колом будiвель. Став у затiнок, пильно прислухався до кожного звука; тривожились озера характерною осiнньою тривогою перелiтних птахiв. По водi мерехтiли то срiбнi перснi, то котилися хвилястi смуги i з тихим плюскотом пропадали в прибережнiм ситняку…
Почув, як перед свiтанком випала роса. Над водою спочатку запарувало, а потiм покотився туман, заливаючи гру мiсячного сяйва, прибережнi верболози i дерева. Рано прокинулось лiсництво.
Двi жiнки в широких спiдницях метнулись з дiйницями до обори. Потiм невеликий статечний пастушок з гiднiстю погнав двi корови, телицю та бузимка; з вiдчинених дверей великої будiвлi вийшов огрядний чоловiк. По тому, як вiн подивився на небо, в далечiнь, ступнув по травi, – Созiнов безпомилково пiзнав лiсника. Смiливо пiшов назустрiч йому. Великi чорнi очi допитливо зупинились на ньому, проте лiсник розмiреної легкої ходи не стишив – прямував до озера.
– Доброго ранку.
– Доброго здоров'я, – голос лiсника бринить, наче контрабас. В невелику чорну бороду стiкають два струмки напiвсивих вусiв, i вiд всiєї мiцної постатi вiє глибоким лiсом, живицею i залiзною, впертою силою.
«Чоловiк завзятий», – з повагою вiдмiчає в пам'ятi.
– Робiтника вам не потрiбно? – допитливо вивчає обличчя лiсовика.
– Ти голодний, чоловiче? – i, не чекаючи вiдповiдi, повертається назад. – Ходiм до хати, перекусимо. Може баба що знайде там.
Лише на одну мить завагався, та лiсник не помiтив:
– Ти що ж думаєш? Ми не люди? Своїх, чоловiче, нiчого .боятись. Пiшли…
Невисока повна жiнка, вихоплюючи з печi казан, з-за плеча поглянула на гостя i зразу ж кинулась до шафи за хлiбом, сiллю, молоком…
Яке добро умитися з милом, витертися чистим полотняним рушником, узяти до рук пахучий окраєць нiздрюватого чорного хлiба i кухоль молока. А ще й сонце бризнуло в простору свiтлицю, заграло на обличчi, на крупчастiй солi в сiльницi.
Мовчки вислухав командира Максим Петрович Коваленко i, навiть не замислюючись, промовив:
– Приводь сюди свою дiвчину, поживете в мене – хати не перележите, а далi буде видно. Ви люди молодi, бiльше нас тямите, як треба жити на свiтi. Стара, приготуй постiль у тiй кiмнатi, – кивнув головою праворуч. – Будете менi поки за сина i дочку, як своїх тепер нема, – i зiтхнув…
Пiсля вечерi Максим Петрович, попихкуючи короткою люлькою, присунувся ближче до Созiнова.
– Михаиле, – поволi заговорив, понижуючи голос. – Ти чоловiк грамотний, роз'ясни, що воно робиться?.. Що воно робиться?
I така туга була в тому питаннi, що Созiнову стало не по собi. Усе було сказано цими короткими тривожними, трьома словами. Вiдчуваючи, як i його проймає тремтiння, як i йому передається бiль цього мiцнотiлого лiсовика, заговорив пристрасно i швидко. В думцi вiн розумiв, що свої доводи лiсниковi треба вкладати повiльнiше, окремими частинами, неначе камiння в пiдмурок, але вже не мiг себе спинити, як i холодної дрожi, викликаної наболiлим питанням i думками про майбутнє.
– Робиться, Максиме Петровичу, те, що неминуче буває, коли одна велика сила несподiвано раптово нападає на iншу. Отже, ми зараз вигинаємось…
– Ти менi чесно скажи – ти вояка – знищимо фашиста?
– Знищимо! Про це й сумнiву не може бути. Нема тої сили в свiтi, не народилася i не народиться та сила, щоб нашi народи на колiна поставила. – Слово насiдає на слово, шепiт переростає в стишену мову i все голоснiє, як ота пiсня, що йде здалеку до серця. – На наших дорогах вiдступу народжується перемога. Фашисти, нападаючи на нас, не знали, що таке наш народ. Тепер вони взнають i навiк запам'ятають, що таке наш народ!
– I я так думаю, Михаиле. Тiльки тяжко, ой, як тяжко зараз на душi. Вiзьми найпростiшого чоловiка – в нього життя переломилось, на двоє переломилось. Шпали мене заставляють заготовляти. А менi краще самому лягти пiд колеса, нiж тi шпали готувати. Ну, iди спати .. Ех, Михаиле. Коли б нам дожити до тих щасливих днiв, коли Червона Армiя прийде, коли до всiх сини прийдуть… Спасибi, що втiшив старого, – подав мiцну куцу руку.
