невистачило смiливостi застрочити серед бiлого дня на битiм шляху.
«Життя побережи раз, то воно тебе побереже сiм раз», – заспокоював i виправдовував себе переiнакшеною приказкою i дивився на шлях до рiзкого болю в очах.
Надвечiр почало затихати шосе, а коли на дерева налягла темiнь, Петро ближче пiдповз до кювету.
Пiдiймаючи море пилу, тяжко проїхало кiлька семитонних машин, а потiм з-за повороту вискочила самiтня легкова.
Прицiлився i незчувся, коли затрiщав автомат, тiльки тiло так затремтiло, неначе всiма кiсточками перелiчувало кожен пострiл.
Машина на мить зупинилась, потiм очманiло крутнулась вскочила в кювет i перекинулась, крутячи колесами. Треба було б кинутись до неї, захопити що потрiбнi, але Петро мчить а лiс, бiжить, бiжить, для чогось петляючи помiж деревами. Тепер вiн ясно вiдчуває, наскiльки важче боротись одному, чим хай з одним, двома товаришами.
Пройшовши кiлька кiлометрiв, уже може спокiйнiше помiркувати i навiть поглузувати з себе:
«Це зветься марафонський бiг або дряп без зупину. Проте на перший раз i це добре».
Бiля хутора вiн уже зовсiм оживає i, ввалюючись в клуню, зi смiхом хвалиться Григорiєвi.
– Як вдарю я з автомата раз, як вдарю я два – нiмцi з машин, i хто куди, як рудi мишi. Прямо тобi марафонський бiг влаштували або дряп без зупинки.
– Щасливий ти, – позаздрив Григорiй.
– Ну, щастя такого на нас обох з головою хватить, – великодушно розщедрився. – Скоро вдвох пiдемо. Веселiше буде. Через тиждень вночi товаришi вирушили лiсами до шосе. Не встигли вони зручно примоститися мiж деревами, як з туману забурчав мотор i загорлали п'янi голоси. Засапаний грузовик, збiльшуючись в очах, виклублювався з вогкого мороку. Григорiй перший ударив по кузовi. Ще мить грубий вiдгомiн пiснi висiв над стогоном i стих, роздертий дикими криками. З набитої машини, топчучи вбитих i поранених, почали вивалюватись солдати. I коли шосе зашипiло блискавицями трасуючих куль, Федоренко та Шевчик швидко спустилися в улоговину, побiгли до хутора.
– Як марафонський бiг? – одхекуючись, радiсно запитав Федоренко i здивувався, що не побачив просвiтлення в товариша.
– Не подобається, – насупився Григорiй.
– Тiло обм'якло, болить? – сказав з спiвчуттям.
– Не тiло – душа ниє. Чого це ми повиннi тiкати, а не вороги нашi? Хочу, щоб одно слово «партизан» кидало їх у лихоманку, змивало краску з лиця, щоб не спiвали, а стогнали i трусились, їдучи дорогами.
– Багато зажадав ти за один раз.
– Багато чи мало – не знаю, а в зайця не раз доведеться позичати нiг, якщо будемо тiльки вдвох воювати.
– Тепер i один у полi воїн.
– Згоден. А коли нас буде сотня, двi, три – ми будемо свої права диктувати цiлим пiдроздiлам, нав'язувати їм бої на маршах, винищувати гарнiзони, рвати комунiкацiї, трощи в зародковi їхню державну машину… Та тодi стiльки буде роботи, що дух захопить.
– У мене вже захоплює, Григорiю, – сказав iз здивованням Федоренко. – Я думав, слухаючи про твою сiм'ю, що сумирнiший ти, гладенький, а ти колючий, наче йорж.
– Ти сiм'ю не мiшай з iншими справами. Вона й тепер менi в очах стоїть. I поки не провiдаю її – не заспокоюся. А бити ворогiв нам треба силою.
– Де набрати її? На хуторi не нашкрябаєш.
– У села треба йти, через хуторян зв'язки налагоджувати з певними людьми, що позалишалися тут, пiдпiльникiв шукати, з окруженцями знайомитися. Тут нам i Мотря Iванiвна, i старий Коваль допоможуть. к хтось i з їхньої рiднi в селi… Народ як порох, лише iскри треба.
– Будемо кресати її, – мiцно обняв Федоренко товариша i, коли той скривився вiд болю, додав: – Ну, прямо ти так покращав… наче дiвчина став.
