XXXIII
З кожним кроком все бiльше оповивала тривога Не вiрилось, що прийде додому, побачить село, рiдню, бо здавалось, що лежать його рiднi мiсця по той бiк свiту. А коли ступив на дiльницю свого колгоспу, повiрив: не втекла у безвiсть земля, не заховала її темна нiч од людського ока.
Зупинився, для чогось скинув картуз i довго не мiг перевести духу. Нахилився до самої землi. Вона, розбухла вiд дощiв, лежала чорним, незасiяним безмiром перелогiв. Згадки минулого болем перехопили горло Григорiєвi. Ще для чогось похапцем широко провiв пальцями по рiллi, надiючись найти хоч кущик озимини. Щось вогке обпекло руку. Невистрiляний, зашершавлений негодою набiй холодним жалом пробився з осиротiлої ниви.
Простоволосий, озираючись навколо, Григорiй ще постояв трохи i, вiдриваючи ноги вiд вологого поля, знову пiшов у лiс, щоб вийти на городи свого села.
Як тоскно шелестить сухим листом висока кукурудза. Пiд ногою часом трiсне огiрок-насiнник, i Григорiєвi здається, що той пострiл можуть почути в селi. Обережно, стримуючи подих, вiн входить на своє подвiр'я.
Тихий стогiн пришиває його до високого плота. Перебiг подвiр'ям вiтер, зашумiли попiдвiконню вишняки, i знову довге зiтхання обiзвалося з повiтки.
«Та це ж корова» – зрештою догадується Григорiй i, пригинаючись, починає оглядати подвiр'я: чи нема нiмецького слiду.
Десь на шляху пролунав пострiл, загалакали голоси. I коли розколихана вiтром нiч притишила вулицi, Григорiй, не чуючи власного тiла, добрався до хати i припав до вiкна.
Довго вдивлявся в непроглядну темiнь, потiм обережно стукнув пальцем по шибцi. Напружено вслухається, та нiмує кiмната, причаївшись у темрявi. Ще раз постукав, сильнiше. Щось скрипнуло в хатi, i тiнь метнулась, наблизилась до вiкна,
– Хто там? – дрижить переляканий голос Софiї.
– Нiмцiв немає? – чує, як одерев'янiлий голос витискає з себе хриплуватi слова.
– Нема.
– Пусти до хати, молодице.
– Хто ж ви будете? – чути, як цокають зуби в Софiї.
– Свої. Вiд облави тiкаю.
– Горе та й годi, – з зiтханням вiдривається Софiя од вiкна. У сiнях довго не може вiдкрити засув, нарештi вiдчиняє дверi, i Григорiй входить у хату.
– Добрий вечiр, молодице, – усмiхаючись сам собi, говорить хрипким простудженим голосом. I здається, що стiни напливають, тиснуться до нього, вiтають свого господаря.
– Доброго здоров'я, – Софiя починає похапцем закривати вiкна. Вiн бачить у темрявi тiльки рухливу бiлу сорочку, поверх якої, очевидно, надiта спiдниця. Дружина коцюбою з печi вигрiбає присок i довго дмухає, поки вiд жаринки не спалахнула смолиста лучина. Невеличкий пiдслiпуватий каганчик затремтiв у руках, i цятка вiдблиску, як сльозинка, заворушилась на омертвiлiй квiтцi електричної лампочки. Волохатий вогник каганця шершнем ужалив Григорiя.
– Оце така тепер культура настала, – наче вiдгадала його думки Софiя. – Ви, певне, їсти хочете? Здорожились.
– Коли є що – не вiдмовлюсь, – ледве стримуючи любовний осмiх, оглядає заклопотане i зажурене обличчя Софiї.
«Невже не пiзнає?»
Хотiлося пiдiйти до неї, несподiвано пригорнути, поцiлувати. «Як би вона перелякалась тодi?» – уявив на мить перелякане обличчя дружини.
На тапчанi лежала, пiдклавши ручку пiд себе, Катерина, на лiжку чулося рiвне дихання Люби.
– Вашi дiти? – пiдiйшов до лiжка i тапчана, не можучи вiдiрвати очей вiд своїх дочок.
– Мої, – тяжко зiтхнула.
– А чоловiк де? – не обертає голови до Софiї.
