– Нi, Югино, нiчого не чув про Дмитра.
– Нiчого? – задумується молодиця i дивиться вже поверх нього. Заскрипiли дверi, з другої хати виходить Докiя.
– Добрий вечiр, Грицю, – пiдходить до нього, i її очi теж горять пожадливим вогнем сподiвання.
– Доброго здоров'я, тiтко Докiє, – цiлує її в зiбранi зморшками сухi, зашерхлi уста.
– Додому прибув?
– На день добрався, а це знову в дорогу.
– Куди ж? Вiд нiмця подалi?
– Еге ж. Щастя шукатиму свого.
– I Дмитро поїхав за ним. Нiчого не чув про сина мого?
– Нi.
– Розлетiлись соколи. По яких вони свiтах лiтають? – сiла Докiя бiля Григорiя, схрестила руки на колiнах. – А от круки недобитi повиринали та й клюють нас, очi живцем видирають.
Щось стукнуло бiля хати, i Докiя безшумно вийшла в сiни, а потiм, очевидно, знову пiшла у другу хату.
XXXIV
Дмитро передав командування загоном Туровi, а сам, непомiтно для iнших партизанiв, пiшов у село. Мав побачитись з Iваном Тимофiйовичем. Нетерплячка гнала його, як вiтер хмару. Розумiв: недаремно в такий час кликав його Бондар, значить, важливi є дiла. Якi ж? Надiявся i тривожився. Розступились лiси, i дорога яснiше замерехтiла зерном пiску. Горбатою птицею засiрiв придорожнiй камiнь, i знову згадались каменоломнi. Нiяк не йшла з пам'ятi i очей молодиця з дитиною, яка лежала в кар'єрi на каменi. Отi сльози, що сочилися з мертвого тiла, котилися на високий лоб, так пекли його, наче хто приторкався розпеченим залiзом.
– пм, фашистам, смертi мало, – кипiв, розповiдаючи Туровi про те, що бачив. – Жалiю, що трьох так легко скарали… Рiзати б по шматках.
– Для чого? Хватить з них i кулi.
– То легка смерть. А ворогам, запроданцям нi в чому не повиннi давати полегкостi, нi в чому! Хай бiльше бояться нас…
Перед тим, як зайти до Iвана Тимофiйовича, городами наблизився до своєї садиби. Ось вiн, з автоматом у руках, пiстолем за поясом, пiдходить до хати.
Тихо шелестить його сад i сумовито шумлять тополi.
Припав до вiкна i вiдсахнувся.
«Що це? Чи то так здалося?»
Знову прихиляється до вогкого перехрестя рами i ясно чує голос Григорiя Шевчика.
«Так ось де ти воюєш! З армiї втiк. В найтяжчий час заховався вiд боротьби – i до жiнок!» – вiдхиляється вiд вiкна.
Вiд сплетення, вибуху рiзнобiйних почуттiв не знає, що йому робити. Тiльки кров кидається в голову, а в руках сама пiдскакує зброя.
«Невже Григорiй боягуз, той мерзотник, який лише умiв округлими слiвцями маскувати гниле дупло своєї душi? Невже такий Григорiй? – вiрить i не вiрить. – I як Югина могла пустити його до хати?»
Глибоке обурення, злiсть, ображена честь б'ють водночас у груди i голову Дмитра, i вiн аж перехитується. В умовному мiсцi, бiля призьби, похапцем шукає дерев'яний ключ. Вiдчинив засувку, тихо увiйшов у сiни i з силою рвонув до себе дверi.
Свiтло вдарило в очi, i Дмитро, як привид, застиг на порозi, наводячи автомат на Григорiя.
– Ну, здоров у моїй хатi! Не ждав гостя? – пронизує примруженими очима Григорiя. Але, дивно, той не розгублюється, рiвно пiдводиться з лави i якось чудно всмiхається.
– Таки не ждав. Радий, що зустрiвся.
– Не дуже радiй.
– Дмитре! Рiдний!
– Почекай! – краєчком ока бачить Югину. Ось вона кидається до нього, руками тягнеться до його шиї. – Почекай, сказав. Що тут робиться?..
