кiсточки, замотав у шматок полотна i закопав пiд яблунею. Може пiсля вiйни її просьбу уволю…
Тремтять пiд очима сiтки зморщок, i, не в силi стримати напливу спогадiв, Хмара якось жалiсливо махав рукою i вiдходив вiд Дмитра.
В понедiлок надвечiр поїхали до млина. В землянцi залишили одного Тура. Хмара умостився вiзником, а Федiр, надiвши жовтоблакитну пов'язку, виконував роль полiцая.
Тихий погожий вечiр iще не погасив самородкiв золота, розкиданих над обрiєм, а вже небо розливалось, як повiнь, заливало сизозеленавою водою луги, i хмари, гаснучи, пливли тим безкраєм, як острови. Потiм iз-за лiсу виплив мiсяць, на отавi замерехтiли роси, засвiтились на червоному вбраннi кiнського щавлю. У плавнях затривожилась дика птиця i довго, сумовито крякаючи, не могла заспокоїтись.
Проїжджаючи м'якою луговою дорогою мiж рядами округлих верб, Хмара батогом торкнувся гiлки, i зiв'яле листя з тихим шепотом, перекручуючись, поволi посипалось на спини коней, на вiз i додолу.
Усе: i небо, i перемелене на труху в глибоких колiях дороги сiно, i вогкий гнилуватий повiв рiки, i тривожний крик птицi, i невисока росиста отава – сповiщало, що лiто вже здає ключi сумовитiй осенi.
Не раз чуваний розмiрений перестук млина нагадав Дмитровi щось до болю близьке, неповторне, вiд чого защемiло i скорiше забилося серце. Не мав часу розбиратися в плутанинi спогадiв, бо вже чорнiв дощаний млин i зiтхало, розсипаючи синюватосрiбнi краплини, велике колесо. Федiр зiскочив з воза i перший зайшов у млин. З нього швидко майнули двi чи три жiночi постатi i зникли, спускаючись до води.
– Добрий вечiр, господарю! – поздоровкався Дмитро з мельником, пристаркуватим чоловiком. Уся одежа на ньому, борода, брови, обличчя були покритi солодкуватим димчастим борошном.
Бiлий пил тремтiв у млинi, оповивши i обплiвши нитками убогi стiни i снастi.
– Доброго здоров'я.
– Кому зерно мелеш?
– Звiсно кому – допомiчнiй полiцiї.
– А людям?
– Не велено.
– Вiзьмем ми в тебе, господарю, кiлька мiшкiв муки.
– Бумажка є?
– Аж три бумажки. Бачиш, якi? – злегка рукою торкнувся Федiр рушницi. – Хорошi?
– Документи справнi, – нiяково усмiхнувся мельник. – Виходить, ви не з полiцiї?
– Виходить.
– То ви, хлопцi, забирайте муку хоч усю, тiльки мене зв'яжiть i покладiть у куток.
– Це можна, – охоче погодився Федiр. – Ми люди не гордi.
Коли зв'язували мельника, той пошепки запитав у Дмитра:
– Чи не вiйськовий секрет, щоб дорогу до вас узнати… Ви мене не опасайтесь. Нiмецька власть десь менi держиться. А багато людей тиняється тепер. З радiстю пристали б до вас.
Дмитро допитливо поглянув на мельника:
– Хто вони? Добре знаєш їх?
– Чому не знати. Радянськi люди.
– Комунiсти є мiж ними?
– Є. Мiй зять. Поранений ледве добрався додому, а тепер всихає чоловiк без живого дiла.
– Ким до вiйни був?
– Механiком.
– Де живе?
– Третя хата над рiчкою, коли за течiєю йти. На хатi гнiздо лелеки, – повеселiшав мельник. – Може вас звести з ним? Я зараз збiгаю.
– Не треба. Самi познайомимося, – прикинув, що про таке дiло треба порадитися з Туром.
– Та воно так, вам виднiше, як треба робити, – погодився мельник i зашипiв на Федора:
– Не так здорово скручуй, не нiмець же ти. Попусти трохи мотузок.
– Це ж для вашої пользи, – заспокоїв Федiр.
