нервово ходив Тур, когось виглядаючи з темряви, А жита шелестiли тихо-тихо, неначе хотiли заколисати землю, натомлених бiйцiв, i в той шум вривались поодинокi пострiли, кулеметне стрекотання, гул машин i гудiння самольотiв, що пливли мiж зорями, як зорi…
От i його життя, неначе краплина в рiчку, влилось у воєнний потiк. I минуле було прожито для того, щоб ствердити майбутнє. I, як ота краплина з рiкою, вiн з'єднаний з усiм свiтом, що кинув його на старий вiйськовий шлях, через який лягає путь йому, Григорiєвi, чи в життя, чи в небуття…
Пропливали перед очима знайомi рiднi мiсця, стрiчався вiн зi своїми земляками, рiднею, iшов назустрiч Софiї, своїм дiтям… Дарма що в нього такi невеликi вiйськовi знання. Вiн доб'ється, щоб i йому, кажучи про своє непомiтне дiло, можна було смiло дивитися у вiчi людям, що недаремно живуть на свiтi. Пригадав i Горицвiта. Пiсля подiї в Городищi Григорiй зразу ж вiдчув до Дмитра глибоку приязнь i вiрнiшим поглядом оглянув його нерiвний шлях. Так, Горицвiт, зриваючись, завжди спинався угору. Була у Дмитра якась незграбнiсть чи невмiння швидко зiйтися з людьми; тому й переганяли його давнi друзi, що легко, рiвнiше входили в життя. I Григорiєвi тепер стало зрозумiло: Дмитро в чомусь вiдставав од своїх друзiв, але в головному – в любовi до своєї Вiтчизни – вiн був їм рiвня. Вiн не той жорсткий камiнь, що тiльки лишаями обростає.
Подзвонив командир дивiзiону й викликав комбата. Обвалюючи пiсок. Тур спустився в щiлину i припав до трубки.
– Нi, не приходив… жду, дочекатись не можу… Я теж тай думаю… Такий не прогавить грушку в попелi, як що, то i з жару витягне.
У наушнику заклекотiв короткий смiх, i Тур передав трубку Григорiєвi. При свiтi зiрок невелике довгасте обличчя командира батареї було виразно бiлим, тонкi нервовi уста зрiдка пересмикувались, чи то вiд нiчної прохолоди, чи вiд нетерплячки.
– Спати не хочеш?
– Нi, товаришу лейтенанте.
– А я поспав би. Отак, у саду на сiнi, щоб крiзь гiлля було видко небо i зорi, – усмiхнувся i зразу споважнiв; прислухаючись до шереха, нечутно вискочив на поверхню.
На свiтанку пiсля змiни, уже засинаючи, Григорiй почув схвильований, радiсний оклик Тура;
– Созiнов… Мiша! Це ти?
– Сам собою, Type! – дзвiнкий, веселий тенор наближався вiд дороги. «
Григорiй, пiдвiвшись на лiкоть, побачив невдалiк од себе високогрудого лейтенанта з блискучими очима i глибокою ямкою на пiдборiддi. Iшов вiн легко, наче не приторкався до землi, тiльки зрiдка мерзлякувато поводив рухливими плечима. Усе його тiло курилося ледь помiтним димком – одiж i лейтенанта, i двох бiйцiв, що йшли позад нього, була мокра до рубчика.
– А я вже чого не передумав, Мiша.
– Знаю, знаю твою поетичну натуру. Може i вiрша-некролога склав «Убили друга Мiшу…» i так далi.
– Досить, Михаиле, не жартуй.
– Ну, Туре, а якi ми данi принесли! Недарма в болотi нам очi комарня виїдала. Засiкли фашиста. Видко, в наступ готується. До нас пiдсунувся.
Коли побачив в руках топографа з готовнiстю розгорнений панорамiчний рисунок мiсцевостi, по- змовницьки усмiхаючись, вказав Туровi на хутiр, що туманився на правому, крутiшому березi рiчки; потiм ускочив в окоп i доповiв командировi дивiзiону:
– Засiкли скупчення машин i живої сили.
