волi, робили її твердiшою, гартували, як вогонь крицю. Тiльки почував, що тiло важчало та бiльше темнiли очi; все рiдше i рiдше прояснювався в усмiшцi; турботи залягали важко i щiльно. Проте нiкому, крiм Тура, не звiряв своїх почуттiв, знав – не до них тепер: у кожного лихо. Своїх же партизанiв вислухував уважно, слiдкуючи не тiльки за словами, а й за глибинним ходом думки, i тому входив у людську душу непомiтно i мiцно. Його скупе, продумане слово виконувалось точно, як наказ. Нелегко було покласти па плечi i серце нове коло обов'язкiв, ширших i складнiших. Одначе здоровий глузд, чиста совiсть, напориста впертiсть переорювали, як плуг землю. I тiльки тепер, зiткнувшись вiч-на-вiч з найсуворiшими випробуваннями, з життям неприкрашеним, жорстоким, невблаганним, зрозумiв вiн, як тяжко бути керiвником, вiдповiдати за долю людей, що довiрили йому своє єдине i неповi орне життя. Вiдрiзаний вiд великого свiту, вiн жив єдиним подихом з ним, а тi осiннi вiтри, шо йшли з пiвночi, були не просто вiтрами, а вiтрами з Великої землi, вiсниками з Москви. Входячи в село, вiн був не просто Дмитром Горицвiтом, звичайною людиною, що має своє горе, печалi, а живим ланцюгом, що з'єднував Великий свiт iз затьмареним фашистською неволею краєм.
Так, Дмитро твердiше почав ступати по землi. Бо вона, рiдна земля, змочилась не тiльки потом, а й кров'ю його.
Тепер дедалi частiше зустрiчався з людьми, вслухався в їхню мову, вчився, дiлився з партизанами словом, як дiляться останнiм шматком хлiба, знав, що сказати селу, затиснутому в неволю, злиднi, бiду. I в його скупих, упертих словах була та сила, яка пiдводила людей, як промiнь пониклу траву.
Розгромивши в одному селi полiцiю i мадьярську варту, вiн довiдався, що фашисти пустили чутки, нiби вони захопили Москву i йдуть на Урал. Дмитро наказав зiбрати людей бiля великої, з баштами, школи, яка бiлим пароплавом випливала з осiннього свiтання.
Сходились чоловiки i жiнки, мовчазнi, задуманi, бо в кожного горе днювало i ночувало, бо кожному думалось про своїх дiтей, вiд яких – скiльки вже часу – нi одвiту, нi привiту; ближче пiдходили шiстнадцятирiчнi юнаки, щоб першими попроситися до загону.
Вiн ждав, поки не пiдiйдуть люди з найдальших куткiв, поки не вляжеться тиша, а потiм тихо, болюче i мiцно, iз самого серця вирвалось:
– Товаришi! Дорогi брати i сестри!
I натовп зiтхнув, заколивався, знову зiтхнув i прояснiв. Це вперше до нього пiсля кiлькох мiсяцiв окупацiї пролунало рiдне слово Батькiвщини, обiзвалося замiсть липкого ненависного «панове».
I, неначе по нечутнiй командi, ближче пiдiйшли люди до Дмитра, злилися з партизанами. Хвилювання колгоспникiв передалося йому; ледве переводячи дух, вдивлявся подобрiлими очима в тiсне пiвколо змучених людей.
– Сердечний партизанський привiт вам, люди добрi. I привiт од воїнiв Червоної Армiї. Разом, як двi руки одного чоловiка, ми б'ємо фашиста. I розiб'ємо його, бо так хоче наш народ, бо так хоче наш батько Сталiн. Усiма вiйськами тепер командує рiдний Сталiн. Наш вождь говорить до народу, щоб не втрачали надiї, не слухали рiзних брехень. Нiколи нiяким ворогам не бачити Москви. Скорiше рак свисне i суха довбня зацвiте, анiж будь-хто переможе нас.
На обличчях заколивалися усмiшки.
– Наше головне завдання – крiпко бити фашиста, нi одної зернини, нi одного стебла, нiчого не давати йому, хiба – одну смерть. Бо ж сказано: фашиста сокирою в ребро – людям добро! Коли ж з'явиться мiж вами яка продажна шкуpa – з димом усе його кодло пустiть, як пустили ми вашого старосту – показав на стовп вогню, що самотньо пiдводився в свiтаннi.
Пiсля промови кинулись люди до Дмитра, партизанiв; запрошували до хат на снiданок. Але треба було поспiшати до лiсу. Навантаживши кiлька возiв зерном i свиньми, яких забрали з «громадського господарства», партизани вирушили i села.
– Хороше говорили, Дмитре Тимофiйовичу! – усмiхаючись, пiдiйшов Тур. – Тiльки звiдки ви взнали такi новини? Може листiвка попала?
