столом у чорному френчi з золотими, застiбнутими до самої шиї гудзиками сидiв Крупяк; над ним на стiнi чорнiв намальований тризубець, стиснутий двома перехрещеними жовтоблакитними прапорами.
– Прошу до столу, – наче з того свiту почула голос, що пробивався до неї iз сизої хмари тютюнового диму.
Пiдiйшла ближче до Крупяка, мружачись вiд диму, що зразу зайшов у вiчi.
– Панi Горицвiт. У нас є точнi вiдомостi, що ваш чоловiк перебуває в партизанах, буває у вас. Прошу, не запирайтесь, скажiть щиру правду. Iнакше всю сiм'ю вашу заарештуємо, а добро пiде у власнiсть держави.
– Пане начальнику, – вириваються першi слова.
пй треба одвести страшну хмару вiд свого дому, дiтей – про себе зараз навiть не думається.
I Югина почуває, що в її очах грає такий правдивий свiт, неначе бiля неї виринула постать Дмитра… Так, це ради нього, ради його дiтей вона кожним рухом хоче довести цьому байдужому вбивцi, що нiчого не знає про чоловiка. Звiдки у неї беруться слова? Вона розповiдає довго i мальовничо, як переслiдує їхню сiм'ю Варчук, про давню ненависть його до Дмитра. I її очi, осяянi i чистi, блищать од згадок i слiз.
Хмурячись, мовчки слухає її Крупяк. Але ось його очi зустрiчаються з очима молодицi, на якусь хвилину застигають; хтива зацiкавленiсть майнула у вузьких чоловiчках. Вiн кладе ручку на стiл, i Югина, вiдчуваючи приплив кровi до голови, кiлька разiв ловить на собi його бруднi погляди, але разом з тим починає догадуватися, що вiн слухає її вже не так, як слухають, коли завчасно винесено рiшення. Очевидно, вiн мало знає про Дмитра.
«Хороша молодичка. Тiльки з характером, видно. Може й справдi Варчук наговорює по давнiй злобi. Заяву за заявою пише… Дiзнаюсь при нагодi». – Вiн, милостиво посмiхаючись одними очима, приймає подарунок i поволi говорить:
– Вiдпускаю вас, панi, додому. Але не гнiвiть бога: коли що-небудь – не солодко вам буде на свiтi. Я до вас заїду коли-небудь, – допитливо осмiхається.
Ще не розумiючи справжнього змiсту останнiх слiв, вона прожогом вибiгає з передпокою i схiдцями спускається на холодний брук, мiж щiлинами якого засихає пожовклий, одцвiлий спориш.
I аж тiльки на осiнньому полi полегшено зiтхнула, коли над нею двома великими крилами нахилився рiдний Великий шлях. Попереду фiалково в'юнилась смуга дубового лiсу.
…Обминувши греблю, Югина спочатку iде до Iвана Тимофiйовича; той, лежачи в лiжку, довго розпитує її, що вона бачила в мiстi, чи багато там фашистiв, як охороняється будинок полiцiї, а потiм передає їй невеличку листiвку.
– Прочитаєш, кому треба, i передаси Василинi…
– Яке щастя, яке щастя, що вернулася, донечко, – зустрiла її бiля ворiт Докiя. – Пожурилися ми без тебе. Знаєш, як тепер. Кажуть, усi камери понапакували людьми. Втомилася?.. А в нас корову забрали.
– Корову? За що? – зупинилась на порозi.
– Наложили знову на село сорок голiв рогатої худоби. До кого ж полiцiї шатнуться? До нас та до таких, як ми. Варчук ще й втiшив:
– Моли бога, що теля зоставляємо. Попанували за батька Сталiна, а тепер почадiть, як без олiї каганець.
Через кiлька днiв дiйшла чутка, що в район приїхав приймати скарги вiд селян гебiтскомiсар доктор Едельман.
– Двадцять тисяч болячок у печiнку Варчука! Чи поможе, чи не поможе, а пiду до того гебiтскомiсара зi скаргою! Останнiй хвiст витягнули з обiйстя! Може й ти пiдеш? – вскочила в хату Килина Прокопчук.
