нестихаючого.
Нелегко було на душi молодому командировi батареї, що поховав своїх бойових товаришiв у лiсових просторах Подiлля. Тим-то й сивина повила нитками павутиння його буйний чорний чуб, тим-то й зморшки рiзко окреслили худорляве нервове обличчя, i сухi м'язи висiклись пiд шкiрою. I засне чоловiк, а сняться його хлопцi, i не вбитi, а живi, мiцнi, напористi, з якими йому бити б та бити ворога, славою застеляти рiдну землю, а потiм прощатися зi своїми орлами, вiдпускати їх, героїв, у яснi простори… Не судилося… I сльози не очi, а душу обливали Туровi. Чи то вiд туги, чи то вiд перевтоми, пробираючись до своїх, не вберiгся вiд облави. Вистрiляв до останнього всi набої i попав у руки полiцiї. I хоч як його не били, фанатично вiрив, що середини не вiдбили, що скоро вiн одужає.
«Як же можна не одужати, коли стiльки роботи жде тебе. Армiю треба збирати в тилу. Коли б це хоч сорокап'ятимiлiметрових гармат дiстати. Для партизанiв – самi найкращi». – I знову, пiрнаючи в задуму, бачив себе серед своїх гармашiв на тiй дорозi, де довелося йому зупиняти прорив.
В його серцi вмiстилося багато людей i болючої гiркоти. Удень вiн у думках розмовляв зi своїми гармашами, спiвчував батькам, що вже бiльше не побачать своїх соколiв, а вночi знову жили з ним його воїни, i Дмитро, прокидаючись, часто чув хриплуватий, з болiсним клекотом, голос командира:
– По батареї! Заряд повний!.. Вогонь!.. По фашистськiй сволотi!.. Добре, хлопцi!
У мiсячнiм сяйвi до жовтизни блiде обличчя Тура з рiзко окресленими тiнями ставало натхненним i таким вольовим, що Дмитро довго придивлявся до нього, бажаючи збагнути частину того свiту, що вмiстився в молодiй скривавленiй душi командира.
«Такi воїнами народились», – задумувавсь, уявляючи, яким мусив бути Тур у бою.
Дмитро трудно привикав до людей, а з Туром зiйшовся легко, без внутрiшньої напруги i незручностi. Може тому, що . й Тур був не з балакучих, може й тому, що його полонили скромнiсть i дiловитiсть молодого командира. Тур нiколи не –казав: «так треба», а тiльки – «я думаю». Але оте «я думаю» так обгрунтовувалося, що воно незмiнно ставало – «так треба». Якось, повернувшися з лiсу, Тур радiсно звернувся до Дмитра:
– Обiйшов сьогоднi всi нашi володiння… Одужую!.. Дмитре Тимофiйовичу, ти стратег!
– Теж менi стратега знайшов, – покосився на Тура, вичiкуючи, що той скаже.
– Прибiднюєшся, Дмитре Тимофiйовичу, а сам так i норовиш щось випитати? – розсмiявся командир. – Скажи: чому тут, а не в iншому мiсцi отаборився?
– I сам не знаю. Якось з переляку навмання попав, – жартiвливо розвiв руками.
– А все-таки? – поглянув допитливо. Дмитро зразу споважнiв;
– Думка така була: лiс тут путящий, здоровенний, з трьох бокiв болотами i низиною оточений. Танки навiть зимою не проскочать, бо твань тiльки зверху шкарубне. Значить, для оборони важне мiсце. Далi, – навкруги мало сiл. Це теж непогано. Ну, й Великий шлях при добрiй нагодi може бути пiд нашим наглядом. А це стратегiчна дорога. Машин ми можемо на нiй, як дичини, набити. Жаль, що залiзниця далекувато… Буде з нас пiт потоками ллятися. Та до цього нам не звикати.
I, поринаючи в свої мiркування, Дмитро не помiтив, як змiнився Тур, як радiсно заiскрилися його очi, забилися у дрожi уста.
– Дмитре Тимофiйовичу, ти… ти молодець, – схвильовано пiдiйшов до нього i мiцно потиснув руку. – Ти справжнiй солдат.