А Михайло довго не може заснути, повертається з боку на бiк, думаючи все про одно.
Безмiрно багато може вмiститися в людському серцi, коли воно не охоплене каменем байдужостi, тягарем порокiв, смiттям дрiб'язковостi…
Нелегко тобi, воїне, у цих гордовитих лiсах…
Од кулi можна сховатись, од смертi також, а вiд совiстi нiкуди не втечеш. I кожен день тобi стає за рiк, i хлiб у горлi застряває каменем. Ти розмовляєш сам iз собою, переконуєш, що зараз не можна дiяти. Розум погоджується з тобою, а совiсть вигляне, як промiнь з-за хмари, i знову недобре тривожиться серце, перепитує: чи маєш право їсти незароблений хлiб, чи можеш сидiти тут, в затишному кутку, коли твої брати грудьми зупиняють вороже залiзо?
Прийде увечерi лiсник, кинеться до нього i знову почує те саме: облави, роз'їзди, автоматники женуть полонених, умирають люди з голоду в таборах.
– Почекай, полютують трохи тут – далi поїдуть.
– Терпцю нехватає, Максиме Петровичу. Остання павутинка обривається.
– Хай розумно обривається. Щоб бiльше ворогiв наших у землi гнило. Вiйна, сину, теж робота, тяжка, а робота, i за один день не покiнчиш з нею. Тому толково треба працювати без нервових вибрикiв. Соломiї, приглядаюся, теж не терпиться. Не так їй домiвка кортить, як пiрнути з головою в новi дiла, в бойовi. Щось вона уже затiяла. Недаремно лiсову варту пильнує. Я вже навiть гримав на неї, ще, гляди, не вбережеться.
Михайло, беззвучно, як тiнь, виходив iз хати, пiрнав у густолiсся, прислухаючись до кожного звуку. Перед ним тепер так часто розкривалося хвилююче до слiз привiлля, що аж дух забивало вiд неповторної краси i сердечного трепету. Приходили друзi, убитi i оповитi нерозгаданим туманом, у думках вiн говорив, радiв i печалився з ними, iшов у бої. I завжди поруч iз собою почував Тура, почував фiзично, тiлом, а розум опечалювали майже очевиднi докази.
На щастя, в Максима Петровича на горищi знайшов цiлу вiйськову бiблiотеку – син лiсника вчився у Вiйськовiй академiї. I тепер Созiнов почав просиджувати весь час над книжками. Вивчав усе, що може пригодитись йому, особливо в умовах партизанської боротьби. I вперше за цi днi, солодко пiрнаючи в теоретичнi розмiрковування, почав заспокоюватися i наповнюватися тiєю приємною вагою, коли усiм тiлом вiдчуваєш мiцний приплив втраченої душевної рiвноваги.
Одну за одною перечитував книги, i влягалися вони в пам'ятi мiцно, неначе цеглини в будiвлю; збiльшувалася сила, значимiсть свого життя. Це все пригодиться йому. Ще як пригодиться! Нi, хлiба даремно вiн не їстиме.
Схвильований i сповнений прочитаним, часто вiдривався вiд столу, широкими кроками ходив по кiмнатi або виходив у двiр, у лiс, де поралась по господарству роботяща i проворна Соломiя з неквапною Оленою Михайлiвною, що мовчки, без жодного слова, тужила за своїми синами. Тiльки залишилася тепер у неї рiднi – невiстка, жiнка середульшого сина.
З потаємним хвилюванням Созiнов слiдкував за найменшим рухом дiвчини, почуваючи, що з кожним днем все бiльше та бiльше тягне до неї. Переборював свої почуття, перепиняв, як перепиняють гаткою весiнню воду, а вони прибували, тиснучи своєю вагою на неспокiйне серце.
Аж незручно було, що погляд так жадiбно вбирав у себе дiвочу постать, струнку i рухливу, з гордовитою головою на прямих, ледве заокруглених плечах. Усе в нiй, здавалось йому, було завершеним i чистим: i той оксамитний погляд довгастих очей, i отой усмiх, що влягався в округлi ямки кiнчикiв уст, i легка сторожка хода з характерним натиском на нiски, що наближались один до одного, i спiвуча мелодiйна мова, що окреслювала слiпучi зуби з жолобком посерединi i тiснiше стуляла до перенiсся рiвнi, невеликi брови.
В думках завжди бачив її поруч iз собою: то разом у лiсах билися з ворогом, то сам вiн повертався з партизанами в табiр, а вона вже ждала його на порозi землянки, усмiхаючись очима i боячись кинутись йому назустрiч…
«Така не кинеться – природна стриманiсть втамує найглибшi почуття, тiльки погляд скаже про все».