– Нi, на жаль, не попала.
– Звiдки ж вiстi, що Иосиф Вiссарiонович…
– Звiдки?.. А як ти гадаєш: хто в такий час може всiм вiйськом керувати?.. Отож бо i є. А коли трохи щось не вгадав – спишуть з мене пiсля вiйни, скажуть, що на пользу дiлу йшло воно. Чи як ти думаєш, комiсар?
– Та повиннi списати! – засмiявся Тур. – Списати i дипломатом послати.
– Ну, цей хлiб менi не подобається. Орати – сiяти буду, Туре… Ех, не знаєш ти, як мої руки дiла просять.
– Головувати пiдеш? – лукаво примружився Тур, бо Дмитро йому розказав про своє життя.
– Головувати? – задумавсь i, ловлячи на собi вузько примруженi очi Тура, додав: – Це дiло народу. Дай-но дожити до такої години. Ти краще скажи, де зброї дiстати? Дробовиками воюємо.
XXXIX
В тривожному настрої повертався Карл Фiшер з аеродрому. Знову смерть, безглузда i страшна. Покалiченi тiла пiлотiв, кiстяк лiтака i, особливо, розтрушенi навколо нього чорнi забрудненi хрести – згусток державної пошани – справили гнiтюче враження. О, цей нерозгаданий, здиблений схiд! Не таким вiн ввижався обергрупенфюреру.
Iнстинктивно вiдчувши змiст, дух i стиль третього райху, безмежно повiривши в непогрiшнiсть гiтлерiвського вiйськового механiзму, а надто в силу технiки, Карл Фiшер не сумнiвався в перемозi третього райху, як не сумнiвався в зверхностi своєї нацiї над iншими. Задля цiєї перемоги вiн не жалкував сил, часу i навiть житiя. За ним уже нерозлучною тiнню ходила репутацiя здiбного, оперативного i хороброго служаки, який смiло дивиться в очi небезпецi i смертi. I Карл Фiшер наполегливою роботою, детальними аналiзами i кривавими розправами здовжував тiнь своєї слави. В колi однодумцiв i друзiв, хизуючись своєю красномовнiстю, вiн часто повторював улюблений афоризм:
– Смерть для нас, як череп для доктора Фауста, є джерелом пiзнання. Вона живе поруч з нами, але ж вона нас роїть, годує, одягає i пiдносить угору.
Одначе, тут, на сходi, сила афоризму почала в'янути, i Карл Фiшер уже не так часто i охоче повторював саме слово смерть: одна рiч, коли вiн її насилає на мiста i села, i зовсiм iнша |права, коли вона чатує на тебе, як на цих асiв, що за якусь вилину перетворились на купу безформного м'яса i кiсток…
Система, строга логiчна система – це була основа роботи Фiшера; вiн був зв'язаний з нею, як гусiнь з листом, вiн живився нею i залишав свої слiди, навiть не розумiючи огидливої потворностi їх. Свою систему вiн порiвнював iз злагодженою, складною роботою архiтектора, який починає роботу планом, а закiнчує вже прикрасами, лiпленням чи гордовитим стильним шпилем.
Але тут, на хмурому сходi, розпадалися усi системи i стилi, перетворюючися в тi стилiстичнi вправи, якi самому треба було знищувати, щоб мати менше неприємностей.
Будучи хитрiшим i розумнiшим за iнших працiвникiв таємної полiцiї, Карл Фiшер, з болем вiдкинувши на деякий час свою систему аналiзiв i умовиводiв, вирiшив перейняти стиль роботи радянських людей, найти механiку, злiпок їхньої системи. Нiколи в життi не доводилося стiльки працювати, як тепер, нiколи не придiляв стiльки уваги книжкам, подiям, побуту, окремим епiзодам, бо з деякого часу почала гризти тривога: вiдчував, що тiнь його слави катастрофiчне блiднiшає i вкорочується. Та не тiльки це лякало Карла Фiшера, – на жаль, iснували й глибшi причини, над якими треба було замислитися. Адже гiтлерiвське вiйсько, його першокласна колосальна технiка, давно пересiкши Волино-Подiльське плато, вже наближалося до Москви. Про це без угаву, перебiльшуючи успiхи третього райху, трубило радiо, газети, полiцiя, старости, |, але це не пiдточило силу радянських людей. З кожним днем ; ставало тяжче боротися з ними, в багатьох селах i навiть районах панувало цiлковите безладдя, вiрнiше там дiяло бiльшовицьке пiдпiлля, якого фашисти нiяк не можуть обезголовити.
Як i чим зупинити страшну стихiю?.. О, коли б фюрер мiг розгадати цей знак Духа Землi! Так, iнодi, сам побоюючися цього, Фiшер порiвнював свого фюрера з тим старцем, що викликає привид духа i в жасi тремтить перед ним…
