картоплищi. А через деякий час знову почалась та сама небезпечна гра: з-за хат, з городiв, вулиць просочувалась дiтвора з вiдстовбурченими кишенями, пазухами; хлопчаки вловлювали хвильку, коли лiниве око вартового пiрнало в якiсь згадки чи видiння, i кидали за огорожу окрайцi хлiба, яблука, моркву i стрiмголов утiкали подалi вiд колючого дроту.
Змученi, оброслi, почорнiлi полоненi накидались на ту убогу харч, жадiбно впивались у неї, припадаючи до землi. Та багато кому вже було не до їжi – тiльки однi запалi страшнi очi з каламутними голодними тiнями свiтилися з глибоких ям. I Созiнов з острахом одвертав свiй погляд вiд тих страдних вогникiв, якi, туманячись, уже губили i тоненьку лiнiю обрiю, i масиви землi.
Нi, вiн не буде ждати такої смертi. Хай його куля наздожене на дротi, перепинить на дорозi, але вiн буде тiкати, i то негайно тiкати, щоб не ослабнути, не охлянути, як тi сердяги, яких вже не радує нi сонце, нi життя.
Вiн пильно слiдкує то за одним, то за другим вартовим, вибираючи бiльшу «шляпу».
«Ага, от цей пiдходящий», – переповзає на другий бiк табору, що тут вiддiляється дорогою i тином вiд зважнiлого города. Сутулий пристаркуватий нiмець, клiшняючи вигнутими ногами, байдуже i втомлено пiдiймає важкими чобiтьми кудлатий пил. Тоненьким голосом щось замугикав пiд нiс, ще бiльше нагинаючи голову донизу.
«Такий поки схопить гвинтiвку, зажене патрона – можна перескочити в город. Як же з-пiд дроту виповзти?» – Довго сновигає по табору, поки не знаходить заржавiлий вiконний прогонич. – «Погана, погана зброя, та де ж кращої взяти?» – i осмiхається в душi, пригадавши приказку Тура: «Сякий-такий Пантелiй, а все-таки веселiй.. Де ти тепер, друже?»
I вiдгонить настирливi думки, що окреслюють безкровне, з загостреним носом обличчя побратима.
«Нi, не такий ти, брате. Ще побачу тебе».
Та знову марево розстеляє сiрий кинджал дороги, бiля якої лежить командир, а кров його яскраво червонить зелену траву та бузковi косарики.
«Як розiгралися нерви пiсля приступу», – до болю стискає прогонич в руцi i пильно слiдкує за сутулим вартовим, вивчаючи кожен його рух…
Сонце вже наближалося до далекої зубцюватої смуги лiсу, коли на саму середину табору викотився парокiнний вiз, навантажений гарбузами. Старий вусатий машталiр з переляканими i страдними очима зупинив конi; до воза пiдiйшов нiмець-охоронник, схопив гарбуза i вдарив ним по колiнах полоненого. Вдарив i розреготався, аж перехиляючись назад. Знову пiдiйшов до драбиняка – i недоспiлий гарбуз розколовся на головi другого полоненого Заливаючись смiхом, фашист бив полонених жовтими, бiлими i рябими опуками, до яких тягнулися голоднi руки; вони розривали на шматки гарбузи i пiдносили цi бруднi шмагки до скривавлених уст Та й таких щасливих, кому попадався шматок волокнистого гарбуза, було небагато…
Добре, що туманна нiч, добре, що на варту заступив той самий сутулий нiмець.
Тупим прогоничем Созiнов копирсає суху землю, грудочку за грудочкою вiддирає пазурами i вiдгортає вбiк. Потiм, спiтнiлий, вiдповзає назад, i прогоничем починає орудувати невеликий червоноармiєць, що прикривав його шинелею.
Скiльки пройшло часу – вiн не може сказати; серце товкло i товкло груди, що вони аж набрякли од болю.
Нiколи так не хотiлося жити, як тепер. Вiн руками зломив би фашиста, коли б той перепинив його на дорозi. Тiльки при згадцi, що нiмець зупинить його, сила з диким гулом, як прибутня вода, розпирала все тiло. Кожну кiсточку, кожну жилку вiн вiдчував у собi, як колись, у спортивних змаганнях. Нi, вiн у це твердо вiрив, що людина може зробитися велетнем, може стати i ганчiркою. Не цураючись усього людського, розумiючи i горе, i сум, вiн нiкому, i в першу чергу собi, не мiг би простити того розслаблення, що розм'якшує волю i силу.
I вiн був готовий до нових боїв i випробувань, бо був солдатом i сином своєї землi.
