Варвара Григорiвна злiсно блимнула поглядом на чоловiка:
– Чому ж ти на схiд не поїхав, коли тобi спокою захотiлося?
– А чого це я свої статки мав нiзашо-нiпрощо покидати? Що, я їх за один день наживу? Чи може в тебе золотi i срiбнi гори на Уралi лежать?
– Краще золотих!
– От не знав.
– Не треба сперечатися, i так тепер життя гiрше полину, – втихомирює подружжя полинялий пройдисвiт. – Багато партизанiв було?
– Однi говорять – сотня, а iншi в тисячу не вкладають, – хитрує старий.
– Тисяча?
– Не знаю, не знаю. За що купив – за те й продаю. Моє дiло маленьке: десь бабахнуло, а ти, дiду, пiкiруй з печi в льох. Уже гулi, мов грушi, обсiли голову. Дiдько його знає, коли цi стрельбища затихнуть. В полi он картоплю треба копати…
– Ех, чоловiче добрий, аби нам якось зв'язатися з партизанами, бо стрiне нагла смерть де-небудь на дорозi – наче й не жив на свiтi.
– Не штука зв'язатися, а як воно розв'язуватися прийдеться? Не радив би я вам, хлопцi, таким чортовинням займатися. Вiйна – дiло непевне i мiнливе. Приставайте десь у прийми – i нiяка тобi гайка.
– Чого ти, старе череп'я, молодих людей з пуття збиваєш? – не витримала жiнка.
– Нате й мої штани в жлукто, – сердиться Мороз – Ораторка! Це дiло не твого розуму. Людям жити треба, а вона хоче, щоб дiти батька не дочекалися. Так я думаю?
– Та воно трохи й не так, – аж наспiвує бiлявий. – Битися треба.
– Нiякого в цьому iнтересу не бачу. Партизани в село – нiмцi та полiцаї з села, i навпаки. Б'ються, деруться, «ура» кричать, а я хочу заможного, культурного i нейтрального життя i не ховатися по льохах та ямах. Нi, хлопче, хоч у тебе й гаряча голова, проте одна; як зрубають її, то вже повiк не приросте. Подумай над цим.
– Ще й скiльки думав. А може хтось є у вас, що знається з партизанами? Щоб помiг нам…
– Хто б це мiг бути? – наморщив лоба Мороз.
– Подумайте, подумайте, Панасе Карповичу, – ласкаво просить бiлявий.
– Може хто з молодших? – пiдказує жiнка i аж непокоїться, так хоче висловити свої догадки.
– А що ж, я про старих шкарбанiв, якi навiть з печi не пiкiрують, думаю? – обриває її чоловiк. – I помовч ти хоч при людях… Кум Денис не того?..
– Хто його зна. Пiди – пiдметки не прочовгаєш.
– Як воно? – запитує бiлявого.
– Пiдiть. Тiльки обережно з ним, не налякайте. Попросiть, хай сюди прийде.
– I не подумає, бо чарки бiльше нема.
– А ви купiть. У мене є дещиця, – витягає новенькi грошi.
– Оце друге дiло, – радiє старий, пильно розглядаючи чистенькi папiрцi, а жiнка насуплюється.
Надворi погожа передосiння днина. Коливається виткане золотими прожилками повiтря, на широкiм пляжi городу вигрiваються череватi гарбузи, далi, мов замiноване поле, – квадрат приземкуватої зеленоголової капусти. Чiпляючись за гудиння, Панас Карпович поспiшає до центра села. Вибравши часинку, щоб його нiхто не побачив, захеканий i переляканий, вбiгає на забур'янене подвiр'я полiцiї.
– Куди прешся? – зупиняє вартовий.
– Попрешся, коли в хатi партизани товчуться.
– Партизани?! – блiдне полiцай i влiтає в дiм. З будинку неохоче виходить старший полiцай, очi хитрувато. дивляться на Панаса Карповича.
– Перелякався?
– А то нi? Вся середина колотиться i прямо розповзається, наче кисiль.
Полiцай смiється i стає у войовничу позу.
«Як би ти постояв, аби то справжнi партизани були?» – прикидає Панас Карпович.
– Скiльки ж їх у тебе?
– Двоє.
– Озброєнi?