– Де всi тепер, – поставила на стiл тарiлку з кашею. – Сiдайте, попоїжте трохи, хоч i холодне.
На тапчанi ворухнулась Катерина, пiдвела голову.
– Спасибi. Немає в селi нiмцiв?
– Виїхали днiв зо три вже. А так щодня наїжджають.
Катерина скочила на пiдлогу i витягнулась, пильно дивлячись на нього. Обличчя її заворушилось i стало напруженим.
– Не зачiпали вас нiмцi?
– Чому нi…
I не встигла Софiя доказати, як раптом на всю хату, не рухаючись з мiсця, скрикнула Катерина:
– Мамо! Це ж наш тато! Це ж тато наш!
– Що ти!? – i собi скрикнула i скаменiла бiля печi Софiя, широко дивлячись на Григорiя. Катерина ж кинулась до батька, ловлячи i перебираючи своїми руками руки Григорiя, а головою притискуючись до його грудей. Схопив Григорiй на руки свою дитину, пiднiс її високо над головою, опустив нижче i припав довгим поцiлунком до рожевого личка.
– Ой, не лоскочи, татку! – щасливо смiялась дiвчина, вiдгортаючи рукою бороду.
– Григорiю! Грицю! – i повнi слiз очi наближаються до його очей, усмiхнених i теж вогких. – Як же я тебе не впiзнала… Ой! – вона цiлує його, осипаючи бороду сльозами, потiм схоплюється руками за серце так, що лiктi її, немов невеликi крила, вiддiляються вiд стану. I знову цiлує свого Григорiя, схиляє голову йому на плече, притуляє невеличкi пальцi до його зарослих щiк, то прихиляє ними до себе чоловiка.
– Не думала, не сподiвалась?
– Де там сподiватись було… Ой, Грицю, я не можу. Чи це ти, чи нi?
– Тату, це твоя борода чи прилiплена? – смикає батька за м'який волос Катерина.
– Сама ти прилiплена, – ще мiцнiше притуляє дочку до себе. – Бач, як прилiпилась.
– Ой, Грицю! – не може знайти собi мiсця Софiя. I її обличчя горить такою любов'ю, що Григорiй, посмiхаючись, спускає на землю Катерину, а сам мiцно обiймає дружину. Потiм садовить коло себе її i дочку, не в силi надивитись на них.
Другого вечора попрощався Григорiй зi своєю сiм'єю, несучи у серцi тривожну радiсть i невсипучий бiль. Тремтiли на його шиї руки Софiї, зi стогоном одiрвалась вiд нього дружина, припадаючи грудьми до перелазу. На устах i щоках Григорiя (Софiя настояла, щоб збрив бороду) ще й досi пашiли поцiлунки i сльози.
Теплий осiннiй вечiр небавом заховав од нього темний обрис хати, просторого подвiр'я. Григорiй зупинився посеред городу: довго прислухався до неясних звукiв, потiм попрямував не до лiсу, а до хати Дмитра Горицвiта. Ще дома, коли дружина мимохiдь обмовилась про Дмитра, твердо вирiшив провiдати Югину, попрощатися з нею. Що ж у тому є осудливого? Проте Софiї нiчого не сказав про свiй намiр – чи ж зрозумiє вона його.
I коли Югина кинулась од вiкна вiдчиняти дверi, вiн почув болючий повiв давнини. З темної глибини минувшини випливали молодi роки, i Григорiй побачив себе парубком на достиглому полi, коли вперше зустрiвся з юною соромливою жницею. I спогади з такою яснiстю рiзьбили, карбували минуле, наче воно стояло перед ним, як цей глухий осiннiй вечiр…
Забряжчали дверi, i вiн, охоплений спогадами давнини, знаходить в пiтьмi руки Югини i, наче п'яний, переступає порiг. Рука його так торкається руки молодицi, неначе перед ним була та сама Югина, яку вiн зустрiв у полi.
– Григорiю, ти про Дмитра звiстку принiс? – задихаючись вiд хвилювання, з мукою i пристрасним сподiванням питає його, слiдкуючи за найменшим виразом обличчя, тьмяно освiтленого блiдим свiтлом каганця.
Йому так стає жаль молодицi, що в душi почуває себе винним перед нею.
I все далi i далi, затьмарюючись i пригасаючи, вiдпливають вдалину розколиханi спогади молодих рокiв.
