– Тепер нам ширша дорога вiдкривається, – захвилювався Дмитро, пройшовся по хатi.
– Що й казати. Негайно треба зв'язати Тура з райкомом.
– Це зробимо. Спасибi, тату, за добру звiстку… Аж наче зорi яснiше засвiтили, – глянув у вiкно.
XXXV
Хоч та болюча радiсть просочувалась, як вода крiзь нiздрюватий лiд, коли вiтер сколихнеться над рiкою, хоч потiм ще важче стискалося серце, все ж в її життi блиснули просвiтки надiї. I вже у словах батька вона вбачала той мiсток, що єднає їхнє село з партизанським лiсом, з Дмитром…
Дмитро був живий!
I при однiй думцi, що вiн може прийти до неї, високий i дужий, ласкавий i грiзний, пригорнути, як дитину, до широких грудей, вона затаювала подих i заплющувала очi. Тому їй тепер, коли залишалася дома, бiльше хотiлося бути на самотi, щоб можна хоч у думцi наговоритися з Дмитром.
I як дивно буває в життi. Ненависним i страшним вiн здався, коли довiдалась, що має її сватати. А зараз все частiше бачила його парубком, неначе колишнє почуття хотiла розтопити новою хвилею любовi, щоб нiде, нiде, навiть у найдальших спогадах, не залишалося слiду давнiшньої вiдчуженостi. I найчастiше згадувалась зустрiч лiтньої ночi на Великому шляху. Крiзь iмлу далеких рокiв згадки пробивалися так владно i повно, що вона навiть вiдчувала на своєму обличчi мерехтiння i гру тiней лип, хрускiт пiску пiд ногами Дмитра i сумовитий скрип воза.
«Дмитре, порадо моя», – як музика, дзвенiли пошепки промовленi слова, i туман застилав очi молодицi.
Кожного вечора тривожилась: а може заскочить? I мимохiть поправляла iнодi хустку, як поправляла колись, чекаючи Дмитра з роботи.
– До кого ти, дочко, причепурюєшся? – раз iз докором похитала головою Докiя.
– Мамо, хiба ж ви не бачите? – захлинаючись од раптового натиску жiночої жалостi, стала посеред хати. – Все його, Дмитра, сподiваюсь. А може прийде. У вiкно постукає, – i здригнулась, мовби справдi хто стукнув у шибку.
– I я його так жду, так жду, як… – не договорила, пiдiйшла до невiстки. I якось, само по собi, обнялися, поцiлувались i тихо заплакали, охопленi одними думками, однiєю жалiстю i надiями.
Уклала спати дiтей; не в силi стримати нервового холодного перестуку, Югина лягла бiля Докiї, торкаючись головою її грудей. I довго Докiя розповiдала про свого сина, яким вiн у дитинствi був, як почав сам, без батька, господарювати, як в чотирнадцять рокiв пiшов косити. I всi тi спогади, простi i незначнi, були незмiрно дорогi i рiднi обом жiнкам, що по-рiзному, та однаково сильно любили ту ж саму людину.
Вiдчуваючи, як влiгся нервовий перестук у Югини, Докiя подумала, що невiстка вже спить, тому й замовкла, знову-таки пiрнаючи в згадки про свого Дмитра. Про нього ж до перших пiвнiв мрiяла i Югина, гадаючи, що свекруха давно вже заснула.
Очевидно, якiсь чутки про Дмитра дiйшли до Варчука. Одного разу, коли Югина везла додому картоплю, перестрiв її на греблi, високий, нахмурено-зосереджений, у синiй старосвiтськiй бекешi i смушковiй шапцi. Пiд очима недобре синiли посiченi зморшками довгастi пiдтьоки. Пожмакованi щоки з двома павуками синiх жил великими зморшками нависали над чорними, в бруднiй сивинi вусами. Клинцювате, старанно виголене обличчя неначе набубнявiло i було нiздрювате, як почорнiлий весiннiй снiг. Та й сам Варчук теж, здавалось, неначе набубнявiв.
– Здорова, молодице, – владно рукою зупинив коня. – пдеш, наче не бачиш нiчого поперед себе.
– Добридень, – стала бiля воза. Хоча недобре передчуття i острах, i огида сколихнули нею, одначе зовнi була спокiйна i господаровито-неквапна в руках.
– Картоплю возиш?
– Наче не бачите.
