таких, як дуче, щоб їх навiки розлучило.
– Нехай скорiше повернуться нашi брати, – тремтiв голос Федоренка вiд туги, пристрасного бажання скорiше побачити своїх i напливу думок. Iнодi йому здавалось, що вся його душа витягується i от-от обiрветься. Тiльки вперта надiя та оте жартiвливе слово рятували вiд гнiтючих приступiв печалi. Хоч як було тяжко, а на людях умiв розважити горе, заспокоїти iнших i себе.
– За здравiє нашого краю, нашої Батькiвщини. Нападали на нас нiмецькi пси-рицарi, дiстали льодове побоїще. Напали бонапартисти – тут i костi лишили. Почали воювати гiтлерiвцi – i довоюються, повiр менi, до повного краху, капiтуляцiї i контрибуцiї.
За третьою чаркою вiн уже забував вставляти у розмову труднi слiвця, якi старанно колись виловлював з газет i книжок; починав журитись за синами або розповiдати про своє життя, часом хватаючи десь через мiру.
– Ех, життя чортове настало. Вночi прокинешся, вийдеш у сiни i дослухаєшся: чи тихо на хуторi, а потiм уже просуваєш голову у дверi, повiр менi, наче пацюк з борошна. Машина десь проклята загурчить – i ти без пам'ятi i духу летиш ховатись у лiс. А дорогою пiдеш, то i шкура труситься на тобi. Пташка заспiває, а ти з осторогою оглядаєшся. Пий, Петре.
А колись, як злетяться мої сини, пiду я з ними в село – всю вулицю загороджу – хай любуються, яких соколiв старий Коваль викохав. Де вони тепер? – розламує пальцями жарену рибу.
– Героями вернуться до вас.
– Хлопцi бойовi, нiчого долю гнiвити… То як ти, Петре, на той свiт по безплатнiй командировцi їздив? – усмiхаючись, запитував, i Федоренко серйозно починав розповiдати.
– Билися ми з фашистами, аж поки нас не пiдважив снаряд. Одiрвався я i Григорiй од землi та й летимо на небо. Ну, бог побачив нас i давай гукати святого Юрiя! Такий гадмидер пiдняв, що i в раю, i в пеклi чути. Прилетiв Юрiй на бiлому конi, з списом у руцi i автоматом за плечима, оглянув нас i каже: «Поки менi не треба таких воякiв – iдiть собi, хлопцi, на землю i бийте фашистiв, бо iнакше не бачити вам раю вовiки вiкiв. Погано ж будете бити нiмця, кипiтимете в смолi вовiки вiкiв». Я тодi i кажу Юрiю: «Як же ми попадемо на землю, коли нема туди не то що залiзницi, а навiть поганенької грунтової дороги. А на парашутi спускатися не виходить – в стратосферi вуха обморозимо». Юрiй тодi й каже нам: «Сiдайте, воїни, на мого коня i мiцно тримайтесь, бо як вiдiрветесь, то в небi i зачепитись не буде за якого дiдька». Вилiзли ми на коня; я тримаюсь за Юрiя, Григорiй – за мене, – святий як гикне, кiнь дихнув огнем i помчав навпростець, розбиваючи грудьми хмари, а з-пiд копит тiльки iскри, мов трасуючi кулi, летять. Привiз Юрiй на землю i каже: «Ви, хлопцi, – соколи. Про третю батарею у нас на небi тiльки й балачок. Добре вмiєте воювати. Бийте ворога, не жалiйте клятого, а помрете – до мене приходьте: разом будемо фашистських чортiв у пеклi лупити; завелося цiєї поганi, ледве смоли на них настачиш…»
– Так що ж, будеш, Петро, ворогiв бити, чи вже вiдвоювався? I тiльки з дiдом самогон питимеш до кiнця вiйни?
– Нi, дiду, ненадовго вам напарником буду.
– Куди ж думаєш? До своєї баби? Чи може тут у прийми пристанеш до кого?
– Знаю, до кого в прийми пристати. Хай тiльки товариш поправиться.
– А коли знаєш, до кого в прийми приставати, – багатозначно пiдморгнув, – за твоє здоров'я. Тодi й до дiда заходь, вiн тобi рибки свiжої наловить… Дороги ж я всi у лiсах знаю – може пригодиться дiдова пам'ять.
– Спасибi.
– Спасибi – не вiдбудеш. Ти їж. Линки свiженькi – вдосвiта притаскав. Було ж колись у нас бiля острова всякої риби – човном не проїдеш. Так i затирає тебе. Вдариш веслом – i випливає тобi лин, як порося. Закинеш бредень – аж нутро обривається тобi. Зразу вiз наловиш.
