молотника: млинцi з'їв, вареники з'їв, а вже третя робота – цiпом крутити – йому не пiд силу… I твоя програма, значить, спати на перинах i героїчно ждати наших? А радянську владу хай твої товаришi захищають? Бо тобi вилежуватись треба?
– Нi, дiду, – вперше за весь час вiйни смiється Дмитро.
– А яка ж твоя програма? Книжечки читати?
– Фашиста бити, дiду, моя програма. Бити, доки нi одного не залишиться на нашiй землi.
– А ти не брешеш?
– Нi, дiду, старий вже брехати.
– Така програма менi по душi. Ну, й обманщик ти, Дмитре Тимофiйовичу. Хiба ж я твого батька не знав? Славний чолов'яга. А як почув твої теревенi, то й думаю: «Лев був Тимофiй, а зайця виплодив». Так де ж ти фашиста б'єш? На перехрестi не твоя робота?
– Моя.
– Ну, приймай i мене до себе. Одному, як вовковi, блудити нiяк не випадає. А перини в тебе навряд чи з гусячого пуху, – великою рукою торкнувся лiжка, застеленого рядном з валу. I на суворому обличчi з'являється щось подiбне до j, усмiшки, ворушачи кострубатi брови i розгладжуючи глибокi зморшки надбрiв'я.
XXV
На згорбленому, подiрявленому напiвзаплилими вирвами полi зустрiлися згорбленi дiди.
– Ех, хлопцi, хлопцi… Що воно робиться тепер? – замiсть вiтання, якось безнадiйно махнув рукою Семен Побережний, i його в твердих прожилках повiки забилися чорними тiнями. Невеличке, сухе, як волоський горiх, обличчя старого пiсля смертi наймолодшого сина ще бiльше зсохлося, ще бiльше потрiскалося кривизною переплетених зморщок.
– Да-а… Тепер i поля – не поля, i життя – не життя, – нi до кого не звертаючись, зiтхнув Кирило Iванишин. – Живеш наче не на землi, а на хмарi: от-от у безодню провалишся. Краще було б i не доживати до такої години… Як святу ниву спаскудив фашист. Стебло на триня перемолов, колос у грязь утоптав, а ще лютiше топче людську долю, життя в могили вганяє.
– Хто сам довго не збирається жити, той усе живе зi свiту зводить, – двома обледенiлими росинками блиснули червонi очi Йосипа Киринюка.
– Ех, хлопцi, хлопцi… – клаптиком туману гойднулася рiденька, з просвiтами борода Побережного. Думки, спогади, туга так налягли на нього, що вiн бiльше нiчого не може сказати i повертається до рiки: хай не бачать люди вологи на запечалених очах.
Над самим Бугом iз мороку пароплавом окреслюється його нова осиротiла хата. Як вона ще недавно радувала зiр старого, бо тiльки щасливi дороги сходились i розходились од неї. Знатнi хлiбороби приходили до Захара i Семена, приїжджали робiтники з суперфосфатного заводу, не минали їхньої домiвки i Iван Васильович i Генадiй Павлович. Тут гомонiли, як краще засiяти поле, i вболiвали над долею Абiссiнiї; тут дитячi ноженята вперше ставали на землю батькiв, i сюди приходили листи од воїнiв, що бiля самого кордону оберiгали Батькiвщину; тут захоплювались мужнiм словом Iбарурi i плювалися при однiй згадцi про зрадникiв Мюнхена та бажали їм не менше сотнi болячок у печiнки.
– Пам'ятаєте, як ми цю ниву з Iваном Васильовичем оглядали? – згадує Киринюк. – Увiйшов вiн у жито, колос лице йому обвiває, а вiн навiть очей не заплющує: така була дорога Iвану Васильовичу наша мужицька робота.
– Бо партiйний вiн чоловiк, серце людське мав.
– Мав i має, – тихо поправляє Побережного Киринюк.
– Вiрно, вiрно, – швидко схоплюється Побережний. – Тiльки де вiн тепер? Хоч би одне слово почуть вiд нього, чи довго таке безголов'я буде… Ти, Йосипе, не чув, як здоров'я Iвана Тимофiйовича?
– Та яке там здоров'я! Лежить. Тяжко осколки його порешетили. З ногою погано.