– А Дмитро де? – гостро, випитуючи, подивився i пiдiйшов до молодицi, не спускаючи з неї важких, округлих як у птицi, очей.
– I я вас, пане старосто, попитаю: де Дмитро? – витримала погляд.
– Не знаєш?
– Не знаю.
– Брешеш, суча дочко! Знаєш!
– Може суча дочка i знає. А я – нi.
– Що ти менi очки втираєш! В партизанах! От де вiн! I до тебе, надiйсь, приходив! – скаженiючи, затопав ногами, чорне обличчя нерiвне заколивалося всiма складками.
Полегшено зiтхнула: виходить, дуже мало знав Сафрон про Дмитра.
– Самi знаєте, пане старосто, що не був у мене чоловiк. За що ж така напасть на мою голову? – сказала з перебiльшеною покорою.
– А ти чому так думаєш? – трохи охолов, опускаючи вниз брови.
– Що ж тут думати? Коли б Дмитро був десь в партизанах та ще й до мене заходив, то й вашу б хату не минув.
Здригнувся Варчук i зразу ж тiснiше зiбрав зморшки на перенiссi.
– Дуже ти хитра, як подивлюся на тебе. Гляди, щоб на однiй гiлляцi не закрутилась iз своїм дорогим. Одне одного, певне, не переважите, – уже кинув з-за плеча, виходячи на розхитаний мiст.
В душi вона радiла, що перемогла старосту, одначе зразу ж острах охопив її: а що як почнуть полiцаї вартувати недалеко вiд її хати?
Тому й по ночах виходила на подвiр'я, прислухалась до темряви, прямувала до Великого шляху.
Стане на кореневищi старого-престарого дерева, притулиться вухом до вогкої кори, непомiтна i сторожка, як птиця. Затремтить, коли почує якийсь шерех, ще тiснiше до дерева притулиться. Вона б рiдну ходу серед тисячi почула, по одному духовi пiзнала б, що то Дмитро йде.
Через кiлька днiв пiсля розмови з Варчуком до хати увiйшов дезертир Калiстрат Данько, що вже встиг примоститися за полiцая.
– Тiтко Югино, завтра ж уранцi вам треба бути в начальника районної допомiчної полiцiї.
– Чого? – одхилилась од печi.
– Там скажуть, чого. Ми народ темний – нам аби грошi та горiлка, – дiловито i весело сiв коло столу, нiби впевнений, що його прихiд повинен i iнших веселити. Однак чим довше сидiв, тим бiльше хмурнiло його прив'яле обличчя, а вже iз-за столу вставав, неначе у тiнь ступив: навiть чаркою не почастували.
– Глядiть же, щоб ранком були, як часи, – брязнув дверима, аж глина посипалась з одвiркiв.
– Доведеться, дочко, iти. Тiльки не з пустими руками, що зробиш – таке життя настало. А на хабарi вони ласi.
З двома кошиками, зв'язаними бiлим полотняним рушником, прийшла Югина другого ранку у мiсто.
Перед будинком полiцiї трiпотiв облiзлий прапор iз свастикою в бiлому колi.
В передпокої повно чоловiкiв, жiнок. На дверях бiля кабiнету начальника стоїть з карабiном високий полiцай з жовто-блакитною пов'язкою на руцi. По списку викликає людей, i зникають за важкими дубовими дверима натомленi, припалi пилом, i жалем, i горем постатi старих сумовитих хлiборобiв, жiнок i дiвчат.
– Забрали ж мого синочка, забрали, – пiдперла рукою голову стара жiнка. – А за що забрали – i сама не знаю, зв'язок з партизанами приписали. Безпорадна моя голова. Два тижнi прошу начальника, щоб вiдпустили синочка. А вiн те саме вiдповiдає: вiдiшлемо у мiсто, коли не признається. Звiсно, в гестапо вiддадуть. I вже не бачити менi бiльше свого найменшенького, не бачити.
I найбiльше лякає Югину окаменiлий вираз землистого, в зморшках обличчя жiнки i одноманiтний, схожий на голосiння шепiт. Видно, немало попоплакала i поголосила вона, поки горе не скаменило усе її тiло.
Нарештi полiцай, зосереджено збираючи зморшки на чолi, чогось пирснув i весело вигукнув:
– Гори-цвiт! Югина! Горiти прийшла, молодичко? Погориш, погориш! Га-га-га!
Увiйшла i стала на порозi кабiнету, поклала бiля стiни важкi кошелi. За великим присадкуватим