– I в нас було риби колись, – продовжує в тон Федоренко. – Одного року до того її розплодилось, до того загатила рiку, що з одного берега на другий по риб'ячих хребтах переходили.
– Бач, – насуплюється Володимир Iванович i довго нiчого не говорить, незадоволення, що спiймали його на зайвому словi. Повертаючись до клунi, Петро незмiнне питав:
– Григорiю, ти вже скоро своїми копитами будеш чапати? Бо у мене вiд такого життя небавом на душi мох виросте i жаби заведуться.
– Уже чапаю потроху. В головi шумить.
– Може чарку вип'єш?
– Обiйдемося без неї.
– А скоро ти свою бороду збриєш?
– Коли ти собi язика пiдрiжеш.
– Ну, i не брий. Менi навiть пiдручнiше – скорiш на мене яка молодичка кивне, нiж на тебе, старого дiдугана…
– Щось дiстав у лiсах?
– Дещицю знайшов. А як побачив самотню нашу, радянську, гармату – вiр, душа перевернулася. Аж сльози на очi набiгли. Як сирота на сироту дивився на неї…
Ще, в напiвзабуттi, Федоренко чує сердечний бiль, що так тривожить його цими днями, чує глибоке обридливе незадоволення i неспокiй.
«Так i думаєш з дiдом самогон пити до кiнця вiйни».
Ох, i дiд. В саму цiль влучив. Нi, вiн бiльше не може чекати, хай Григорiй одужує, а вiн хоч мiсцевiсть добре вивчить, по лiсах iще полазить.
Уся клуня пахне свiжим лiсовим сiном; крiзь прогнилий стрiп видно шматок неба, неначе щойно вимитого весняною водою. Чорнобородий, постарiлий Григорiй, напiврозплющивши уста, спокiйно лежить в продовгуватiй западинi. Глибока борозенка, врiзавшись у лоб, спустилась до самого перенiсся, а вiд брiв до неї навскiс тягнуться iще двi, мiлкiших.
Петро тихо скочив iз засторонка.
– Куди так рано? – з дiйницею йде до корови Мотря Iванiвна. Ранiшнiй сон свiжить її засмаглi прив'ядаючi щоки.
– Думаю в лiс пройтися. Як припiзнюсь – не турбуйтесь. У лiсi Петро з глибокого тайника, що вiє передосiнньою прохолодою, дiстає обмотаний плащпалаткою автомат, втискає диск; гострим недовiрливим поглядом обводить чорнолiсся. I раптом полегшало, подобрiло на серцi воїна. Вiн оглядав цей дивний закуток з гордовитими дубами, широколистими округлими кленами, спiвучими липами, неначе нiколи не бачив лiсу. Пожадливими, затяжними ковтками пив настiй i напитись не мiг, а думки несли його на легких крилах у тi години, що бiльше не вернуться до нас, тiльки спомином повiє од них, як дiвоча хустина у хвилину прощання.
I захотiлось дотягнутись до далекого мiста, де покинув вiн, пристаркуватий парубок, балакун i романтик, насмiшкувату чорняву дiвчину, що мало його з розуму не звела, поки не сказала отих кiлькох завiтних слiв. I пригадалось дитинство, коли вiн iз батьком, старим лiсорубом, гонив мiцно скрученi ужвою плоти по Деснi i Днiпру.
– На велику рiку випливаємо, сину, – завжди скидав шапку, коли свiтлi хвилi Десни браталися з темними днiпровими. I вмираючи в дзвiнкiй сосновiй хатi, батько заповiв йому:
– На велику рiку випливай, сину. Рiд наш чесний, роботящий не оскверни. В тому й сила людини, коли совiсть у неї чиста, не осквернена.
I вiн так ясно побачив перед собою свого батька, що навiть здалося – вiтер торкнувся його сивої, гордовито посадженої на широких плечах голови.
«Може легше було батькам говорити про широкi рiки, бо й мiрило в них було вужче, бо й життя ранiше не такими складними i рiзнобiйними шляхами йшло. Та нелегко i їм було воювати, заробляти обкипiлi кров'ю хрести i за Цусiму, i за першу iмперiалiстичну. I невже вiн не дотягнеться до своєї рiки, хай не бурхливої та повноводої, одначе вiрної i чистої?» – думає, мiцнiше стискаючи зброю.
Шумить чорнолiсся, стишує його кроки та не може стишити стукiт серця.
Ще далеко вiд дороги вiн чує, як у лiсовий гул вплiтається iнший, сердитий, буркiтливий. Сiрим луком вигинається шосе, а по ньому пролiтають мотоцикли, танки, машини, i все чужинське, i все таке, що тiльки засмучує око, затискає душу тугою i злобою.
Як довго, до одурiння, тягнеться день. Уже кiлька разiв хотiв ударити по одиноких мотоциклiстах, але