– Не завидую тiй дiвчинi, яку цi руки приголублять, – потер плече Григорiй.
XX
Радiсть перемоги над каральною експедицiєю потьмарилася тяжкими донесеннями: в районi почалися арешти пiдпiльних працiвникiв. Тепер бiля управ ряснiше заряботiли оголошення гебiтскомiсара i урядового радника, де кожне до огиди покалiчене, неписьменне речення було незмiнно начинено словом «розстрiл». Полiцаям за виявлення запiдозрених осiб i явочних квартир щедро видавалися марки, зерно, гас i сiль.
Отруйний мiцелiй державної таємної полiцiї пiд рiзними личинами намагався пробратися до серцевини пiдпiлля i пiднiмав над землею не гриби-поганки, а шибеницi. Агенти гестапо насамперед накинулися на прилiсовi села, провокуючи найбiльш довiрливих i найбiльш безпечних щодо конспiрацiї пiдпiльникiв. Не оминули вони й хати Мороза.
Рудоголовий, веселої вдачi Панас Карпович саме обiдав зi своєю нахмуреною дружиною. Гризня в сiм'ї Морозiв почалася в першi днi вiйни. Варвара Григорiвна ладна була їхати на схiд хоч з однiєю душею, а Панас Карпович уперся на своєму:
– Щоб я своє добро фашистовi покинув? Та, поки свiта, такого не дiждешся. Тарас Бульба навiть люльку пошкодував оддати ворогам, хоч i полковником був.
– Тодi спали своє хазяйство, за вiтром попелом пусти, – рiшуче настоювала жiнка.
– Сказилася баба! I язик повернувся таке сказати… Хоч вiн у тебе нiколи впину не знає, – обурювався Панас Карпович, пiдiймаючи галас на все подвiр'я. – Дадуть нам два вози – з вискоком поїду.
– Може й третього дочекаєшся, – презирливо дивилася на ненависне в цi днi обличчя.
Завзята i говiрка Варвара Григорiвна не побоялась i на людях осоромити чоловiка:
– Мiй Тарас Бульба, видать, спецiального ешелону чекає. Вiн би навiть вiтролом потаскав iз собою, бо на сходi, каже, люди бур'яном огрiваються, а в нього органiзм не звик до такого життя. От барсук…
Коли переодягненi в лахмiття гестапiвцi зайшли до хати i попросили їсти, Панас Карпович зразу ж заметушився бiля печi й мисника, бо жiнка тепер так усе метала на стiл, що миски вихлюпували страву, а ложки з трiском розлiталися по всiй долiвцi.
Гостi їли неохоче. Не сховалося також вiд допитливого ока хазяїна, що з-пiд випадково розстебнутої брудної гiмнастьорки одного, з полинялим волоссям, заволоки проглянув чистий бузковий шматочок спiдньої сорочки.
«Це такi окруженцi, що будь здоровий», – догадався Мороз, кружляючи навколо них, щоб iще вихопити якусь деталь. Навiть не поскупився поставити на стiл пляшку з самогоном. Зав'язалася по- селянському обережна, з недомовками, натяками i обхiдними ходами розмова. Виявилося, що «окруженцi» були з сусiднього району, до вiйни працювали бригадирами, а тепер дома їх ледве не арештували, от i шукають собi пристановища.
Панас Карпович довiрливо похитував головою, пiдтакував i зрiдка вставляв ухильнi слiвця; Варвару Григорiвну ж так розжалобив сумовитий голосок бiлявого «солдатика», шо й сльоза заблищала на вiях. А той ще бiльше старався, iнодi уста його пересмикувалися по-заячому, надаючи обличчю вираз уболiвання.
– Навiть з дiточками не вспiв до ладу попрощатися. Вони ж у мене. як весняний цвiт, бiленькi обоє, очицi синi, дивись – не надивишся.
– Таке воно, рiзне i всяке, – невиразно мимрить Мороз. – Так що ви з рiдного села тiкаєте?
– Тiкаємо, чоловiче добрий.
– Доводилося торiк бувати у вашому колгоспi. Дивилiїся, який у вас буйний хмiль росте.
– Хмiль у нас до неба сягає…
«Як твоя брехня», – продовжує в думцi Мороз. Усi сумнiви щодо «окруженцiв» остаточно розвiялись.
– Кажуть, партизани у ваше село навiдуються, – обережно випитує бiлявий.
– Було таке дiло. Нiяк нема спокою людям.