– А з серцем, надiйсь, гiрше, – у зморшках Киринюка скупими сльозами блищать їдкi крапельки мряки.
– Воно так у кожної порядної людини,
– У кожної…
I не змовляючись, дiди побрели туманом до Iвана Тимофiйовича.
Марiйка стрiла старих на подвiр'ї, охнула, заметушилась, жалiсно всмiхнулась i, звичним рухом поправляючи хустку, повела гостей до хати.
Iван Тимофiйович, пожовтiлий i змарнiлий, високо лежав на широкому лiжку.
I тiльки тепер дiди побачили, що його голова зовсiм побiлiла, а вiд втомлених очей безлiччю промiнцiв розходилися м'якi старечi зморшки.
«Еге, та вже й Бондарю шостий десяток стукає», – вперше подумав Киринюк, обережно сiдаючи коло лiжка, йому, як i всiм у селi, знаючи вдачу Iвана Тимофiйовича, нiколи навiть на думку не спадало, що Бондар не молодий вже чоловiк.
– Спасибi, добрi люди, що прийшли, – тихо звучить голос Iвана Тимофiйовича. А Киринюковi все не вiриться, що Бондар лежить у постелi. Нi, то вiн говорить зi сцени великого залу, i слова його, мов голуби, пурхають до крайнiх дверей, де завжди любив мовчазно сидiти серед молодi старий коваль.
– Ех, Iване, Iване, як тебе горе побiлило, – хитає головою Iванишин. – А колись я тебе на руках носив. Давно то було… Вмирати б пора менi.
– А не рано? – так само тихо запитує Iван Тимофiйович.
– Чого там рано. Тепер життя, повiр, не варт щербатої копiйки, – прибiднюється Iванишин, як прибiднюються старi люди, знаючи, що їхню мову приймуть з спiвчуттям.
– I ви так думаєте? – звернувся Iван Тимофiйович до Побережного та Киринюка, i на його устах ворухнулася така знайома хитрувата усмiшка, що навiть Марiйка повеселiшала.
На неї недобре покосився Побережний.
– Ти б, жiнко добра, метнулася собi по господарству, абощо.
Марiйка скипiла i, червонiючи, вилетiла на двiр.
– Бомбою метнулася, – повiдомив Побережний, заглянув в усi кутки, сiв бiля хворого i гаряче заговорив:
– Думай не думай, Iване Тимофiйовичу, а просвiтку ну нiякого i на макове зерно нема. Усе найкраще поїхало, вiдiйшло вiд нас. Сини, наче лiта молодi, вiдiйшли. Де вони тепер? I чи цвiтом цвiтуть, чи бiлим снiжком обмерзають? А що ми, старi, без молодої сили? Стерня порожня… От хоч би крихiтку правди почути… Щоб наша партiя обiзвалася до нас, то ми б уже знали, як життя цiнити. А як же iнакше? Бо партiя – це наш великий шлях i сини нашi… Найкращi, як зерно наливне.
Затихло в хатi. Всi з напруженням чекали, що скаже Iван Тимофiйович. I вiн, витерши рукавом липкий хворобливий пiт, зосереджено поволi заговорив.
– Ви, люди добрi, прибiднюватися почали, по-одноосiбницьки прибiднюватися. I це погано. Цiнуйте життя своє, воно ще пригодиться! А життя фашистiв, полiцаїв, старост справдi щербатої копiйки не варт. З грязi воно виплодилося i сконає в грязi.
– Це так, це так, – закивав головою Киринюк.
– А слово партiї, – захвилювався Iван Тимофiйович, – ви щодня почуєте, тiльки вмiйте прислухатися до нього. Про вибух на залiзницi знаєте?
– Чули… Кажуть люди: два санiтарних поїзди вивозили побитих i покалiчених «цюрюкiв».
– Ось вам перше слово партiї: так треба робити з фашистами .. Про знищення полiцаїв i старости в Iвчанцi знаєте?
– Чому нi… Туди їм i дорога.
– Це друге слово партiї: так треба розправлятися з зрадниками, перевертнями i рiзними недоносками… Жданiвський тартак знаєте?
– Чому не знати. В тридцятому роцi вирiс, щоб скорiше будувалися ми.
– I стояв вiн до того дня, поки не захотiли вороги хазяйнувати на ньому. Тiльки встигли вони
