страшне.
– Вiйна? – впивається в голубi блискучi озерця.
– Вiйна! Фашист напав. – Ще мiцнiше припадає до нього, ще мiцнiше затискає його шию теплими руками.
Бiльше не треба слiв, бiльше не бачить вiн нi блакитного погляду, нi самої Югини. Може вона тепер вiдiйшла вiд нього? Нi, певне злилася з ним в єдиному подиху. Отi радiснi, невловимi хвилi, що цими днями переповнили його душу, раптом обриваються, i холод просочується аж до мозку.
«Вiйна! Яка ж вона?» – уявляє розпливчастi тьмянi картини, що заворушилися десь бiля обрiю.
Бачить їх по-своєму, як бачить хлiбороб, що викохав щедру ниву не на радiсть, а може на поталу.
Який урожай у цьому роцi! Найстарiшi люди не пам'ятають такого. Оновлена земля, наче з глибин своїх, пiдняла могутню сiлу, i закрасувалися жита, вищi росту людського; в садах дерева ломилися вiд буйного плоду, пасiчники нiколи не брали таких узяткiв. I цю землю, родючу i добру, пригасить, запечалить повiв вiйни…
Бачив на полi бою, як злобне залiзо розорювало ниви; не сонячнi вiнки, а пожежi клубилися в небi, i не радiсним перепочинком чи турботою, а кривавим трудом i вiчним спочинком вiяло з нахмурених ланiв.
Як багато того дня промайнуло картин – одна сумнiша за другу. I хiба вiн мiг знати, що ця вiйна буде страшнiша за всяку картину, яку може породити людська уява.
– Дмитре, що ж ми будемо робити?
– Що? Воювати будемо з фашистами, Батькiвщину боронити. До останнього подиху захищати, Югино.
– Правда, мiй любий… А як же ти?
– Вилiкуюсь – i на фронт. Не буду коло твоєї спiдницi сидiти. – I зразу ж подумав, що дружина може його гiркий жарт прийняти за докiр; та вона, видно, так i зрозумiла, бо, приглушивши зiтхання, мовчки з жалем подивилась на нього; незаслужена образа просковзнула по обличчю. Вiн довго вiдшукував потрiбне слово, щоб зм'якшити свiй докiр, та не змiг вiдшукати i, непомiтно, забуваючи за дружину, знову перенiсся думками в оту невiдому далечiнь, що i йому десь готувала своє мiсце i долю.
У хату увiйшли Докiя i Андрiй. Обличчя матерi було чорне, як нiч – глибокою темiнню вiяли запалi скорботнi очi, ряснi зморшки, уста.
«Як може зразу змiнитись людина», – перевiв погляд на Андрiя, що стояв бiля дверей, стрункий, задуманий, бiлявий, ще бiльше вiдтiняючи згорьоване обличчя Докiї.
– Де Ольга? – йому хотiлося в цю хвилину бачити всю сiм'ю. Югина вийшла з хати i незабаром повернулася з дочкою. Тихо пiдiйшла дiвчина до батька i стала, похнюпившись, коло лiжка.
– Ти чого, донечко?
Двi волошки глянули на нього i знову сховались пiд темними вiями.
Мовчки зiйшлась вся родина бiля свого господаря, неначе прощаючись з ним. Дмитро довгим-довгим поглядом обвiв усiх i тихо промовив:
– Журбою бiдi не пособиш i голови теряти не треба. Не за нами одними прийшло горе. Тримайтеся ж одне одного, яка б лиха година не бушувала над вами. Ми сильнiшi всякого лихолiття. – I замовк – нехватило слiв. Щось стиснуло йому горло i, охоплений думками, згадками, не мiг умiстити в серцi усього життя, що прорвалося густо i боляче.
IV
Похмурнiло навколо в цi днi.
Проводжали жiнки чоловiкiв, матерi – синiв, виряджали рiдних та кревних; дитячими ручками, дiвочими устами прощалось село зi своїми синами. I нiхто в селi не сiдав у машини. Йшли пiшки аж до чорнолiсся, глибинним зором оглядали тi простори, що лягли з роками як найдорожчi скарби. Прямували завтрашнi солдати у невiдоме – битись за цi простори, життям обстоювати тi свiти, без яких не можна прожити людям, як серцю без кровi.
