по мiстку.
Увiгнулось, стрельнуло, захрустiло дерево i. покалiчене, потрощене, розсипалось, закружляло на збуренiй водi.
– Ти диви! – з недовiрою i захопленням вирвалося в стрiльця-радиста
Самохiдка, здибившись, вискочила з в'язкого прибережжя i, круто звиваючись, помчала на батарею.
На повнiм ходу вiдкрили стрiльбу. Леонiд, морщачись од напруги, сам повiв огонь по ворогах.
Барвисте узлiсся на очах почало чорнiти, розпухати, з корiнням i верхами пiдноситися вгору. Ось неповоротко i тяжко пiдскочила гармата, пiднiмаючи вгору колеса, як пiднiмає полонений обважнiлi руки.
– Скапустилась одна! – завзято гукнув механiк-водiй.
– Фрицнулась, – повчально поправив замковий Iбрагiмов. Влучним попаданням на шматки розкришило другу гармату, i обличчя Леонiда просвiтлiло, наче небезпека вже минула.
Переполовиненi, приглушенi, заслiпленi вогнем, димом i темiнню розмеленої землi, заметушились обслуги помiж порiдiлим чагарником. Але якась сила знову прикувала їх до гармат, i тяжко заворушились, осiдаючи, мертвотнi чорнi жерла, нацiлюючись на самохiдку.
– Блямббб!
Як страшний молот по ковадлу, вдарив по самохiдцi снаряд, аж назад подалася вона, а з очей воїнiв кiлькома потоками, вгору i вниз, посипались iскри, закружляли, переповнюючи всю машину. Похитнувся Леонiд i широко рукавом протер заслiпленi очi.
– Броню не розтрощило! – шаленою радiстю взялося на мить перелякане обличчя Бойченка.
– Не розщепило! – по звичцi поправив товариша Iбрагiмов.
– Зате ми їх зараз розщепимо, – кидає Леонiд.
Гримнув вибух. Задвигтiли i врiзалися в землю покорченi шматки третьої гармати, а скупчена обслуга четвертої, чорна, розкуйовджена, розвалюється i розтiкається лiсом.
Ряба самотня гармата, нацiлена на самохiдку, вивiрчує останнi розрiдженi пасма диму.
«Ми тобi переломимо хребет», – тремтить злою усмiшкою горде, напружене i потемнiле вiд кiптяви обличчя Леонiда. Проте не забуває пильно стежити за лiсом i полем.
Коли до гармати залишилися лiченi метри, побачив, як од вузької лiсової дороги почали одриватися на луг ворожi танки.
Самохiдка розвернулась. Увесь стискаючись в єдину волю i силу, Леонiд першим напав на залiзнi потвори, перед якими вже забушували темнi, як осiннi дуби, стовпи землi.
«Лукiн пiдтримує. Зразу намацав ланцюг, – зрадiв, обливаючись чорним масним потом… – Головний, тiльки б головний продiрявити…»
Полегшено зiтхнув, коли осiла i зачадила димом машина, пiдбита Лукiним.
«А головний пре!»
Ось вiн розвернувся, нацiлюючись жерлами та бiльмами роздвоєних хрестiв. Бiля самих лiнивцiв самохiдки бризнула земля i тяжко загупала по бронi.
«Я тобi нацiлюся, гаде фашистський», – летить уперед, забуваючи своє рiшення – поменше зчеплюватися з танками.
Одночасно з вибухом огонь розщепився на головному танку, i вiн запалав, неначе купина смолистого дерева.
Самохiдка Лукiна зриває гусеницю ще з однiєї машини; вона похитнулась, шкутильгнула, залишаючи позад себе розпластаний тяжкий мiх тракiв, i закружляла на мiсцi, вивiрчуючи вогку землю.
Не витримавши двобiчного вдару, танки, огризаючись, метнулися в лiси.
– Тiкають, тiкають! – радiсно вигукнув Бойченко.
– Дряпають! – поправляє Iбрагiмов. Самохiдка, не вмiщаючи веселого гомону, мчить до рiки. Не роздягаючись, кинувся Леонiд у хвилi, шукаючи броду, а екiпаж почав закривати люки, жалюзi, пiдiймати вгору вихлопнi труби. Незабаром, увесь, з голови до нiг, мокрий i заболочений, повертається Сергiєнко назад.
