Неначе наяву побачив хлопець свого батька, такого мовчазного i такого доброго до нього; згадав, як вiн у грозу переносив його через рiчку i як славно було лежати на батькових руках, коли небо кололось на шматки i слiпучим синюватим сяйвом рiзало, било у вiчi i гасло. тi дужi руки нiби знову торкнулись його, виносячи з великої грози.
– Скупаємось, Андрiю?
– Скупаємось, – нiби прокинувсь од сну.
– Не боїшся холодної води? Iлля вже минув… З непривички можеш попектися.
– Нi. Я привишний.
Побiгли до лiсового озера. Вода бiля берега була зелена-зелена – зiлля тiнi поклало, – а посерединi – блакитна, з хмарами в глибинi.
– Розступись, ворожа сило! – пiднiмаючи стовп, вскочив Степан першим.
Поплавком зникаючи пiд водою, Андрiй бачить перед собою кипучий розбурханий свiт i раптом розумiє свою помилку: партизанiв треба шукати не на ковалевiй, не в берестi, а в Городищi.
«Далеко тiльки, мати не пускатиме. Вдосвiта виїду, а на левадi зверну на Городище».
I вiдразу ж починає кулаками розбризкувати райдужну воду.
«Мiй тато живий. То вiн i до нас прибуде». – I хлопець мiцно заплющив очi, щоб яснiше побачити дорогий образ, а серце трепетно, вистукує своїм молоточком велику та тривожну радiсть.
Вiн прокидається свiтанком, сповнений неясною радiстю. Що ж у нього хороше на душi? Чи то добрий сон приснився, чи щось трапилось несподiвано приємне? Раптом солодкий перестук прокочується по всьому тiлi, i хлопець, посмiхаючись, пiдводиться на лiктi, бачачи i сизi вiкна, i заклопотану матiр, що стоїть коло столу, i свою бабуню, що порається бiля печi.
«Бiднi вони. Вони нiчого не знають», – жалкує в душi. Але то жалiсть на мить, бо її пiдмиває чуття схвильованого трепету. Його тато живий. В партизанах. Воює. Бачить перед собою чорне рухливе обличчя Степана, лiс, обкопаний сосновий пень, а здається, що от-от вийде батько з-за дерев, вiзьме його на руки, як тодi, в негоду. I хлопець, посмiхаючись, примружується, мiцнiше заплющує очi, щоб побачити свого рiдного…
Перехитуються лiси, гордовито, поважно, iдуть над ними вiтри; веслами по зелених верховiттях гребуть, а внизу шуми закипають. Вiн у лiсi з батьком. Лунко б'є сокира пiд дзвiнкий корiнь грабини, i ахкає луна аж у других гонах. Потiм стихає, i тiльки тиха пiсня iде понад землею. Iз-за дерев вiн бачить: сидить його тато на пнi, обперся рукою в держално сокири, тихо наспiвує.
Вiн пiдходить ближче, стає за плечима тата i пiдспiвує. «Це ти, сину!» – батько огортає рукою його плечi i ще тихше, неначе обоє глибоко задумались, пускають пiсню так, щоб не торкнулась вона лiсового шуму, а тiльки зеленої землi… Яке то було щастя!
– Вставай, Андрiю, – зажурена мати нахиляється над ним, i вiн їй усмiхається широкою усмiшкою.
«Може б хоч натякнути їй? Де там, – задумується. – Нiчого не можна сказати. Слово дав. Бо як почнуть допитуваться… Хiба що Степана запитати – може матерi можна похвалитись. I щоб нiкому бiльше».
– Мамо, ви не журiться. Наш тато живий. – Бере торбинку з хлiбом, огiрками.
– Живий? Ти може чув що? – кидається до нього Югина, i обличчя її за одну хвилину мiниться: то освiтлюється надiєю, то покривається тiнями.
Як йому жалко матерi! Сказати б усе.
– Не чув. Снився менi тато. А мертвi ж не сняться, – промовляє роздумуючи i опускає очi униз.
– I менi снився, – зiтхає мати. – Коли ми вже, сину, почуємо про свого тата? – цiлує його в лоб.
– Почуємо, мамо. Скоро почуємо, – i його голос так дзвенить, що знову розбуджує якийсь вогник надiї в Югини, i вона знову зiтхає, глухо i тоскно.