Наближався свiтанок. Такий, як тисячi свiтанкiв, i не такий. Бо ж невiдомо, чи стрiне вiн, Созiнов, наступний день, чи погляне очима у незмiрну глибочiнь дня, чи почує нiжний приторк передосiнньої землi i золотого сонця, чи вiдчує серцем якусь змiну в безкраїх свiтах, чи збагатиться, хай гiрким, а таки досвiдом, хай нелегкою, а таки думою, а не байдужою порожнявою.
– Готово, товаришу лейтенанте. Хто перший полiзе?
– Як ти хочеш?
– Я за вами.
«Проторенi стежки завжди легшi», – зовсiм недоречно спадає йому на думку i, рукою пiдводячи дрiт, боком виповзає за огорожу.
Як гулко б'ють чоботи вартового, бо вухо притулилось до землi; як дуже шумує в головi; як легко ноги виносять його через вулицю; як мiцно пахне терпким настоєм невидиме коноплище! Яке блаженство – припасти грудьми до землi, всю нiч вдихнути в себе, все небо вловити очима, i знову почути над собою повiв життя. '
Над головою перехитуються кiлька головок маку i чути, як сухе зерно шелестить у вiйчастих головках; нахиливши голову на схiд, задумавсь головатий соняшник; земляним мiцним духом вiють кущi купчакiв. Обережно розводячи руками просо, до нього наближається червоноармiєць.
– Спасибi, дорогий товаришу.
– Носи на здоров'я – всмiхається, стискуючи вогку i шорстку руку, набиту сухою землею.
– Що ж, будемо розходитись?.. Одному зручнiше проскочити…
За городом – росяний луг; iз туману неясно маячить вершок округлого стога; лiворуч сильнiше вiє прохолода – очевидно, там рiчка або ставок. Созiнов знаходить стежку i нею йде назад, щоб вийти на iншу, заплутати слiди, якi легко можна знайти на прим'ятiй городинi, росянiй травi…
Лiс неначе сам iде назустрiч, розчиняє синьозелену браму, вiтає спiвом ранньої пташини.
I тiльки тепер Созiнов почуває смертельну втому, бiль у покалiчених чорних пальцях i голод. Та сон сам закриває воїновi натомленi повiки.
Трудно умирав боєць Юрiй Навроцький.
Iще в напiвзабуттi вiн усiм понiвеченим тiлом чув, що смерть налягає на нього, перехитує лiсовими шумами, бризкає живучими росами, якi вже не оживлять його.
Страху не вiдчував.
Була спокiйна печаль. Не та мудра печаль, з якою вiдходять в небуття старi люди, що наробилися за вiк дiла, дочекалися дiтей i внукiв i вже не раз чули в своїх стужавiлих жилах земляний холод; не та гордовита романтична печаль молодих рокiв, що й розцвiсти не встигли – i теплою кров'ю, i теплим вишневим цвiтом обсiяли грозову землю.
Це була печаль середнiх рокiв, якi з клекотливої рiки юностi випливли на спокiйнiше, однак не вужче плесо. Молодi мрiї i пориви вiдтворювалися, переливалися в матерiальному свiтi в творчий труд, у карбоване зерно, в червонобокi плоди. Уже було в життi щось досягнуто, сказано своє слово, зроблено своє дiло, а невтомна широка душа аж завмирала у трепетi перед розкриттям нових обрiїв, ясних верховин. Це була спокiйна тяжка печаль дослiдника, який, уже тримаючи в руках таємницю природи, випускав її на крутому перевалi.
– Жит… – з клекотом вирвалася згустiла кров, залила уста.
Iскристе, трепетливе, несказанної краси небо пливло над ним, а земля i дерева димiлися ранiшнiм паром. Пахнуло вiльгiстю, жолудями i приємним нагаром вистрiляних набоїв, що лежали навкруги, заволоженi росами i туманом. М'яко i до болю тривожно шумiло небо, лiс i трава, так, як. в дитинствi шумiли йому в рiднiй Жданiвцi. Раптом легкий тупiт уплiвся в розгойданi шуми, тiнь черкнула його обличчя, i вiн почув не то оклик, не то схлип. Кугом напруженого ока побачив перелякане обличчя дiвчинки.
– Доню, – тихо покликав i хотiв поворухнути руками. Тiльки здригнулись плечi, а простроченi свинцем руки мертво лежали в холоднiй скривавленiй травi. I знову, ще тихiше, вирвалось єдине слово:
– Доню.
Золотокоса, округла, як соняшник, голiвка нахилилась над ним; голубi дитячi очi, переповненi жахом, розбiгались, не бачачи нi його, нi ясної днини. Це вiн чiтко зрозумiв; тому, напружуючись, усмiхнувся, ширше розкрив рота, щоб не так заважала терпка кров.