– Одним вони миром мазанi, – обiзвалась за Югину Докiя. – Ходи не ходи, а корови вже не бачити нi тобi, нi менi. Так що краще не мозолити їм очi.
– Пiду, все 'дно пiду! Побачу, якi у них порядки! – рiшуче вийшла з хати Килина…
Увечерi на вулицi перестрiла її Югина.
– Була в комiсара?
– Нехай йому чорт! – зло огризнулась молодиця.
– Не допустили?
– Допустили, – i несподiвано засмiялась невеселим смiхом. – Пiдходжу я до нього, сухого, як тараня, нiмця, ну, наче живi мощi тобi, аж дивитись незручно. Глянув на мене крiзь окуляри та як вихопить кинджал, як зажеркоче щось, i до мене. Думала – горло перерiже. Навiть забула з остраху, що треба робити. Звiв нiмець кинджал, блиснув ним перед моїми очима, зрiзав з пiджака гудзик iз зiркою i пучку вгору пiдвiв – показує всiм. Полiцаї прямо тобi iржуть, як лошаки. А я стою i ворухнутись не можу – наче пiдмiнили мене. А «доктор по гудзиках» уже до другої баби прямує. Вiдiйшла у мене душа трохи, пiдходжу до нього… А вiн як визвiриться:
– За корову вам заплатили! Ми даремно нiчого не беремо. Скiльки отримала?
– Сто вiсiмдесят карбованцiв. А що ж я за них куплю? Кiло солi! Пачка сiрникiв – двадцять карбованцiв… А у мене ж дiти. – Випхали мене ще й зi схiдцiв турнули. Ледве носом землю не зорала. Отакi- то порядки. Новi!
XXXVI
На свiтанку Дмитра розбудили брязкiт зброї i радiснi голоси. Спочатку думав, що повернувся Тур, але, прислухавшись, голосу комiсара не почув. Швидко одягнувся, на ходу поправив пiстолет ТТ i вийшов з землянки.
– Ну, хлопцi, i притаскали ж ми сулiю! – потираючи руки, чогось вовтузився бiля порога Кирило Дуденко.
– З самогоном? – здивовано i весело вiдгукнувся голос iз кутка.
– Ще краще!
– Невже iз спиртом? – аж пiдвiвся на лiктi Олекса Слюсар. – За це тебе, брате, розцiлувати мало.
– Ще краще.
– Що ж воно може бути луччим менi? Бабського, солодкого, вина дiстали?
– Нi, амоналу добули.
– Амоналу! Не знаю, для чого вiн, – розчаровано протягнув Слюсар i знову лiг на пiл.
– Невже, братцi, амонал! – радiсно гукнув колишнiй уральський бурильник Iван Стражнiков. – Поїзди будемо пiд откос пускати. Амонал – важная штука! – значимо протягнув.
– А ти знаєш, як бiля нього ходити? – зiскакує на долiвку Олекса Слюсар, i вже його вилицювате рухливе обличчя, що хвилину тому було щиро незадоволене, тепер, наче в дитини, освiтлюється жадiбною надiєю.
– Хлiб мiй! – коротко пояснює Стражнiков.
– Невже i поїзди цiєю крупою можна рвати?
– Можна i треба! – повчально гримить Стражнiков, молодцювато звичним рухом збиваючи набiк безкозирку. На мить довгою синюватою смужкою проглянув шрам i майже зовсiм погас пiд буйним чубом.
– Браток, а мене навчиш? Увесь вiк дякуватиму. Рука в мене легка. Що побачу своїми очима, те i зроблю. Я такий!
Тепер хитрувате обличчя Слюсара стає таким благальним, що навiть спокiйний Лазорко не витримав – чмихнув, i в кривiй усмiшцi заворушились уста, погойдуючи велику люльку.
– Навчу.
– От спасибi, браток! На, вiзьми на спомин про нове дiло! – i Слюсар театральним рухом простягнув Стражнiкову невеличку фiлiгранну запальничку, щоб, на всякий випадок, вiдрiзати всi ходи до вiдступу, коли матрос захоче передумати. I зразу ж Олекса з цiкавiстю i побоюванням, косуючи оком, закружляв поволi навколо величезної сулiї з амоналом.
– Iване, ти i мене навчи, – кладе на плечi матросовi важку руку Лазорко Iванець.