Дмитро тепер iще ближчим став їй, неначе тiнь, ходив за нею. Чи працювала, чи лягала на вiдпочинок – незмiнно чула його бiля себе. Часом в пiтьмi навiть руку простягне, торкнеться лiжка – чи нема дружини її. Ясно бачила його, i то бiльше парубком, у снах. I не знала Югина, що i цiєї ночi був бiля неї її Дмитро.
Андрiй, жалiючи матiр, тихо виходить на двiр, i зразу ж його жалiсть розмивається iншим бурхливим почуттям: вiн шукатиме тата в партизанiв у Городищi.
Любовно потрiпав по шиї коня i тихо, щоб не збудити нiмця у другiй хатi, виїжджає на вулицю. Довгим поглядом проводить свою хату, подвiр'я, в думцi прощається з матiр'ю, бабунею, Ольгою – може не скоро побачить їх. I жалiсть прокидається до своїх рiдних.
«Може ще повернутись, подивитись на них! Нi, хто повертається – не має удачi».
Риссю виїжджає на шлях, а далi – левадами. Оглянувся. Важкий туман закрив його подвiр'я, село, i тiльки неясно бовванiли на Великому шляху розлогi дерева.
На Бабизнi повернув коня в об'їзд i подався на Городище. Обминув i пасiку, щоб часом не зустрiтися з Марком Григоровичем
До самого пiвдня, натомивши коня, блукає хлопець ярами та болотами. Одначе нiде нi звуку людського, тiльки дерево шумить, тiльки розвихренi хмари летять по обважнiлому небi, тiльки, обтрушуючи пожовклий лист, вiтер перемовляється з пересохлою травою та часом прокисле замшiле болото зачавкає пiд копитом коня.
Пiсля полудня, обминаючи буйну зарость чагарника, почув, як незадоволено забурчав струмок – напевне якась перепона стояла на завадi, бо далi, в глибинi, мав другий, бiльш спiвучий звук. Направив коня до струмка.
Несподiвано з-за дерев виходять озброєнi автоматом i рушницею високий похмурий дiд з великим скаменiлим обличчям та бiлявий рожевощокий парубок.
«Партизани, – зупинилося серце, i заволоженими очима стрiчає вiн лiсовикiв. – Хай батько-мати не гнiваються на нього. А як не приймуть? Приймуть! Хiба ж вони не зрозумiють його? Вони все зрозумiють». – Вiд хвилювання тремтять повiки хлопця i дрижать руки, все тiло.
– Ти чого тут блукаєш? – строго питається дiд.
– Дiду, ви партизани? – ледве переводить дух.
– Бач, який цiкавий. Чи не зарання?
– Я вас, партизанiв, шукаю.
– Може щось передати маєш? – трохи добрiшає голос у дiда.
– Нi. Я сам до партизанiв хочу. Розвiдником буду. Де великий не зможе, там… – довiрливо наближається до старого.
I той, наче батогом, сiканув:
– А березової кашi не хочеш? Превража дитино! Що, ми тебе в кишенi возити будемо? Бачиш, Федоре, який партизан найшовся! Ах ти, ледащиця мала!
– Дiду!..
– Цить! Запам'ятай: дитячих ясел у нас нема i вiдкривати не думаємо. Цяцьок теж нема. I повертай коня, щоб духу твого не було. Не хочеться менi штанцiв твоїх спустити та кропиви накласти.
Приголомшений, ображений, обурений Андрiй уже не може навiть слова промовити. Вiн забув запитати, чи не чули партизани щось за його батька.
А бородатий сердитий дiд, заклавши пальцi в рот, пронизливо свиснув, раз i вдруге. Кiнь шарахнувся вбiк i злякано помчав пiд горбок. Андрiй, прикусивши губу, з-за плеча лихим поглядом змiряв дiда i, виструнчуючись, гордовито полетiв . уперед.
Дiд Хмара довго дивиться услiд хлопчаковi, похитує головою i говорить до Федора:
– А, видать, бойове дитя.
– Нащо ви так його?.. Шкода малого.
– А менi не шкода! Та де ж з ним зараз дiватися?.. Не крикни на нього – ув'язався б, як тiнь. Це з упертих. I, не помiтив, наче на Дмитра Тимофiйовича схожий?
– Справдi! А як на конi сидить, наче вилитий, – любується Федiр постаттю Андрiя, що зникає помiж деревами.
– От пiсля цього й подумай собi, чоловiче: який дiдько може захитати нас, коли i старе, i мале до
