднi ж.
– Поєднати теорiю з практикою, – спалахнули очi комiсара. – Треба щось придумати партизанське. – Враз вираз його обличчя стає спокiйнiшим: попереду стоять партизани.
Опiвднi розвiдка загону зустрiлася з головними дозорами нашої вiйськової частини, яка вирвалася з оточення. Скоро на лiсовiй дорозi з'явилась i сама частина. Попереду йшли пiхотинцi, сапери i кiлька пiлотiв, далi на пiдводах їхали пораненi, а прикривали колону артилеристи, виставивши позаду рябу трофейну гармату.
Партизанський штаб нашвидку познайомився з армiйськими командирами.
Молодцюватий капiтан з акуратно нашитими гарматами на петлицях, не кваплячись, пiдiйшов до партизанiв.
– Загiн iменi Сталiна?
– Загiн iменi Сталiна.
– Самоперевiримося? – вийняв з гiмнастьорки посвiдчення. Уважно переглянув документи Снiженка. – Вахту приймаєте?
– Приймаємо.
– В добрий час. Дивуєтесь? – показав на колону. – Тепер ми стали «загальновiйськовою» частиною – приєдналися до нас iз рiзних родiв вiйськ. Хлопцi бойовi! Одне озброєння про щось говорить, – з неприхованим задоволенням глянув на своїх бiйцiв.
Справдi, бiльшiсть воїнiв були озброєнi автоматами, радянськими i нiмецькими, та ручними кулеметами.
Новиков виразно подивився на партизанiв.
– В бою добули?
– В бою.
– Мiни у вас є? – з надiєю поглянув Снiженко на капiтана.
– Веземо. Небагато.
– Нам би хоч трохи.
– Протитанкових, протипiхотних?
– I тих i iнших.
– Вахту приймаєте по всiх правилах, – засмiявся капiтан.
Снiженко полегшено перевiв подих: значить, щось таки перепаде.
– Старшина Кузнецов! – гукнув капiтан.
– Старшина Кузнецов! – пiшло по колонi. Незабаром до обочини пiдбiг бiлявий вилицюватий боєць. Нижнiй пружок його пiлотки темнiв од поту.
– Товаришу капiтане, старшина Кузнецов за вашим наказом з'явився! – умiло козиряє i хвацько пристукує закаблуками.
– Подiлися мiнами з партизанами.
– Мало їх у нас, товаришу капiтане, – незадоволено витягується обличчя Кузнецова, i Снiженко в нiмому проханнi не спускає очей з командира.
– Я знаю. Подiлись по-братському.
– Це наполовину? – жахається старшина.
– Наполовину.
– Слухаюсь, товаришу капiтане! – В голосi проривається явне незадоволення.
Снiженковi чогось здається, що Кузнецов неодмiнно поскупиться, тому й пропонує свою допомогу старшинi.
– Ходiмо, – буркоче той, i вони через якусь хвилину починають на ходу розвантажувати вiз.
Чорнi, як черепахи, протитанковi мiни зразу ж пiднiмають настрiй начальниковi штабу. Вивантажує їх з любов'ю, промовляючи нiжнi слова. Кузнецов спочатку дивується, потiм смiється i добрiє.
– Бери! Грабуй! – в поривi щедроти вiн дає начальниковi штабу три зайвi протитанковi мiни. – Закладемо їх зараз? – по-змовницькому пiдморгує бiлою, надломленою посерединi бровою.
– Закладемо, – в тон вiдповiдає зворушений Снiженко i кличе до себе пiдривникiв. Вони старанно викопують ямки, а старшина закладає, умiло опоряджує i маскує мiни. За кожним його впевненим рухом, нiби зачарованi, затаївши подих, слiдкують партизани.