– Нiчого не показували. Може щось i є в кишенi. Ось грона горiлку дали. Кому їх вручити?
– Давай менi. Пiдеш з нами?
– Нехай бог боронить, щоб убили! Я за нейтралiтет.
Полiцаї регочуть.
Вночi Панаса Карповича розбудило голосiння. Варвара Григорiвна так побивалася, наче в хатi лежав покiйник. Такого плачу ще не чув чоловiк. Тихо пiдiйшов до дружини, бажаючи заспокоїти її, але та ще сильнiше розридалася, вiдкидаючи од себе натрудженi, невмiлi на ласку руки чоловiка.
– Iди, згинь, проклятий… Тридцять рокiв прожити i не знати, що з запроданцем живеш… Дiточки мої, дiти… До якої ми ганьби дожили, – поiменно кликала до себе всiх синiв-фронтовикiв i проклинала їхнього батька.
Слова тяжкої образи обпекли чоловiка, перехопили подих. Покректуючи, болiсно морщачись, пiшов до лiжка, але вже не мiг заснути до самого ранку.
Через кiлька днiв до хати Мороза заглянув новий агент гестапо. Вiн показав йому документи, подякував за допомогу українськiй сувереннiй державi i запропонував працювати iнформатором гестапо.
– Дайте менi спокiй. Я нейтральний дiд, – рiшуче запротестував Мороз.
– Були нейтральними, – смiючися, поправив гестапiвець. – Якщо не погодитеся спiвробiтничати з нами – все село знатиме про ваш донос, а ця слава не дуже декому потрiбна, – виразно поглянув на Панаса Карповича. – Ми, як бачите, секрети умiємо зберiгати. Навiть ваша жiнка мовчить. Подумайте, пане Морозе. Я через пару денькiв навiдуюся до вас. Заздалегiдь вдячний вам.
Цiєї ж ночi Панас Карпович повiдомив пiдпiльний райком про розмову з гестапiвцем.
– Поламайтесь, поторгуйтеся для виду i починайте працювати, – така була вiдповiдь пiдпiльного райкому.
Пiсля часткового провалу пiдпiлля райком блискавично вжив усiх заходiв, щоб не допустити жодного чоловiка на виявленi явочнi квартири, а людей, якi залишилися без зв'язку, забрати до партизанського загону. Усiх пiдпiльникiв було noiнформовано про новi методи гестапiвських провокацiй i строго наказано дотримуватися правил конспiрацiї.
I даремно гестапiвськi засiдки днi i ночi стерегли опустiлi явочнi квартири: нiхто не з'являвся до них. Досвiдчений, з великою практикою в окупованих європейських державах, начальник гестапо запiзно i не без здивовання виявив, що в його руках, замiсть привабливого клубка, залишився тiльки шматок обiрваної нитки. Це пробудило в Макса Гехтмана спортивний iнтерес, i вiн сам з'явився на деякий час iз гебiта в крайс. Але вся його вигадливiсть, захоплюючи агентiв гестапо своєю новизною, зникла тут, наче в безоднi. I Макс Гехтман з лютi, не покидаючи шукати оригiнальнi шляхи, поки мусив задовольнитися самим найшаблоннiшим: катуванням ув'язнених.
А пiдпiльний райком так само щоденно отримував повiдомлення про роботу мiста i сiл. Керував нею, знав, що робиться в комендатурi, в полiцiї, в сiльськогосподарського керiвника, на зсипних пунктах i навiть в новоспеченiй тюрмi; вона, ще не обведена колючим дротом i вишками, була взята пiд особливий нагляд.
Через деякий час на засiданнi пiдпiльного райкому затверджувалась вiдозва до населення району. Пiсля цього Генадiй Новиков показав членам бюро план в'язницi, восковий злiпок ключiв i проiнформував про розташування караулiв. Також коротко зупинився на останньому розпорядженнi головного суддi про поголовнi розстрiли в тюрмах i концтаборах.
Перше слово взяв Вiктор Снiженко. Вiн гаряче пiдтримав секретаря райпарткому i запропонував смiливий план нападу на в'язницю.
Пiдпiльний райком вирiшив якнайскорше визволити з тюрми пiдпiльникiв i всiх радянських, людей. Пiсля засiдання обидвi ухвали i запротоколював Генадiй Новиков кiлькома шифрованими словами.
