– Не тривожся, Марто. Люди знають, яка ти. Живи чесно i нiхто не дорiкне тобi.
– Я, Дмитре, поранених воїнiв лiкую. У себе на горищi. Найшли з Нiною роботу.
– Знаю, Марто. Спасибi. Колись навiдаюсь до твого госпiталю. – Iшов, охопивши рукою плечi Марта, а зарослою щокою притулившись до її щоки.
От i зникла Марта в коноплищi, а вiн стоїть у затiнку, вiдчуваючи, як непокоїться серце. Пора б повертатись до нового дому. Нi, сьогоднi не в силi вiн зараз iти в лiс. Його кличе до себе село, дивиться на нього очима Андрiя, печалиться голубим сяйвом Югини i зiтхає тяжким сумом матерi.
«Там же нiмцi тепер. Ну й що?..»
Шелестить високе кукурудзиння, шамотять голiвки макiв, i серце його в тишi так б'є, начебто на рiчцi гупає крига.
Пригинаючись по тiнях лип, проскакує шлях i вже рукою береться за свiй перелаз; вже над ним низько нависають вогкi, росистi вiти розлогих яблунь; трохи далi сумовито шумлять тополi. I от його хата. Надивляйся, Дмитре, на своє мовчазне i печальне гнiздо.
Надивлявся Дмитро й надивитись не мiг…
Уже небо пiдпливало кров'ю, уже, прокидаючись, неначе море, глухо стугонiли лiси, коли вiн легко, по-лiсовому, поспiшав до Городища.
З багряного, затопленого сходом перелiска, мов з пожежi, вийшли двi постатi.
«Хто тут нишпорить?» – миттю залiг у засiдцi, приминаючи посивiлу вiд роси траву.
I яке ж його було здивування, коли розпiзнав Тура i Черевика. Федiр, побачивши Дмитра, зрадiв, а Тур стримано поздоровкався i несхвальне похитав головою.
– Щось трапилося? – стурбовано запитав.
– Трапилось, – невдоволено промовив Тур. На вогких од роси щоках затремтiли сухi м'язи.
– Що?.. Де дiд Хмара? – витягнулось обличчя вiд напруги.
– Теж пiшов свого командира шукати… Федоре, пiди назустрiч дiдовi.
– Що ж таке у вас? – полегшено зiтхнув.
– Як що? – несподiвано обурився Тур i перейшов на «ви». – Це вам, Дмитре Тимофiйовичу, виднiше. Ви покидаєте загiн i навiть не говорите, куди йдете. Я розумiю рицарськi подвиги – провести жiнку до села. Але цей подвиг – кому вiн потрiбний? – цiлковите безглуздя, безрозсуднiсть. Ви пiд паршиву полiцейську кулю пiдставляли i своє i тої жiнки життя. Подякували б вам її дiти…
Дмитро мовчки вислухав схвильоване слово комiсара, а потiм тихо промовив:
– То правда, Саво! Але коли б i ти мав дiтей, може по-iнакшому судив би мене… Навiть звiр не має тої розлуки, якої нам завдав фашист.
– На почуття, Дмитре Тимофiйовичу, б'єш? – подобрiшав Тур. – Почуття без розуму – це той хмiль, який i голову зiрве… Перепустки нам, справки треба добути.
– Якi?
– Нiмецькi. Щоб вiльно тепер могли по дорогах ходити.
А за сьогоднiшнiй вчинок – i в щоденнику тебе лаю.
– Уже записав?
– Записав i висновок зробив: командир, як черепок за тин, викинув цiлий день зi свого життя.
– Висновок нелегкий.
– Тим гiрше для нас. Отже, Дмитре Тимофiйовичу, затвердимо зараз i до кiнця вiйни основний розпорядок: кожного дня бойовими дiями допомагати Батькiвщинi! Кожного дня! Так i запишемо в щоденнику?
– Так i запишемо! – мiцно стиснув руку комiсаровi. – Може з цього й починати щоденник?
– Хочеш, щоб про твiй вчинок не згадувати?.. Не вийде, Дмитре Тимофiйовичу… Що мельник тобi розповiв?.. Це добре, що нас розшукують люди. Треба скорiше взнати, хто вони. Партiя завжди учить – тiснiше тримати зв'язок з народом. От як тiльки нам зв'язатися з пiдпiльним райкомом?