Не одної вдачi, не одної волi та сили були. Та буйна молодiсть, як яблуневий цвiт, першою прощалась з рiднею. Пройшли довгими вулицями, завзято, гордовито спiваючи похiдних пiсень. Навколо з заздрiстю крутилися виводки малечi. Вони бiльше за всiх вболiвали, що не їм iти на вiйну, вони ж найбiльше розхвалювали своїх братiв та родичiв.
За селом, як по командi, юнаки вскочили на машини, обнялись, переплелись руками, i пiсня, що тiльки раз так спiвається у життi, широко розляглась над безмежними мiнливими плесами поля. Могутнiй у своїй силi i принадно сумовитий по звучанню тенор, обриваючи душу, пiдводився до самого неба. Ще не встигли молодi баси грiзно повторити приспiв, як знову заспiвувач наповнював поля неповторним трепетом.
I довго не розходились жiнки, чоловiки, дiвчата з шляху, схвильованi прощанням, пiснею i думами про завтрашнiй день. Старшi роками були бiльш задуманими, суворими. А тут ще як почнуть жiнки печалитися, то iнший чоловiк i не витримає – сам хмарою насупиться, гладячи рукою дитячу голiвку. А Варивон зразу ж нагримав на свою рiдню:
– Чого ви менi, значить, похорон справляєте? Не дадуть чоловiку спокiйно чарку випити. От ускочив у сльози, як у росу. I де їх ото набралося? Ану, хай чорти Гiтлера у смолi кип'ятять, випиймо за нашу удачу. Пий, стара, – звернувся до Василини, – бо скоро горiлка вiд твоїх зiтхань прокисне.
З Дмитром прощався спокiйно, тiльки очима косував на Василину, що й на людях не витримала, плакала.
– Жаль, Дмитре, що не разом iдемо. З таким, як ти, гори б ворочали. З тобою i працювати гаразд, i горiлку пити, i чортiв бити. Коли б, значить, стали плече в плече, – нiхто б нас i залiзом не сколупнув.
Спасибi за добре слово, – розчуливсь Дмитро. – Справно воювали за свою землю. Ще може стрiнемось.
– Стрiнемось. Як не на вiйнi, то пiсля вiйни – я вмирати не збираюся, – подивився на Дмитра з твердою надiєю. – Думаєш, сам себе потiшаю. Вiрю, значить, що нiякий дiдько мене ї вiзьме. Дивлюсь на iншого i злюся – то був чоловiк чоловiком, а це за день як тiсто розлазиться. Тьху на тебе, окаянний, думаю. Чи ти, значить, коло дiжки согрiшений, чи яка тебе трясця мiсить? Я такому i в пику затопив би.
Тричi поцiлувалися, мiцно, щиро. Варивон, перехопивши рукою жiнчину шию, опустив долоню на блузку i вже з-за плеча усмiхнувся:
– От шкода – свою жiнку покидати. Вона як пiсня в мене: радiсть посилить, а смуток розвiє. Тiльки в цi днi моя пiсня зажурилась. Пiшли, дорога. – Так i вийшов iз хати i пiшов селом, пригортаючи молодицю.
«Такого бiда не скрутить. Воїн», – любовно провiв невисоку огрядну постать Варивона i знову, кривлячись од болю, змислився над своєю долею.
Григорiй Шевчик в цi днi, до мобiлiзацiї його року, хотiв якнайбiльше побути з дiтьми, з дружиною, бабою Ориною. Раптом усе домашнє стало дорожчим, начебто вiн тепер бажав наверстати минуле, коли бiльше часу проводив поза домом. Раз навiть майнула думка: «Певно, Дмитра завжди так тягнуло до родини, як мене зараз».
Але невiдкладнi турботи вiд зорi й до зорi тримали Григорiя серед людей. Вiн перший гостро розкритикував маршрут, по якому мали гнати в тил колгоспну худобу. Од злостi голос у Шевчика став бiльш рiзким i книжним:
– Це план, можна сказати, канцеляриста Скоробреха, який все врахував, крiм… вiйни. Прямо тобi стратег – гуртами захотiв осiдлати дороги найбiльшого руху.
– Зате це найкоротший шлях, – спробував хтось оправдатися.
– До повної плутанини або й загибелi – ви хочете сказати? – вiдрiзав Григорiй. – Худобу ми переправимо через Буг i поженемо польовими дорогами.
– Ех, скiльки пашнi витолочимо, – зiтхнув Олександр Пiдiпригора.
Григорiй з докором поглянув на гуртовщика i ледве сам не зiтхнув. Одначе зразу ж нахмурився, щось
