зброї тягнеться? «Бачиш, який дрiбний прогонич, а вiн уже партизанiв шукає… Ну, пiшли, Федоре, за фашистом сочити. Хоч яка не є, а все ,таки робота.
А Андрiйко вже виїжджає з Городища.
«Який вредний дiд, який скажений дiд, – i сльози образи i злостi спадали на гриву коня. – Ну, добре ж. Не приймаєте, не хочете – сам стану партизаном. Сам партизанитиму». Мiцно затискує тремтливi уста i кулаки.
XXX
Високе досвiтнє небо затулили заростi колючого терну. На дрiбнолистих гiлках рясно синiють огорненi сизим пилком ягоди, перемежованi розчепiреними пучками продовгуватих колючок. Чагарник тут позаплiтався таким густим вiнком, що й виплазувати з нього не так-то безпечно.
Iще в пам'ятi Созiнова пропливають холоднi клаптики недобрих переживань, а серце починає зогрiватися тiєю надiєю, тим передвiсником радостi, коли уже щось зроблено i чується сила – зробити ще бiльше, значнiше.
Знову уява перебирає прикмети i лiсу, i поля, i дорiг, якими його вели – зараз так потрiбно знайти у безкрайньому свiтi той невеликий клаптик землi (праворуч на сiру дорогу виповзає з лiсу покалiчене корiння, попереду в глинястiм яру заспiвує струмок, а посерединi поле з гривастим вiвсом). Там лежить на землi його наган. Дiстати його i почати партизанити – годi вже доганяти своїх, коли всi дороги забитi нiмцями.
Вiдшукує вiйчастi голiвки макiвок, i солодке зерно ще бiльше розбурхує голод. Терпкi тернини аж опалюють рот, швидко набивають оскому. Ех, коли б це шматок доброго чорного хлiба, пересипаного крупчастою сiллю, або миску гарячого борщу.
Тiснiше стискає ремiнець на поясi i обережно вилазить з чагарника. I раптом насторожується: чує поперед себе тихий переривчастий стукiт, наче хто обережно ступає по землi.
Созiнов сторожко вiдступає назад, причаюється за зубцюватим клином кущiв. Кроки наближаються, i нiби одночасно з ним гупає наполохане серце.
«Це ж тiльки одна зброя тепер у тебе – ноги. Поганенький сопливий фриц пiдстрелить, наче зайця. I нiчого не зробиш».
I блаженна полегкiсть теплом заливає все тiло. Мiж деревами майнула голубенька, в бiлу горошину хусточка. Дiвчина в синьому платтi вийшла з просiки, оглянулась, зупинилась бiля кореневища ясена. Саме сходило сонце i освiтило невисоку гнучку постать. Двi чорних важких коси вiдтягали назад дiвочу голову. Пильно дивилася вдалину, готова стрепенутись, як птиця перед зльотом. Смаглявi щоки дiвчини просвiчувались блiдiстю втоми; неспокiйно пiдiймались пiд блузкою груди. Чоботи, одежа припали пилом, мiсцями подертi.
«Еге, певно й ти, сердешна, немало пережила за цi днi», – i легко вийшов iз чагарника.
Здригнулась дiвчина, вiдступила крок назад, але, зустрiчаючи добру усмiшку, зупинилася, гнучка i насторожена, мов дерево перед вiтром…
– Не бiйся, дiвчино. Я тобi злого не зроблю. Добрий ранок, – пiдiйшов до ясена.
– Доброго здоров'я, – подивилася прямо сумовитими карими очима i зразу ж пригасила їх довгими вiями.
– Куди прямуєш лiсами?
– Додому.
– Скiльки ж до твоєї домiвки?
– Та чимало.
– Далеко вiдбилася?
– Далеко, – i зiтхнула.
– Як тебе звати?
– Соломiєю.
– А не страшно самiй мандрувати?
Помовчала, та довiрливий погляд, повне приязнi округле обличчя розвiяло настороженiсть, недовiру.
– Страшно. Та ще тепер, коли по всiх дорогах… – i не доказала. – А ви ж куди путь тримаєте?