– Риби ж у рiцi, хлопцi! Пройти не дає: так i валить iз нiг. Бойченко, це по твоїй спецiальностi – налови! Ото вечеря буде!
– Тут риба, товаришу лейтенанте, неапетитна.
– Фрицатником тхне, – добавляє Iбрагiмов. Загудiв мотор. Щiльно закрита машина влетiла у воду. До самого дна роздалася навпiл розбита рiчка, i екiпаж з радiстю побачив, як до нього наближалися нашi самохiдки.
«Дорога моя Надiє, радiсть моя!
Недавно закiнчився бiй, i я знову дописую тобi листа. Вiрю: вiн вiдшукає тебе… Що ж про себе? Твiй бiлоголовий Льоня старається недаремно їсти солдатський хлiб i дуже, дуже скучає за тобою. Оце щойно пройшов дощик, i лiсова земля тепер пахне, як твої коси. Мiй друг, старший лейтенант Лукiн, уже насмiхається з мене: «Тобi й дим самохiдки пахне Надiйчиними косами», а сам потай зiтхає за своєю дiвчиною…
От i експедитор прийшов, поважний, наче сам нарком-поштель; дивується, чому не вiдправляю листа. Вiн i не знає, що менi, як у пiснi спiвається, можна надiслати тiльки куди-небудь. Тому й тремтить мiй лист у руцi, як серце…»
– Льоню, тебе хазяїн викликає. Страх задоволений тобою. Я змалював обставини зi всiма деталями, ну i сам якось непомiтно примазався до чужої слави. Вiрнiше, мене примазали, а я по м'якостi характеру не заперечував: не люблю пiдiймати дискусiї у воєнний час, – смiючись пiдiйшов зiбраний, осмiхнений Сергiй Лукiн до Сергiєнка. – О, ти знову посланiє Надiйцi строчиш? Вже в тебе скоро листи i в самохiдцi не вмiстяться – доведеться на прицепах возити… Та що ж воно в тебе за лист? Почав чорнилом, потiм синiм олiвцем, а закiнчив червоним.
– Кольором перемоги!
XXVIII
Намучилась, нагорювалась, наробилася дiла за свiй вiк Докiя; спокiйнiше думалося на старостi пожити, тiшачи внучат та коло саду пораючись… Не судилось. Iще тiльки сонце загляне у вiкно, а вже десятник калатає гарапником у вiкно:
– На роботу, бабо! З невiсткою йди! Гей!
I спробуй не пiти. Хтось, може, вiдпроситься, хтось за чарку вiдкупиться, а тобi, стара, всi дороги заказанi – за сина лютує Варчук.
Двiчi вже синцi попоносила Югина, намiрявся i її, Докiю, вдарити Варчук, та чи поговору посоромився, чи совiсть заговорила. На зрубi просо в'язала, втомилася, обiперлась спиною в полукiпок, в далину глянула.
Iз лiсу вигинався на пагорбок шлях; як синя хвиля, пiднiмався над полями i масивно плив до самого неба, повз вижатi лани, повз високу самотню могилу.
Це ж Дмитро прибуде додому Великим шляхом, увiйде в хату, високий, кремезний, i як вiн їй усмiхнеться, як вiн до неї, матерi, заговорить, як обiйме її.
I вже бачила свого сина коло себе, вiдчувала дотик його великих рук i не чула, як сльози обривалися з посiчених щiк, падали на рожеву стерню, на босi, порепанi ноги.
– Хто ж за тебе дiло буде робити? Може менi накажеш? За совєтської властi хiба так на полi робила? – конем iз дороги звернув Варчук, пiд'їхав щiльно до неї. Гаряче кiнське дихання обвiяло її руки, спiтнiлi груди.
Несподiвано на старiсть роздобрiв Сафрон, погладшав, наче помолодшав, тiльки синцi пiд очима ще бiльше почорнiли, i, немов заокругленi шматки рашпелiв, були насiченi грудочками губчастого тiла. Казали на селi, що навiть до молодиць почав приставати. Що ж, вiд'ївся на чужому горi.