Лiгши на землю, Созiнов iз Туром зосереджено нахиляються над картою, накриваючи її жовтуватим целулоїдним кругом, старанно i швидко готують данi. Хвилююче пiднесення i нетерплячка охоплює всiх бiйцiв. Утомленi, мокрi розвiдники, виливаючи з чобiт коренисту багнюку, тихо сповiщають про свої пригоди, дослухаються до коротких слiв командирiв.
Ось Тур рвучко пiдвiвся, виструнчився, i Григорiй з трепетом ловить команду:
– По скупченню пiхоти!
– По скупченню пiхоти! – урочисто передає на батарею першу в своєму життi бойову команду i до болю притискає трубку до вуха. Глухо обiзвалась огнева, i Григорiй стверджує вiрнiсть команди коротким армiйським «да».
– Гранатою! Взривач осколочний!
– Гранатою! Взривач осколочний!
– Заряд четвертий!
– Заряд четвертий!
– Основний напрямок правiше один двадцять!
– Основний напрямок правiше один двадцять!
– Рiвень тридцять ноль…
Слова i цифри команди, наростаючи, так охоплюють, переповнюють все тiло, начеб воно вже торкнулося хвиль довгожданого вогню.
– Першому один снаряд. Огонь!
– Першому один снаряд. Огонь! «Пострiл»… – як музика, вiдгукнулась огнева. З качиним свистом над ними пролiтає снаряд.
– Лiвiше сорок! – доповiдає, вiдриваючися вiд стереотруби, Созiнов…
– Правiше ноль шiстнадцять. Вогонь! – махнув рукою Тур. Григорiй чiтко передає команду на огневу i чує хвилююче «пострiл». Мелодiйний свист розрiзає свiтанкову прохолоду.
– Вiрно, мiнус, – кидає Созiнов.
– Правiше…
– Прицiл…
– Огонь!
– Плюс! – доповiдає Созiнов.
– Зараз ми вiзьмемо гадiв у лещата, – криво усмiхається Тур. – Лiвiше ноль-ноль три!
– Лiвiше ноль-ноль три!
– Прицiл сто шiстнадцять!.
– Батарея, огонь!
– Батарея, огонь!
Громовi пострiли гаубиць через короткий iнтервал перегукуються з глухiшими розривами.
– Накрили! – вiдривається вiд стереотруби Созiнов. – По машинах вдарили! Зачадили!
– Батарея, чотири снаряди, бєглий огонь!
– Батарея, чотири снаряди, бєглий огонь! I знову над самими головами артилеристiв врiзається в блакить сумовитий шелест, i знову глухо бухкають розриви.
Цi напруженi хвилини стають часткою твого життя, 1, здається, нiколи не було тишi на землi.
– Огонь! – знову махнув рукою командир батареї.
– Огонь!
Далекi розриви зливаються в суцiльний гуркiт, вiн розростається, i обличчя артилеристiв ряснiють жорсткими усмiшками.
– Пiдскакують фашисти!
– Вище хутора стрибають!
– Аякже, до неба ж треба летiти – не близька дорога…
– Вiтаю, Туре, з успiхом! На користь тобi iде командирський хлiб.
I Григорiй помiчає, як широко розкриваються в блаженнiй усмiшцi обличчя бiйцiв, що любовними очима дивляться на командирiв.
– Командир полку виносить подяку лейтенанту Созiнову I лейтенанту Туру, – передає Григорiй слова командира дивiзiону. Але бiля стереотруби вiн уже не бачить високогрудої постатi. Лейтенант, прихилившись головою до стiнки спостережного пункту, навсидячки спить, не чуючи, як сипкий пiсок тече йому за комiр. Одяг його парує легким димком, а стомлене обличчя яснiє напiвдитячою довiрливою усмiшкою.
I Григорiй з жалем i повагою дивиться на лейтенанта, наче це його син.