– Ще й сам не знаю. З дороги збився, тiкаючи з кошари.
– Сидiли?
– Сидiв, бодай повiк не сидiти.
– I я сидiла, – уже веселiше посмiхнулася.
– Випустили?
– Нi, сама… вийшла.
– Це добре. А як же?
– Iнститут я свiй доганяла та й попалася фашистам у руки, – зразу ж похмурнiла. – Завели нас у кошару, поганеньку таку, лише трьома колючими дротинами огороджена – не встигли свою «технiку» показати. А вартували добре. Спробували були вночi вискочити – вбили двох дiвчат. I не забирали кiлька днiв, щоб iншi боялись… Сидимо, голодом морять. Чутки рiзнi йдуть: однi – що будуть випускати, хто не комсомолець, не член партiї; другi – що потроху розстрiлюватимуть; третi – що повезуть на каторгу. Придивляюсь до табiрного життя, помiчаю, що вдень охорона не так пильнує. В недiлю по дорозi, недалеко вiд табору, iдуть люди на ярмарок. Вибрала я хвилинку, коли людей бiльше було, а вартовий загавився, проскочила крiзь тi дротини i прямо до людей; тi обступили мене, заховали вiд лихого ока. От i помандрувала я до свого краю. Знову ледве в руки нiмця не попала. Облава ж тепер за облавою… От i прямую лiсами сама.
– Молодчина! – зразу милiшим стає сумовите обличчя з темновишневими потрiсканими губами.
«А може це моя доля?» – мимохiть майнула думка. Одiгнав її i знову подивився на дiвчину. М'яка, некриклива краса її, оповита задумою, неначе сама говорила про чистий i глибинний внутрiшнiй свiт, до якого не дотягнулись i не могли дотягнутися нечестивi обманнi почуття i думки.
«А може справдi ти моя доля?» – знову подумав iз гiркiстю i жалем.
Проживши повних двадцять два роки, вiн iще не знав справжнього кохання. Вiрилось, що десь у свiтi є його єдина дiвчина, для якої i вiн буде єдиним; вiрилось у ту любов, коли одне про одного не може навiть у думцi помислити поганого.
«Добрi гадки, та не в пору прийшли», – розсердився сам на себе i почав докладно розпитувати дiвчину про мiсцевiсть її району, про лiси, де вона живе, про залiзницi й дороги, про роботу й настрої колгоспникiв. Вiдповiдi Соломiї порадували його.
В думцi вiн твердо вирiшив: доведе свою супутницю до її дому – не кидати ж ворогам на поталу, а потiм почне партизанити в лiсах Подiлля.
– Що ж, дiвчино, разом будемо добиратись до тебе.
– Це добре було б.
– Тiльки менi нагана треба вiдшукати. Ти гаразд цю мiсцевiсть знаєш?
– Знаю. Не раз попоходила. Так, кажете, зброя у вас є? – захвилювалась, повеселiшав погляд. – Кожну билинку оглянемо. Як же тепер без зброї? Вона – життя наше.
«Це товариш», – подумав про дiвчину, не спускаючи очей з її рiшучого обличчя…
Думалося найближчими днями дiйти до оселi Марка Григоровича, та не так воно сталося. По всiх шляхах роз'їжджали на мотоциклах автоматники. По лiсах i яругах фашисти влаштовували частi облави, виловлюючи всiх, хто прямував на схiд або переховувався вiд навали. Кiлька разiв Созiнов з Соломiєю ледве не попали в хитро поставленi пастки i нарештi вирiшили десь переждати непевний час.
Мiсячної ядерної ночi, коли так сумовито у лiсi коливаються тiнi i кожний подих прорiдженого дерева чути за верству, вони пiдiйшли до якогось лiсництва. Обабiч дороги переливались прогнутим сяйвом два невеликi озерця Над ними жорстко шумiв уже сухий очерет, i якась пташка рiзко i тривожно вигукувала: кик-кик-кик!
Натомлену Соломiю повiв до стогу сiна, по жердцi легко пiдсадив її вгору, а сам пiшов до стиснутих