– Найшов пользу. Вiд такої пользи дуба можна дати.
– Не дасте – баби зразу розв'яжуть. Це ви їм за могорич мелете?
– За який там могорич! – образився мельник. – Треба ж хоч чим-небудь допомогти своїм людям… В'яжи ти, скорiше.
Коли Дмитро пiдхопив третiй мiшок на плечi, у дверях млина, наче в рамi, стала ставна молодиця. Блискучi очi горiли на її блiдому обличчi.
– Дмитре! Дмитре Тимофiйовичу!.. – ступила крок уперед, простягла руки i зразу ж безвiльно опустила їх.
– Марто! – не вiрячи собi, скидає мiшок iз плечей i випростується рвучко, всiм тiлом.
Пам'ять в одну мить освiтила той затьмарений свiт, перенесла в таке близьке й таке далеке рiдне село, в глибину минулих весен. Згадки, одна одної дорожча, закружляли, немов крижини в льодохiд; проте i в наймилiших споминах таїться пiдсвiдома тривога, як у пiвдень тiнь бiля корневища дерева.
Хвилюючись, пiдходить до неї i простягає руку.
– Дмитре… Дмитре Тимофiйовичу, – якось несмiливо подає руку молодиця, i нема в її пальцях колишньої сили i пругкостi.
– Чи думалось, сподiвалось? – легко охоплює її руки i виходить з млина.
– А я думала, сподiвалась, вiрила. Не мiг же ти поїхати кудись i не попрощатись зi мною, – глянула на нього, вiдхиляючи голову назад. – Щоночi став снитись. I коли я вже позбудусь тебе, коли ти моє серце покинеш? – i не може одiрватись од свого першого кохання, такого близького i недосяжного. – Як же ти зарiс! Я й не знала, що в тебе борода кучерява, – торкається округлої густої бороди.
– Страшним став?
– Iще кращим, нiж був. Тiльки очi в тебе тепер як нiч.
– Коли переможемо – зорями засяють. Як у пiснi, – ласкаво примруживсь.
– Ой, коли б скорiше нашi повернулися, – взялася руками за серце.
– Ти куди думаєш? В млинi зостаєшся?
– Нi, додому йтиму.
– Провести тебе? Не побоїшся?
– Нiчого в свiтi з тобою не побоюся! Тiльки як тобi?.. – раптом зiв'яла.
– Ти чого?
Зiтхнула молодиця i нiчого не вiдповiла, дивлячись затуманеним зором на нього i вже нiчого не бачачи. Поволi пiдiйшов до воза:
– Денисе Вiкторовичу, ви з Федором рушайте додому («землянку домом назвав, привикаю», – вiдзначив) – а я подамся в село. Дiло є.
– Може помiч потрiбна?
– Нi. Пiзнiше побачимо. Якщо припiзнюсь – в Марка Григоровича перебуду.
– Остерiгайся ж.
– Дмитре Тимофiйовичу, тiльки сьогоднi приходьте. Ми всi турбуватись будемо, – промовив Федiр i спалахнув, наче дiвчина.
– Добре, – примружуючись, глянув на парубка. – «А й справдi, хлопець, здається, нiчого».
Вiз м'яко рушив луговою податливою дорогою. Дмитро поправив автомат, пiдiйшов до Марта.
– Чого запечалилась? – охопив рукою плечi, i так пiшли обоє вузенькою стежкою понад зубцюватою спiвучою лiнiєю Бугу.
– Чого? – I гiркота заклекотiла в її голосi. – Будь ти прокляте, таке життя! Увесь свiй вiк мучилась i мучусь. Вже в останнi роки горе почало забуватись. Мiж людьми i мене за людину вважали, а тепер соромно глянути у вiчi всiм, тобi… Через Варчука та Созоненка проклятих. Вони тiнь на мене кидають. Коли б цi лиходiї у безвiсть пiшли – легше б стало на душi. А Лiфер ще нахваляється: прикладами впхаю Марту в свою хату. Або житиме зi мною мов миленька, або на цвинтар в дерюзi винесуть. Сьогоднi з тобою здоровкаюсь i тремчу душею, їй не дорiкнеш хоч поглядом.