– Дмитре! Чого ж ти такий? – Югина прикладає руку до грудей i з мукою дивиться на чоловiка.
– Яким був, таким i зостався. Не взнала iще який за пiвжиття!
– Дмитре, чоловiк попрощатися прийшов.
– А ти й рада по ночах прощатись… Ну, чого прийшов? – звертається до Григорiя. – Це так ти воюєш? – не опускає зброї.
– Нi, не так, як ти думаєш, – спокiйно i насмiшкувато вiдповiдає Григорiй. – Погаси зараз своє полум'я: не в той бiк воно метнулося.
– А це ми побачимо.
В цей час на порозi виросла Докiя.
– Дмитре! Чи ти сказився? Ти що це робиш? Ти що, з своїми воювати прийшов? Опусти менi зараз же свою пукалку, чуєш? – пiдходить до нього мати. – Чоловiк до нас, як до людей, попрощатися прийшов. Що ж, вiн iз Варчуком прощатися пiде? З Созоненком? А ви ж товаришi були. В тяжкi години всi досади прощаються своїм. Чого ти на матiр так дивишся? Не пiзнаєш може?.. Ну, втихомирся, Дмитре… Григорiй поранений був… – i вона припадає до його великих чорних рук, якi ще мiцно стискають зброю.
– Поранений. Тодi так…
I Дмитро протвереженими очима подивився навкруг, хмурячись i нiяковiючи. Прокинулась i заплакала Ольга. Довго пiзнавала чужого бородатого чоловiка, а потiм кинулась до нього.
– Татку! Таточку! Ну, чого ж ви мене на руки не берете?
– Бач, усiх переполохав. А за що? Дивись, як Югина труситься, ох, i вдача ж у тебе.
– Вдачу ж ви менi вдiлили, – ще хотiв чимсь вiдговоритись, але зразу подобрiшав, зрозумiв, що дарма вiн так розходився, i вже спокiйнiше додав: – Риба не без костi, а чоловiк не без злостi. Хай пробачить Григорiй. Де Андрiй?
– У тiй хатi спить. – Докiя прихилила бородату голову сина до себе. Поцiлував Дмитро матiр i дочку, тiльки Югину обминув, почуваючи перед нею незручнiсть, збiльшену до того присутнiстю Шевчика.
– Перекипiло, виходить? – усмiхнувся Шевчик.
– Як бачиш… I найбiльша досада вчепилась, бо така думка налетiла: обманув ти нас всiх, воювати кинув.
– Ну, менi пора в дорогу. Всього доброго вам, – пiдiйшов Григорiй до Докiї.
– Будь здоров, Грицю. Нехай тебе доля береже, – поцiлувала його в чоло. – Попрощайся ж, Дмитре, з чоловiком. Не на прогулянку йде.
Жмурячись, косуючи оком, подивився на Григорiя i знову одвiв погляд вiд нього.
– В партизани iдеш? Чи на схiд пробиратимешся? – незручно стало за все.
– В партизани.
– В партизани? – строге обличчя Дмитра пом'якшало. Тепер вiн iншими очима дивився на Григорiя. Рештки гнiву розвiювалися, мов останнi клаптi туману при сонцi. Затремтiли i стiни задавненої неприязнi. – Григорiю, ти вже в якомусь загонi? Чи може?.. – завагався на мить i вже, рвучи натягненi в душi та голосi нитки, зовсiм тихо промовив: – Тодi приймемо тебе до себе… Спiльна робота, дiла нашi вище наших… Ну, сам розумiєш. Ти ж кандидат партiї. Ти завжди далi бачив, нiж я.
Пiсля цих слiв гора звалилась iз плечей, тiльки дихати стало важче – серце поширшало.
Григорiй здивовано поглянув на Дмитра, бiля очей затремтiли тоненькi пучки зморщок.
– Ну, спасибi, Дмитре, за справжнє слово. Обнадiяв ти мене – яснiше тебе побачив… Iду в загiн. Чекають там мене.
– Де?
– Далеченько звiдси.
