I мимоволi випливало то спокiйне, в задумi, горбоносе продовгувате обличчя, то страшне в гнiвi, коли чорнi очi темним блиском палали на обвiтреному виду, тремтiли нiздрi i вздовж обох щiк вирiзьблялись рухливi, немов ласицi, м'язи.
«А колись ми друзями були, – зiтхнулось. – Скiльки то води з того часу спливло? Та от на крутих перехрестях не витримує дружба. Не витримує, коли сходяться шляхи на однiй цiлi, яку подiлити не можна порiвну, вiд якої i вiдступити не сила. Яка ж то справжня дружба? Десь, i її без болю не буває.
– Чого задумавсь, чоловiче? – Володимир Iванович перекидає весло на друге плече i допитливо дивиться на Григорiя. З-пiд засмальцьованого картуза, схожого на гречаний млинець, рiвно, кружечком, спадає обстрижений чуб, видiляючи вузьку брунатну смугу лоба над покучерявленими широкими бровами. – Усе про домiвку? В очах стоїть? Вгадав?
Незручно було перед старим. Тому твердо промовив:
– Нi, не вгадали. Про iнше думав.
– Про що? Iнтересно. Що ж воно в тебе тепер може бути на мислi?
– Про друга свого, колишнього… Про давнi дiла…
– А-а-а, про друга. Що, глек розбили?
– Та розбили, – вiдповiв неохоче.
– I, мабуть, за дiвку?
– Еге ж! – здивувався.
– Буває, що спiдниця, ревнощi довiчну дружбу затемняють. Це коли дружба дрiбненька. А справжню вiрнiсть нiщо не притьмарить. Тiнь вiдскакує вiд неї, наче сова вiд сонця.
– Вiрно, дiду! Наче в моїх думках побували, – здивовано i щиро вирвалось у Григорiя.
– Спихай! – Вмостився Володимир Iванович на кормi. Зашемрiв, захрустiв вогкий пiсок, i човен легко плюснув у воду, залишаючи позад себе глибоко витиснутий, неначе коромисло, слiд, що почав пiдпливати водою.
– Тю ти чорт! – вилаявся Володимир Iванович. – Зразу прикмета на невдачу.
– Хiба що? – запитав Григорiй, сидячи обличчям до рибалки.
– Та нiчого. Каленик з берега рукою махає. Вiн добрячий чолов'яга, а прикмета на рибу погана. Та чого ти сполохався? Це не з тих кровопивцiв, що грiхи на душу приймають.
Бiля округлого каменя, обпираючись спиною об вербу, стояв пристаркуватий рудобородий чолов'яга з глибокими, поставленими навскiс очима.
– Вiзьмiть i мене з собою, – привiтався вiн.
– Сiдай.
Каленик навпочiпки сiв на нiс, руками тримаючись за борти. Його кучерява, темної мiдi борода, обпалюючи розстебнутий пiджак, вперлася в бiлу сорочку; зв'ялений чуб спадав набiк, навскiс розсiкаючи високе чоло, порiзане дрiбними зморшками. Обличчя мав розумне, тiльки стомлене i сумовите. Коли ж бiля невеликого острова Володимир Iванович почав витягати жаки, Каленик пожвавiшав, немов прокинувсь од задуми, i сам засунув руку в горловину, щоб дiстати рибу.
– Добра риба, карасi – або продаси, або сам поїси, – всмiхнувся, виймаючи великого, з потемнiлою лускою карася. – О, яка щука вскочила!
По тому, з якою любов'ю вiн витягав жаки, трусив рибу, приказував над нею, можна було в ньому розпiзнати старого завзятого рибалку. I тiльки вже на березi запитав Григорiя:
– У дiда живеш?
– Нi, – зам'явся Григорiй.
– В Мотрi квенчихи, – вiдповiв старий – Живе з товаришем своїм. Куди ж людям подiтись?
– Звiдки родом?.. Григорiй Шевчик? Не той, що орденом нагороджений?
– Еге ж.
