пропущу. Читаю йому вiрш, оповiдання – усiєю душею тремчу, чи так зрозумiв написане. Сяде вiн, учитель, коло мене, розбалакається i сам щось прочитає. Добре читав – так у мене серце i защемить, i засмiється. А тепер вiн людям читає: «Вiсiмсот лiтрiв молока – небагато. Хто не винесе – корову заберемо», – злiсно перекривив. – Спробував би вiн тепер свою руку менi на голову покласти – у вiчi плюнув би.
– Хiба ж так можна? – усмiхнулась в душi.
– Можна, мамо.
– Може чоловiка горе заставило.
– Горе? А Микитi Дем'яновичу, на двадцять рокiв старшому, не горе? Запрошували ж бандерiвцi вчителювати – не пiшов. «Старий», – каже. За п'ять верст рибу в Бузi вудити ходить, з юшки на воду перебивається. А повернуться нашi, як цей старий учити нас буде!
– А буде, – задумалась Югина, переносячись у думках не .до вчителiв, а до свого чоловiка.
Андрiй пообiдав, вислiдкував, коли нiкого не було на шляху, швидко скочив на коня i, пригинаючись до гриви, галопом подався левадами до лiсу.
Свистить у вухах вiтер, забиває дух, курличуть дзвiнкi копита, а хлопець упивається швидкою їздою. В лiсi на всiм льоту зiскакує з вороного, бiжить галявиною, тримаючись за повiд так, неначе летить.
Осiнь уже торкнулася лiсу.
Розкiшними червоними гнiздами одцвiтає заяча капуста, жаринами горить у безлистих кущах рясний свербиус; бiлий нiздрюватий деревiй пахне густо i владно, прибиваючи сумовитi повiви прив'ялих трав i квiтiв. Восковим нiжним оксамитом вже пiдбито знизу липовий лист; пожовтiли на ньому гострi зубчики, почорнiли в суцвiттi дрiбнi горiшки насiння. В низинах трава дугами припала до самої землi, оголяючи напiвзiв'ялi жовтi голiвки дев'ятисилу. Зацвiтали крихiтнi, неначе вишиття, блiдночервонi хрещики вереску. А у верховiттi коливалися шуми, то зеленi-зеленi, обсипанi сонцем, то срiбнi, наче кожний листок ставав дукатом, то попелястосизi, найбiльш сумовитi – десь хмарити починало.
Забуркотiв дикий голуб, на дубi заскреготала сойка, i знову шуми: то стихають, як пiсня, то розростаються, немов повiнь. Пролетiв хазяйновитий, неповороткий джмiль, припав до блакитної квiтки i незадоволено загув – мовляв, найшла кого перехитувати, не до цього менi, статечному чоловiковi…
Впершись лiктями в землю, Андрiй почав читати «Як гартувалася сталь». Не раз схоплювався, i тодi величнi дуби, густолистi берести, срiбнокорi берези чули вигуки.
Чого тiльки не було в його малому чутливому серцi. Своїми темними сумовитими очима бачив усе, що робилося в селi. Вже, вперше в життi, вiн узнав, як трiскається шкура на плечах пiд нагаєм i як самi зриваються сльози з очей вiд безсилої злоби i сорому.
В його лiтах можна людям допомагати, а вiн коня пасе та по господарству те, се робить. Це вiн завжди встигне, а зараз вiйна. Помагати своїм треба. – I з кожним днем, пригадуючи батьковi слова, вкорiнювалася думка, що вiн мусить пiти в партизани. «Розвiдником буду. Де великий не пройде, малий проскочить».
Не раз бачив себе бiля вогнища в колi суворих воякiв, то бiля свого батька, то десь у розвiдцi.
Скiльки вiн об'їздив лiсами, яругами в надiї зустрiтися з якимсь загоном – i все не щастило. А тi розмови про дiтей Сталiна бринiли в його серцi, як музика, не давали супокою. «Дiти Сталiна!» – випливали з лiсових гущавин могутнi партизани, оперезанi кулеметними стрiчками, обвiшанi бомбами, i тiкали нiмцi, тiкали полiцаї, Варчук.