I цi простi слова надовго запам'ятав Дмитро. Радiстю i печаллю дихнули вони: повiяло тими далекими i живими споминами, тою суворою i щирою людянiстю, тим хвилюючим теплом, яке завжди було в мовi Свирида Яковлевича, Маркова, Кошового… Де вони воюють тепер?
Нiчого не мiг вiдповiсти Туровi, але цей день ще бiльше зблизив його з молодим комiсаром, до слова якого завжди прислухався вдумливо, уважно,
Раз Дмитра особливо схвилювала сувора логiка i поетичнiсть командира.
Одного вечора дiд Хмара, тяжко переживаючи втрату своєї дружини, поринув у наївнi мiркування про iсторичну минувшину країни.
– Нема, нема таких козакiв, як колись були. Ото були герої, – закiнчив старий, звертаючись до Федора.
Тур пiдвiвся з землi. Очi його в темрявi засвiтилися сухими вогниками.
– Є, дiду, – тихо промовив, – i значно бiльше є тепер у нашiй країнi героїв, анiж за всю iсторiю було. Та не про це я хочу зараз сказати. Ви, дiду, партизан, i менi хочеться, щоб вас не збивала з толку однобiчнiсть. В усьому яснiсть потрiбна. Ми дуже шануємо героїчну минувшину, своїх достойних предкiв, але живемо не минувшиною, а сучасним i майбутнiм. Ще тридцять п'ять рокiв тому Фелiкс Дзержинський, свiтлий лицар революцiї, сказав: «Не варто було б жити, коли б людство не освiтлювалося зорею соцiалiзму». А нас ця зоря i освiтила, i виростила. Тому всi народи з надiєю дивляться на нас… – Тур, захопившись, почав говорити складнiше. – Тi ж держави, що не мають вiрного дороговказу, що розбризкали життєвi соки на мертвий пiсок, що погрязнули в торгаському брудi, – свою грязь прикривають намiткою минулого, живуть спогадами i лицемiрними жалями. Вони за сорок днiв народ вiддають у полон, а скарби минувшини пливуть у фашистськi лапища або продаються з торгiв. Ми не належимо до таких держав. Ми множимо славу минувшини сьогоднiшнiм днем. I ви самi, дiду, недаремно прийшли у цi лiси. Бо нiчого нам дорожчого нема за свою Вiтчизну.
– Правду кажеш, командире.
А Тур, помовчавши, зайшовся рiзким кашлем, потiм ще тихiше звернувся до Черевика:
– Ти поезiю любиш. Чиї це слова?
– Мiцкєвич?
– Мiцкєвич. Великий художник. Та занадто iдеалiзував минувшину… От переможемо, Федоре, фашистiв, i такi ми твори побачимо, самi створимо про своїх героїв, про свою Батькiвщину, що й в свiтi таких не було Бо живе наш народ не килимом прадавнiх лiт, а уверх пiдведеним крилом…
– Топковий хлопець, ой, голковий, – говорив про нього Хмара. – Коли б тiльки вичуняв. Як почне вiн кров'ю плюватися, мене наче хто шилом у мозок шпигає. От падлюки! Калiчать людей, немовби то не живая плоть. З таких треба жили вимотувати, щоб у кожного, хто хоч у зародку має людиноненависть, шкура вiд ляку вiдвалювалась, щоб вiн у душi поганiй зарiкся пальцем зачепити людину. Ти не думай, що любить дiд карати. Я в молодостi як весняний грiм був – найсильнiшим парубком на нашi села. Та в дурощi, в бiйки не лiз. А тепер сам по шматках рiзав би всякого ворога, свого чи чужого. Думаєш, легко менi? Аби ти знав, яка дружина в мене була. Серце її увесь свiт жалувало, скiльки вона дiлечка переробила, скiльки хлiба нажала. Малу медаль, золоту, одержала в Москвi. Думаєш, легко її кiсткам перегорiлим лежати в землi? Усе перше просила, щоб заховав її на кладовищi бiля дочки – вишняк там розрiсся, тополя стоїть… А я позбирав уночi її