– Чого додому не йдеш? Боїшся? Да, тепер iнший чоловiк своєї тiнi остерiгається, – i зiтхнув. – Ну, що ж, живи у нас, тiльки на цих два днi змотайтесь десь подалi – облава буде. Ти б додому навiдався, узнав би, як дiла. Неважнi – на хуторi будеш, а потiм дiло дорогу покаже… Подивлюсь я – скiльки зараз людей, та все молодих, красивих, здорових – самий цвiт – мiж небом i землею бовтаються. А треба ж зрештою до землi опускатись, хоч яка вона гiрка та тяжка тепер стала. Земля без чоловiка не може бути, та й чоловiк без неї не проживе. Таке-то.
Пiд'їхали до берега.
– Рибки ж вiзьми, – звернувся Коваль до Каленика.
– Не хочу.
– Як не хочеш, то i їсти не будеш, а своїй дитинi неси, – поклав на землю рибалка кiлька рибин.
Iдучи додому, говорив старий:
– Журба поїдом їсть чоловiка. То ранiше ретельнiшого колгоспника на селi не знайдеш. Господаровитий. В Москву на виставку їздив. Трьох синiв i дочку викохав. Всi на вiйну пiшли. I остався старий, як пень на дорозi, з одним малям, не знає, де руки i голову притулити.
I Григорiй мало прислухався тепер до його мови: нетерпляче била в голову кров, ширше роздувались нiздрi, чуючи дорожнiй пил знайомих шляхiв. Усе бiльше та бiльше находилось виправдувань i перед собою, i перед Федоренком. I тiльки в холодну безвiсть тепер кидала єдина думка:
«А що коли нiкого вже дома нема?»
Товариша найшов на левадi – косив коровi отаву.
– Хватить, Петре, косити. На зайцiв облаву влаштовують.
– Хто сказав?
– Чоловiк вiрний.
– Тодi треба тiкати. В лiси пiдемо?
– Я… додому думаю. Через три днi повернуся.
– Ну, що ж, iди додому, – пiсля довгої мовчанки пильно подивився на Григорiя. – Може зовсiм думаєш? По совiстi скажи!
– Що ти, Петре? – злякався Григорiй. – Менi бiля жiнчиного боку не доведеться воювати. Ти пробач… Одначе вiдчуваю, не заспокоюсь, поки не взнаю про долю своїх. А останнє, що вже нам випаде, разом будемо переживати, одним зв'язанi ми. До останнього подиху Батькiвщину захищатимемо. Одна вона в нас…
– I я так думаю… Звик до тебе, – поглянув довiрливо, з приязню. Перекинув опалку з травою на плече i пiшли на подвiр'я.
В хатi, на самотi, Григорiй довго i уважно вдивлявся в дзеркало. Чорна борода, товстi вуса, що двома корiнцями вростали в бороду, постарiле обличчя – все було дивним i чужим. Глибоко запалi в темних западинах голубi очi здавалися темними, неспокiй поширив їх, зробив бiльш рухливими. На високому лобi рiзкiше окреслилися зморшки i в скронi вплелися нитки павутиння.
«Увалиться в хату дiдуган – дiтей перелякає», – усмiхнувся, розчiсуючи бороду i переносячись думками до своєї сiм'ї.
Мотря Iванiвна викопала iз землi дiжечку з салом, наладнала торбинки Григорiю i Петру, вивела їх аж на край города.
– Щасти вам доля, хлопцi. Не забувайте моєї господи. Як нема моїх синочкiв, хоч на чужих подивлюся. – I, низько нахиливши голову, пiшла до хати, жмакуючи рукавом пiдiбраний хвартух.
– Зажурилась стара, – спiвчутливо обiзвався Федоренко. – Ще надокучать їй такi гостi.
У лiсi попрощалися друзi.
– Ждатиму тебе, Григорiю, – не здiймав мiцної руки з плеча Шевчика. – Тепер маги коло себе друга – велике дiло. Роботи ж нам – гори. I за мене дiтей приголуб.
– Спасибi, Петре, – розчулено поглянув на мускулясте, сухе, як жерсть, з рiвним прямим носом обличчя Федоренка. Несподiвану добрiсть побачив у насмiшкуватих, гострих очах, напiвприкритих припухлими повiками. – Через три-чотири днi, як часи, прибуду до тебе.
I пiшли – Григорiй, тримаючись узлiсся, а Петро – в глибину притихлого осiннього лiсу.