Сiв на коня i знову поїхав, пильно придивляючись до кожного байраку, до кожного дерева, особливо дуба, бо вiн – так думалось – повинен бути улюбленцем партизанiв. А лiс шумить таємниче. Скрипнула пiд ногами коня розчавлена нiжка гриба, точена шапка вiдлетiла на дорогу, поблискуючи густим-прегустим сизобрунатним ситом.
Раптом майнула постать мiж деревами, i Андрiй застиг, зупинив коня. Нi, то тiльки береза, переломлена бурею.
В сосняку забринiв пiдземний дзвiн.
«Що воно?» Здавалось, сама земля перехитувала било дзвону, i вiн гудiв низько i розмiрене. Потiм iз землi висунулась чорна голова, засмiялась:
– Перелякався?
– Нi, – зскочив з коня.
– Здрастуйте, хлопче.
– Здрастуй.
Степан Синиця, увесь об'юшений потом, вилiз з глибокої ями, викопаної навколо величезного соснового пня, i подав Андрiю мiцну, почорнiлу вiд сонця, землi i живицi руку.
– Корчуєш?
– Корчую. Думаю дьогтю викурити, – Степан витер полотняним рукавом пiт з чола. – Тепер же нiде його не дiстанеш.
– Умiєш курити?
– А чого ж? Наука не хитра. А я не вмiю, – пожалкував Андрiй.
– Ще б тобi вмiти, – глузливо засмiявся. – Кашi треба попоїсти.
– Набагато бiльше ти за мене попоїв?
– Ну, знаєш… Доживи до моїх лiт.
Андрiй хотiв ще щось розсудливо вiдповiсти, але несподiвано всмiхнувся:
– Я до твоїх, може, доживу, а от ти до моїх доживи.
– Хитрий який, – засмiявся Степан, вдарив сокирою у пень, i вiн задзвенiв, аж застогнав. Оглянувшись, витягнув iз кишенi I кисета. – Куриш?
– Нi.
– Та ти ще малеча, куди тобi. I я в твої года не курив.
Проте вiд допитливого ока Андрiя не заховалось, що курити Степан почав тiльки цими днями – хлопець скривився ї i пiсля затяжки довго вiдкашлювався; аж з-пiд довгих чорних вiй, що зовсiм закривали очi, викотились сльозинки. i, Степановi хотiлося розповiсти про зустрiч iз Дмитром Тимофiйовичем, одначе, давши слово, стримував себе i трохи зверхньо слiдкував за найкращим учнем п'ятого класу.
– Коня де дiстав?
– Вiйна принесла.
– Добрий?
– Справний.
– Старий?
– Восьми нема.
– Звiдки знаєш?
– По зубах – кореної зiрки нема. Та й верхня губа без зморщок.
– Та ти не тiльки вiршi читати вмiєш. Ну, добре, приїжджай сюди через три днi – навчимо тебе дьоготь курити.
– Приїду.
– Про батька нiчого не чути? – допитливо глянув Степан.
– Нiчого, – зiтхнув. – Думаю, думаю… Дома тiльки сльози Хоть би здоровим батько поїхали.
– Не журися, все добре буде, – сказав таким голосом, Що аж здригнувся Андрiй i припав до Степана.
– Може знаєш, чув що, Степане?
– Нi, не знаю. Так чувати доводилось. Тiльки щоб нiкому, навiть матерi, нi слова.
– У мене як в могилi лежатиме, – твердо вiдповiв, блiднучи вiд хвилювання.
– к чутки, що твiй батько партизанить. Фашиста б'є.
– Вiд кого чув?
– Сорока на хвостi принесла. Чутка вiрна, бiльше не допитуйся. Зрозумiло? Та держи язик за зубами.
– Вiрне твоє слово, що батько у партизанах?
– Вiрне.
Скаменiв Андрiй помiж двома дубами, не ворухнеться, тiльки серце пташиною: тук-тук, тук-тук, наче на волю проситься, та в очах зарiзало i самi повiки затремтiли дрiбно та часто.