– Може його й нема тепер?
– Є, Дмитре Тимофiйовичу, – вiдповiв упевнено. – Про це говорять останнi подiї в районi.
XXVII
Головна похiдна застава самоходок вилетiла на узлiсся i зупинилася, огрiваючи вологу осiнню землю своїм теплом. Екiпажi повискакували з люкiв, зосереджено, без команди, ще раз почали оглядати машини: перевiряли ходовi частини, натяжку гусениць, пальцi ведучих колiс. Облущенi, проклепанi снарядами самохiдки не раз уже бували в бувальцях, i хоч давно минув строк гарантiйної норми – не вiдмовляли в боях.
Командир похiдної застави старший лейтенант Лукiн i командир самохiдки лейтенант Сергiєнко мовчки вийшли на край узлiсся, уважно оглядаючи незнайомi настороженi простори.
За покалiченими незiбраними полями, як велетенський хлiб, лежала кругойдуча оболонь, навпiл розкраяна неширокою рiчкою; далi клубочилися лiси, а в лiсах причаївся ворог.
Де розташувався вiн? Якi мав огневi сили? Де можна знайти переправу? Про це треба було довiдатися Леонiдовi Сергiєнку.
– Мiсток бачиш? – одвiв Лукiн од очей бiнокль.
– Бачу. Для пiхоти.
– Чи замiнований? Ворог так знахабнiв…
– То до пори, – похмуро вiдповiв Леонiд. – Погано воюємо, танком за танк вчеплюємося, а треба б хитрiше.
– Ну, рушай, Льоню. Ми будемо охороняти тебе, – так сказав, наче про це ранiше не знав Сергiєнко.
Настала та незручна хвилина перед боєм, коли говорити про особисте нiяково, коли в сухi важливi слова передбачень втискається дрiб'язковий i самий буденний непотрiб, одноманiтнi частки. Напружений мозок зразу ж пригашує, випускає їх зi оплетання гострих думок, якi навiть саму землю пiднiмають. розводять лiси, вишукуючи ворожi кубла.
За одну хвилину екiпаж займає свої мiсця, i машина виривається в поле.
Леонiд Сергiєнко з вiдкритого люка пильно стежить за лiсом, який оживає i високими розгойданими колонадами напливає вперед.
Враз помiж деревами замерехтiли вогнi i зразу ж затягнулися гнiздами диму: по самохiдцi вдарили нiмецькi гармати.
«Батарея на узлiссi стоїть. Ми тебе ударимо», – натягується обличчя Леонiда. Вiн гостро зиркає то на лiс, то на рiчку.
Зразу ж визрiває смiливе i рисковане рiшення. Пригнувшись, наказує водiю Бойченковi зигзагами мчати до мiстка. На вищих передачах, петляючи, полетiла машина вперед.
Уже м'яко вгинається луг, зметнувши вгору фонтани чорнозему; уже благенький дерев'яний мiсток злякано згорбатився i не знає, де заховатися, а самохiдка ще помовкуе.
– Товариш лейтенант, куди ж ми? – стурбовано запитав заряджаючий
– Куди? Через рiчку майнемо, – роздвоює зiр на два найважливiшi об'єкти.
– Перелетимо, чи як?
– Перелетимо. По мiстку.
– Так вiн же для пiхоти… – мiниться закурене обличчя бiйця, i очi стають прозорiшими.
– Не бiйся Так промчимо, що мiсток тiльки трiсне… За вибухом снарядiв, що пiд саму самохiдку люто жбурнули двi вирви, заряджаючий не почув кiнця вiдповiдi, але полегшено перевiв подих: коли говорить їхнiй командир – значить перелетять.
Сергiєнко, обсипаний землею, спускається вниз. Ось i мiсток. Легенький, дощаний вiн, здається, вискакує з берегiв i мчить пiд важкi траки. Один невiрний рух – i самохiдка з розгону влетить у рiчку. Мов скам'янiли пригнутi настороженi бiйцi, не одриваючи очей вiд зорової щiлини.
Здавалось, машина злилася з механiком-водiєм, здавалось, розпластавшись, вона човном ковзнулася
